Історія України в романах Роман Іваничук

Юрій не важився підійти до плахи. Не тому, що його лякало саме видовище насильної смерті — він боявся зустрітися поглядом із засудженим невідомим йому Дратвою, який напевно знає його, сеньйора братства. Що прочитає він у тому погляді: повагу до книжника чи презирство, вдячність чи докір? Але за що — докір? За те, що Рогатинець не знав Дратви? За те, що хотів полегшити його життя в неволі, а самої волі й не розшукував? Чи, може, за те, що йому, темному, просвітив розум й спонукав до кривавого чину, сам же залишився живий і чисторукий? А може, Дратва й зовсім не знає Рогатинця, ні його діл і подивиться на нього, мов на білу пляму? Може, справді вони — найнижчі з найнижчих — не знають зовсім братчиків, їх праці, а живуть своїм життям, своєю боротьбою, яка нічого не має спільного з потугами просвітителів?

Інстигатор читав довгий вирок, Юрій знав, якими словами він закінчиться, та жевріла ще в душі надія, що помилують нещасного. І враз Рогатинець спіймав себе на думці, дикій і жорстокій: він не хоче того помилування. Бо що тоді важитиме вчинок шевця: випадок, вчинок бузувіра… А може, ця смерть буде початком іншого способу боротьби, ніж його, Рогатинцева, а може, ці два способи зіллються потім воєдино в безпощадну силу, і майбутній Наливайко пройде у кривавій битві зі стягом правди і науки? А може, хитрі судді вмисне нині помилують Дратву, щоб не дати зродитися тій новій двоєдиній силі?

— …і оному Пилипові Дратві, которий важив на життя славного митрополита, стяти голову, тіло четвертувати й розвішати на всіх чотирьох брамах міста! — закінчив читати вирок інстигатор.

Безсердечна полегша, а разом лють, протест і кривда зрушили Юрія з місця, він відштовхнувся рукою від цямрини і квапно почав пробиратися поміж людьми до плахи. За ним понюшкували два ціпаки, він їх не бачив, йому треба було конче уздріти обличчя Дратви, поки ще живий, своїми очима побачити того незнайомого чоловіка, який досі нічого не значив у поспільстві, а тепер возвисився над усіма, мужа, котрий, єдиний з усього цього величезного натовпу, наважився виступити оружно проти незмірно більшої сили.

І він побачив. І здивувався вельми. Мізерний клишоногий чоловічок з худим виснаженим обличчям, блідий, але спокійний, стояв на помості із зв'язаними назад руками; Юрій міг чекати від нього лементу, скигління, благань, тільки не цього тихого світла в очах — так дивиться на замовників добрий ремісник, який чесно виконав роботу.

Звідки він узяв цієї сили? Юрій хотів поставити себе на його місце і не зміг, він відчув себе малим супроти нього, глибока шана до засудженого наповнила його душу, одна лише думка мордувала мозок: коли зродилася в цього шевця думка вбити Потія?

Сталося це у Великодню неділю… Так, у неділю. Після проповіді Івана Вишенського!

Мніху Йване, що наробив єси?

Рогатинець, який тільки що ждав, щоб Дратва вмер на пласі во ім'я грядущої битви, збунтувався проти проповідника.

Що ти наробив? Посіяв зерно непокори і втік спасати свою душу? А цього шевця, якого ти штовхнув своїми речами на криваве діло, хто тепер порятує?

А ми не наштовхували? Так, але залишилися тут — при своєму ділі й вірі, ти ж проголосив віру, а від діла втік! Хто поведе тих борців, які підуть за Дратвою, ти не подумав? Знайдеться хтось, колись знайдеться, але тепер був ти…

«Народ повинен мати мучеників, — сказав ти на прощання у Великодній вівторок, повертаючись до Иова Княгиницького в Маняву. — Чим більше горя й муки, тим ліпше, бо вогонь очищує грішну людську сутність, гартує її для подвигу». Може, й так. Ти кинув гнівне й правдиве слово, мов Христос. Тільки син Божий не тікав у пустиню, а жив серед людей, учив їх і наставляв. Ти ж утік. Невже тебе там, у тихому Руссіконі на Афонській горі, не мучитиме совість за те, що розбудив русинський люд і залишив його на розпутті — молодого, який щойно вийшов з темряви й тільки–но прозрів? Ти показав йому, куди йти?

Ні, ти дорікнув, побачивши нашу працю й відпочинок: «Не хочете для церкви трудитися, а, захопившись світськими науками і прелестями, юхи, шафрани, пирожні сласті їсте і комедії строїте та іграєте!»

Так, ми даємо людям світські науки, щоб сліпими не ходили. Не гудимо їх, якщо працею заробили собі на їжу, хай їдять — яка ж бо користь з того, що ви на Афоні не їсте м'яса, молока, масла, а тільки б'єте поклони й плачете на самоті? Так, ми показали їм виставу про Ісуса, який сходить на Голгофу. Щоб у ньому своє страдництво побачили і сказали: не на Голгофу хочемо йти, а боротися за волю. Ти ж, мніху Иване, не захотів піти на чолі їхнього важкого походу. Ти видумав для себе легший труд — молитву в теплій келії. Твої ж сини, залишені тобою, самі йдуть.

«Світ держиться лише на покутниках», — сказав ти.

Але ж не ти страдник, а той, хто розбудився для справжньої покути за народ. Ось він стоїть… Ти пішов на Афон шукати для нас світла духу, а не знаєш, що прийде воно не з грецької гори, не зі скиту Манявського, а з глибини народу, його мужності й розуму, з пекла нашого горя й розпуки. Дивися, хто несе його, хто стоїть нині на духовному троні! І зміряй, чий вищий: твій — на Афоні — чи трон цього шевця на львівській пласі?

Підручні кати схопили Дратву й кинули на поміст. Підвелася сокира в руках ката, зажмурився Рогатинець, та тільки на мить — розплющив очі й дивився, як опускається вона, як котиться помостом голова. Він уперше в житті позбувся страху перед кров'ю, уперше зрозумів, що тільки у кривавій борні ворожих сил може народитися воля.

І прошепотів:

— Спасибі, мніху Йване, що посіяв у нашому народі зерно непокори. Ти єдиний, хто міг сьогодні це зробити. Прости мені за докір…

А тоді мертву тишу на Ринку розбив, розтрощив спів:

Смертію смерть поправ!

Смертію смерть поправ…

Юрій обводив поглядом натовп, він думав про те, що спів цей породили і людське горе, і слова мніха Йвана, і братська праця, — багато чутно голосів, немов у партесному хорі, й від сьогодні цей хор буде множитися, мов ряска на воді, і могутнім стане з прийдешнім своїм провідцем.

Він дивився на людей і на одну коротку мить упіймав поглядом давно утрачене й рідне обиччя: з другого боку плахи, навпроти, стояла серед жінок Гізя й співала.

Зашастали ціпаки, й загубилося Гізине обличчя в людській круговерті…

ШАБАШ НА КАЛЬВАРІЇ

З манускрипту

Студіозуси роз’їжджалися по домах, кожного, а їх більше трьохсот, треба було окремо напутити й благословити, головно — дітей схизматів, які на вакації поверталися до своїх родинних гнізд, бо може лучитися й таке, що цілий рік упертої отцівської праці над шліфуванням заражених схизмою душ піде нанівець за два місяці перебування спудея в домашньому оточенні.

Їх, схизматів, небагато в колегії, зате розмова з ними довга. Два схоласти з ремісників, які перейшли на католицтво, щоб утриматися в цехах, і один — новіцій — Зіновій із Олеська, син урядника Михайла Хмеля — той служив донедавна в Станіслава Жолкевського у Жовкві, а після того, як донька гетьмана Софія вийшла заміж за олеського старосту Яна Даниловича, перейшов на службу до Олеська.

За цього спудея патер до сьогодні був спокійний. Виховання в замках польного гетьмана, засновника єзуїтської колегії у Львові, і його зятя, котрий вклав немалу суму золотих у фундуш будівництва єзуїтського костьолу, відповідало загалом догмам ордену Ісуса. Тепер же Лятерна задумався: чи не надто швидко заспокоївся? Хто зна, що ховається у душі Михайла Хмеля — за поштивою посмішкою, за послужливими манерами, а відомо ж бо ще: жона його з простих ратаїв, ні краплі шляхетської крові не має. Може, старостинський урядник спритно маскується?

Цей сумнів зродився в патера Лятерни сьогодні. Зіновій, слухняний і старанний, правда, мовчазний і досить скритний, перед тим, як сісти у бричку біля батька, покірно вислухав повчання, попрощався, поцілував ректора в руку. Бричка рушила, Михайло Хмель чемно покивував патерові головою, син же не оглянувся ні разу, наче для нього раптом, під опікою батька, перестала існувати колегія з її правилами, наукою, дисципліною.

«Восени слід за нього взятися пильніше, — замітив патер. — Чи не виростає часом вовченя у лігві лиса?»

Будинок колегії спорожнів аж перед вечором, уже минула та година, коли Лятерна мав прибути на збори братства Магдалини: у Соліковського чомусь зіпсувався настрій після «смоленської баталії» на Ринку і він забажав його скрасити в товаристві членів таємного братства на Високому Замку — в колишній резиденції Бялоскурських.

Студіозуси роз'їхалися й розійшлися; уже міг би патер Лятерна веліти запрягати фаетон — на збори братства Магдалини ніколи не пізно, сановні братчики як зійдуться, то засідають до світання. Багато залів, кімнат і зовсім відлюдних кутків у замку — там є де проводити гуртові наради з питань релігії й політики, відпочивати й веселитися при вині й розходитися потім у самотні келії для інтимних бесід з молодими братськими жіночками.

Патеру Лятерні конче треба приїхати на Високий Замок, тим більше тепер, коли вирішується питання створить чи не створить генерал ордену Аквавіва єзуїтську провінцію на Україні, а якщо створить, то кого призначить провінціалом, — усе залежить від Соліковського, архієпископ же на старість став дразливим, він потрактує відсутність ректора колегії як особисту зневагу. Треба скоритися, бо не здихає, треба улесливо посміхатися, підхвалювати і зрештою миритися з тим, що стара порхавка завжди забирає для духовного напутствія найкращу католичку.

І сталося ж так, що за кілька хвилин перед тим, як прийшов від архієпископа посланець з запрошенням прибути на Високий Замок, він, Лятерна, зімлілий од гріховних бажань, послав ченця привести у спорожнілий будинок колегії прекрасну Льонцю, найкращу з львівських дівиць, з якою він, не боячись тепер свідків, утішиться після праведних трудів.

Монах барився, а Лятерна сушив собі голову над тим, як поєднати обов'язок перед архієпископом із власним бажанням. Він думав про ту могутню чортівську силу, незмірно сильнішу від Божої, яка перестерігає навіть найправеднішого праведника на кожному кроці. А втім, Божі й пекельні сили настільки міцно зв'язані між собою, що одна без одної просто існувати не можуть. Нема гріха — нема покути, не стане пекла — навіщо тоді рай? Не буде борделів і шинків — для чого костьоли, які повинні відвертати віруючих від цих закладів; за що діставали б духовні особи плату, якби не мусили відпускати людям гріхи; що робили б сповідники пап, орденських генералів, інквізиторів, єпископів, архімандритів, якби не було чортівської спокуси? А вона всюди: тільки–но дзвін задзвонить — чорт присипляє монаха, вночі ж спати не дає. Тримає монах під час проповіді на холоді руку, щоб не заснути, — чорт же кусає, мов блоха, поки чернець не засуне руку під рясу й не захропе. Чорт залізає у шлунок під час посту, збуджуючи чортівський апетит, чіпляється за ноги, коли треба йти до роботи, влізає в мозок — будить заздрість і жадобу, вселяється у бренну плоть і спонукує до прелюбодійства… Чорт нині підіслав до патера Лятерни прекрасну Льонцю, і патер, нетерпляче очікуючи її, дивується всемогій нечистій силі і дякує їй за той гріх, що станеться, і в пам'яті відшукує найпромовистіші молитви, якими відмолить цей свій гріх.

А Льонцю, яка йшла з монахом, перестрів Барон і почав домагатися, щоб пішла з ним. Бо чому не має піти з ним повія, коли в нього є гроші; повія, яка не хоче йти з клієнтом, сама заперечує своє ремесло, і її слід позбавляти заробітку. Вона може торгуватися, але не йти не має права, бо для чого тоді повії взагалі?

Барон відштовхнув монаха і, брязкаючи в одній руці срібними монетами, другою тягнув до себе Льонцю. Та що це таке: можна ще якось зрозуміти Рогатинця, котрий не захотів піти з ним випити на людях, але ти, вулична шльондро, як смієш відмовлятися піти зі мною, Бароном?

Льонця вихопилася від Блазія і плюнула йому в обличчя.

— Зі всіма піду, зі всіма! Так, це моя робота і мій хліб, але з тобою, продажна скотино, ніколи!

Патер Лятерна просіяв, коли до каплиці тихо увійшла жадана дівиця. Він молитовне склав руки, та, спам'ятавшись, що за таке Богу не дякують, опустив їх, чортові ж дякувати не треба, той сам собі бере плату, коли настане речинець; голодний, вимучений цілорічною повздержливістю отець кинувся до Льонці, та враз згадав свій обов'язок перед архієпископом, і рятівна думка осінила його мозок.

— Поїдеш зараз зі мною!

— А хіба не тут? — скривилася втомлена Льонця.

— Ні, не тут, не тут, на Високий Замок поїдемо — на шабаш!

— Святий отче, що ви говорите? — засміялася Льонця. — Який це гріх — священній особі їхати на шабаш!

— Гріх? — махнув рукою Лятерна. — їх ексцеленція Соліковський ще двадцять років тому випросив у папи відпущення всіх гріхів членам нашого ордену! Я тебе представлю на зборах братства Магдалини як прозелітку^[106], їдемо швидше!

— Боже мій, — прошепотіла Льонця, — це й справді може таке бути… Всіх зверху донизу обплутала нечиста сила… Всюди шабаш, всюди шабаш… Отче! — скрикнула. — Я не поїду, я боюся…

— Dominus tecum!^[107] — зареготав Лятерна, і дівчина жахнулася, побачивши сатанинський оскал його зубів.

…Сьогодні Барон зовсім підупав на дусі: з ним не хоче розмовляти навіть повія. Це вже кінець…

Вчора, коли Рогатинець відмовився піти випити з Антохом на людях, а Антипко натякнув, що на його місці сидить вже хтось інший, він ще раз вернувся до пивниці Корнякта і за столиком, призначеним для нього, побачив шевця, який колись настільки був змалів, що міг поміститися в чортовій кишені. Тепер швець, нормальний зростом, сидів на Бароновому місці, цідив з кухля пиво — те саме пиво, яке досі призначалося тільки для Барона, і заїдав вудженою рибою; вираз шевцевого обличчя був пихатий, незалежний, зверхній — достоту такий, як у Блазія, коли він ще ходив у ласці; запекла мозок думка — коли ж, у який мент утратив він ту ласку, адже ще недавно здавалося, що вона стала тривкою, справжньою, вічною. Одне втішило його: він побачив, що у шевця почорнів передній зуб — почав псуватися його переємник, почав і зогниє!

Антох вийшов з пивниці, немов побитий пес, швець удав, що не впізнає його, шинкарка, яка ще нині вранці приязно посміхалася, відвернула голову, — це ж йому й сюди вже закрито дорогу, а куди дітися? Барон мав іще гроші, він згадав про Льонцю, найкращу у Львові повію, й пішов на Руську, щоб утішитися у своєму горі, забутися, вчора й нині шукав її, знайшов, а тепер плентався обпльований, задвірками Краківського передмістя, смутно відчуваючи, що гине, ніхто вже йому не допоможе, а мозок далі золила думка: де ж я так жорстоко спіткнувся?

Злочинця знайшов — усе йшло якнайкраще. Його запросили на бал до кам'яниці Ґуттера. Він сидів за столом на чільному місці й ніхто не перебивав його п'яних викриків…

Може, за те, що впізнав Льонцю і спричинився до скандалу? Але ж цього хотів Кампіан і, зрештою, Бялоскурських не покарали… Після страти Дратви Барон довго не появлявся в місті, надто роз'юшився народ; невже тоді цей швець, який нині посів Баронове місце, запосяг ласки в Антипа? Ні, не тоді, це сталося пізніше, позаминулого року. Блазій згадав… На Високому Замку засідало братство Магдалини. Підпиле панство реготало, казилося, ніхто вже нікого не слухав, Антипко ж захотів виголосити тост за Люцифера, він так і сказав до Барона: «Хочу випити за Люцифера, він же дозволив мені нині побути в цьому товаристві». — «Де ж той Люцифер?» — запитав Барон. «А зараз побачиш». Антипко двічі підводився, та голос його губився в содомському рейваху. Чорта взяло зло: таж ви без мене ні кроку ступити не можете, а на кожному кроці зневажаєте? — він напустив на панство ману (Барон бачив, як чорт страшно вибалушив очі), усі враз замовкли і з відкритими ротами сиділи і стояли хто де був, це виглядало дуже смішно: Антипко виголошував довгий тост, Соліковський чомусь дуже вдоволено потакував головою, а вельможні мусили слухати з потворно викривленими ротами. Барон не стримався й зареготав. І якби не цей регіт, ніхто б і не помітив чортівського жарту, тепер глянули один на одного і жахнулися: стид який!

Антипко закінчив виголошувати тост, ману зняв, а тоді обурене панство вигнало його із зали.

«Ти дурень, — сказав потім чорт до Барона. — Треба знати, коли говорити, коли сміятися, а коли й змовчати. Доведеться когось іншого підшукати».

Проте Блазій залишився на своєму місці, пив далі в Корнякта з Антипком, наче нічого й не сталося, але чомусь Соліковський зачинив перед ним двері. Він вистоював цілими годинами в передпокою архієпископа, в магістратській почекальні бургомістра Вольфа Шольца, та чув від слуг одну лише відповідь: ні архієпископ, ні бургомістр нині не приймають. Скаржився Антипкові, але той тільки руками розводив: «Я тут ні при чому. Видно, тоді, як мене вигнали, щось іще з тобою трапилося на шабаші. Ти ж був п'яний і дурний».

Тиняючись передміськими провулками, Блазій докладно продумував кожен свій крок, кожне слово, і враз з туману пам'яті зринуло видиво…

Чорта вигнали, панам і паням повернувся дар мови, вони далі співали й реготали, Барон пив, побожно дивився на Соліковського і побачив, що в нього виступили роги над чолом, з–під сутани вихопився довгий хвіст; він тепер зрозумів, хто Люцифер; пани дияволи і пані відьми швидко вилаштувалися в чергу, щоб цілувати сатані зад.

А Барон не пішов, він один не став чортом; хтось підштовхнув його. Барон опирався; його силоміць підвели, він упав до ніг сатани, щоб поцілувати в копита, сатана ж чекав більш вірнопідданого поцілунку і присідав. Барон уже готов був і це зробити, та зів'яв і дотягнутися не зміг.

Потім провалився в непам'ять, а коли отямився — лежав під столом; Соліковський люто копав його пантофлею у пику, хтось із слуг потягнув за ноги й поволік до дверей, Барон почув слова архієпископа:

— Заберіть пріч цього мерзотника!

Таке було, було! Невже нічого не можна поправити?

Почув за собою тупіт кінських копит, оглянувся: у фаетоні сидів патер Лятерна, поруч з ним жінка з закритим шаллю обличчям — Барон зрозумів, що патер їде на черговий шабаш братства Магдалини; це остання нагода потрапити ще раз до сильних світу цього й показати себе, він буде вже розумний, слухняний, менше питиме, тисячу разів поцілує куди тільки скажуть; підбігаючи за фаетоном, Барон благав ректора єзуїтської колегії:

— Візьміть мене з собою ради всіх чистих і нечистих сил, візьміть!

Патер повернув назад голову, мовив погордливо:

— Осла беруть на весілля не для того, щоб він сидів за столом, а щоб носив воду і дрова на кухню. Ти цього ще тоді не второпав… Поганяй швидше, — сказав до візника.

Барон довго стояв, опустивши плечі, виймав з кишень срібні монети, підкидав їх у руці і клав назад, потім згадав про бордель на Векслярській і посміхнувся скрушно:

— Там мене приймуть…

…Абрекова з Письом добре–таки намаргались за цілий день, прибираючи ринковий майдан від посліду «смоленської битви». Заробили обоє шість грошів, Письо два гроші видер у жінки й пішов до Лисого Мацька, не заходячи до хати. Абрекова скоса глипнула на монаха, який кликав Льонцю; «чи не сатана?» — подумала; Льонця посміялася з матері й пішла з монахом; стара, не роздягаючись, упала, мов сніп, на прічу й почала дрімати. Втім, скрипнули двері, Абрекова насилу розплющила одне око: на порозі стояв той самий монах. «Щезни…» — прошепотіла, і монах перемінився в чорного кота; жінка втямила, що це приходить сон і зімкнула обважнілі повіки. Кіт підскочив, три рази перевернувся в повітрі й, ставши дияволом, висолопив, подібно спраглому псові, червоного язика.

— Збирайся на шабаш! — розчепірив він пальці над Абрековою. — Ти ж відьма. Скоріш, скоріш!

— Яка я відьма? — простогнала уві сні жінка. — У церкві недавно була–м, молилася сьогодні…

Диявол розвів руками.

— Усі знають, що ти відьма — хіромантичка, ворожка! Мені велено тебе забрати. Ось мітла, сідай, отак… а я позаду тебе і — язда!

А далі було так, як то іноді буває уві сні.

Чорт пронизливо свиснув, мітла шугнула через хату, влетіла у піч, комин розступився, Абрекова з чортом піднялася у вечірнє небо і за мить опинилися на Кальварії, недалеко Високого Замку, на тому місці, де пекельна нечисть завжди справляла свої забави.

Чорт, слава Богу, забув про Абрекову, коли мітла опустилася біля підніжжя гори: на верху палав зелений вогонь, довкруж нього з нелюдським вереском, огидно кривляючись, кружляли в дикому танку хвостаті й рогаті тіні — у чорта затряслися жижки, він не втримався в шаленій охоті, полишив Абрекову з мітлою, а сам поскакав нагору.

Абрекова якийсь час стояла внизу, остовпіла від дива, але і їй врешті стало цікаво — ніхто ж бо не бачив, хоч знали про це всі, чортівсько–відьомських шабашів. Вона скрадливо поп'ялася вгору й зупинилася в тіні дерева, куди не сягало примарне світло зеленого вогнища.

Біля ватри, в яку малі, з свинячими мордами чорти підкидали людські кості, за високим корчуватим пнем стояв Люцифер у чорній сутані, з крученими, мов у волоського барана, рогами; Абрекова пильно приглянулася і мало не вискнула з подиву: в Люцифера було обличчя архієпископа Соліковського, він виглядав достоту так, як його малювали на листках невідомі малярі, той листок і нині вранці висів над вікном Абрекової; і нічого тут дивного, що в Соліковського сатанинський лик — на Руській всі називають його Вельзевулом, ще й кажуть, що чорти в нього шпіцлями служать. Поруч з Люцифером–Соліковським стояв у чорній рясі з білою пелериною, теж з рогами, тільки меншими, патер Лятерна: вельможні магістратські райці на чолі із старостою Єжи Мнішеком і бургомістром Вольфом Шольцем, утворювали півколо, з–під їхніх кунтушів виглядали закручені хвости; неподалік шкребли цвяхами по пилках музиканти з синіми, як пуп, пиками, тарабанили шматками бляхи, гупали хвостами в бубни; довкола вогню гасала нечиста сила, а коли музика на мить стихла, чорти кланялися Люциферові, згинаючись до нього задом.

Люцифер сміявся. Задоволений, що диявольський сонм так добре його веселить, він ударив залізними вилами в пень, дві цівки вина фонтаном бризнули з нього; музика вмовкла, нечисті нахилялися, пили, хлебтали, вмивалися вином, купалися в ньому, а, сп'янівши, почали плювати на хрест, котрий склепали тут–таки з двох балок.

Тоді щось у повітрі загуділо — Абрекова аж пригнулася, — і біля вогнища опустилися дві винні бочки, з них злізли брати Бялоскурські, теж з рогами, і поштиво поклонилися задом Люциферові, а потім підійшли й разом поцілували його в сідницю.

Радісний регіт пролунав над Кальварією, видно, Бялоскурських тут нетерпляче очікували, без них ще й не починався справжній шабаш; їм підносили кухлі з вином і по кружальцю смажених гадюк, вони пили й жерли, а коли наситилися, Люцифер підніс догори залізні вила.

Вдарила музика, від неї можна було оглухнути, пролунав спів, схожий на гавкіт песячої зграї, а тоді з темряви вийшли до вогню довговолосі й гарні, голі, як мати родила, відьми, і серед них Абрекова впізнала пухкеньку Дороту Лоренцовичеву і свою безпутну прекрасну Льонцю.

Абрекова скрикнула і побігла вниз, де залишила мітлу, мітли не було, кошмарний страх огорнув жінку й вона прокинулася.

— Свят–свят, — перехрестилася, — де ж то тепер моя бідна Льонця?

…Патер Лятерна припав вухом до дверей бенкетного залу, в якому засідало братство Магдалини: тихе шемрання перебивав глухий далекий голос. Здивувався: час уже вечірній, братська молитва давно повинна закінчитися, він дослухався гамору й дзенькоту келихів, та жоден веселий звук не втішив його вухо; Лятерна з душевною скрухою усвідомив, що старий тхір, напевне, зводячи перед смертю порахунки із своєю совістю, задумав перетворити веселе братство земних утіх у добропорядне, повздержливе й покутне, на кшталт братства Божого тіла, в якому рятують свої душі фанатики, злидарі або дивачки, подібні до покійної Ґрети Рогатинцевої.