Життя, віддане словесності

У скорботний вінок шани професору

Йосипові Устимовичу Кобіву

(10.01.1910-22.11.2001)

Все, що мав у житті, він віддав

Для одної ідеї,

І горів, і яснів, і страждав,

І трудився для неї.

Іван Франко

22 листопада 2001 року ми втратили Йосипа Устимовича Кобіва – професора Львівського національного університету імені Івана Франка, дійсного члена Наукового товариства імені Шевченка, члена Національної спілки письменників України, лауреата Літературної премії імені Максима Рильського НСП України. Подвижник Франківського взірця, всеосяжний гуманітарій, науковець, перекладач, критик та історик українського художнього перекладу, глибинний знавець античності, Педагог з великої літери – ось хто, завжди надзвичайно скромний, був завжди поруч з нами.

Усе життя Йосипа Устимовича було щільно пов’язане зі Львовом та Львівщиною. Тут він народився 1910 року, тут у 1929-1934 рр. був студентом університету. Згодом працював гімназіальним професором (за тодішньою терміносистемою) у Перемишлянах. Із 1945 року Йосип Устимович – знову в університеті, аж до так званої “ідеологічної чистки” 1973 року. 1991 року повернувся до університету. 1996 р. вийшов на пенсію, але зв’язків з університетом не припиняв.

1933 роком датується перша наукова спроба Йосипа Устимовича – тоді ще студента: про образ германців у римській літературі. Свою останню працю – переклад твору ранньосередньовічного історика Айнгардта “Vita Caroli Magni” Й.У.Кобів закінчив незадовго до смерті. І це був справжній подвиг, бо перекладач був уже майже позбавлений зору.

Багато років Й.У.Кобів досліджував – глибоко й ґрунтовно – вчення давньогрецьких філософів про мову, формування давньогрецької граматичної системи, граматичні погляди софістів, Демокріта, Платона, Арістотеля, олександрійських граматиків. Учений залишив також численні літературознавчі розвідки про Арістотеля, Вергілія, Горація, Плутарха, Томаса Мора, Еразма Роттердамського. Був Філологом у найглибшому, найблагороднішому класичному значенні цього терміна.

Професор Кобів був висококваліфікованим перекладачем. Щоб осмислити, наскільки вагома його перекладацька діяльність, слід звернутися до історії нашого художнього Слова, зокрема перекладного.

Волею жорстокої історії українська мова і література – головні чинники формування нації в умовах бездержавності – майже ніколи не мали належних умов для розвитку. Саме тому перекладна література у нашому культурному житті від княжої доби відіграє надзвичайно важливу роль і як виховний засіб, і як засіб самовираження нації, розвитку української мови, збагачення її поетичного вислову на різних рівнях.

"...Передача чужомовної поезії, поезії різних віків і народів рідною мовою збагачує душу цілої нації, присвоюючи їй такі форми і вирази чуття, яких вона не мала досі, будуючи золотий міст зрозуміння та спочування між нами і далекими людьми, давніми поколіннями", – стверджував І.Франко понад сто років тому в передмові до збірки “Поеми“ А в перших рядках його перекладознавчої студії про польський переклад "Каменярів" читаємо: "Добрі переклади важних і впливових творів чужих літератур у кожного культурного народу, починаючи від старинних римлян, належали до підвалин власного письменства".

По-подвижницькому ставилася до перекладництва переважна більшість українських письменників минулого. Вони були просвітниками народу, борцями за його кращу долю, і своїм знаряддям, поряд з оригінальною творчістю, часто обирали переклад.

Після Другої світової війни, завдяки повноцінній школі українського художнього перекладу, що її очолював спершу М.Рильський, а після його передчасної смерті (1964) Г.Кочур, (який, до речі, дав Йосипові Устимовичу рекомендацію для вступу до Спілки письменників) перекладна література повносило й систематично входить до національної культури. І було це в час, коли, за офіційною ідеологією тоталітаризму, українську мову та літературу обмежували "домашнім ужитком", а масовий читач, схильний до фантасмагорій, підсвідомо зараховував світову класику до російськомовної літератури. Нашим же перекладачам ішлося не тільки про те, щоб перекладений твір увійшов у читацьку свідомість як факт рідної літератури, а й про те, щоб ствердити повноцінність рідної мови. І ось у таких умовах, коли в Україні до політичних цькувань долучалася майже повна відсутність літератури, зокрема лексикографічних та довідкових джерел, а перекладачі діаспори були позбавлені рідномовної стихії, мовотворчого довкілля, українські перекладачі вивели рідну мову на неозорі простори світового письменства, стверджуючи її авторитет.

Серед цих подвижників почесне місце належить Й.У.Кобіву. Своїми добротними, співмасштабними перекладами – промов Демосфена і Ціцерона, “Діалогів” Платона, “Порівняльних життєписів” Плутарха, “Поетики” Арістотеля, “Повісті про Херея і Каллірою” Харітона, “Сатирикону” Петронія, “Метаморфоз, або Золотого осла” Апулея, “Утопії” Т. Мора та “Міста Сонця” Т.Кампанелли, середньовічної німецької сатири “Epistulae obscurorum” (деякі з них – у співпраці з Ю.Цимбалюком або ж – у випадку Арістотеля – з Ю.Мушаком)) – Й. Кобів гідно збагатив нашу перекладну літературу вершинними надбаннями світової культури. А своїми перекладознавчими працями з ґрунтовними, виваженими оцінками Він вніс свою частку в дослідження української літератури у світовому контексті, у написання історії українського художнього перекладу. 1993 року вийшов друком “Кодекс канонів Східних церков, проголошений Іваном Павлом II” – визначна богословська праця (845 с.) у перекладі Йосипа Устимовича.

Професор Й.У.Кобів був Учителем у найглибшому, найсвятішому розумінні цього слова, Учителем, що постійно прагнув поділитися знаннями зі студентською молоддю. Він навчав усіх, хто прагнув знань, навчав і тоді, коли режим позбавив його права викладати, зубоживши тим самим передусім Львівський університет. Як учитель Він увійшов у життя багатьох, щоб залишитися там назавжди. Вражаюча ерудиція Професора в галузі класичної філології, його захопливі розповіді про світанок людської цивілізації не можуть забутися.

Йосип Устимович навічно залишиться взірцем Громадянина, який жив за кодексом честі, Людини величезної сили духу. Він не туристом ходив нашою багатостражденною землею, а завжди був її найвідданішим сином. Його твердості позаздрили б і скелі. Лише той, хто захистив докторську дисертацію, (зокрема в умовах радянської дійсності, де вимоги до наукового рівня дисертацій були високі, а умов для праці – ніякісіньких), знає, яка це каторжна праця. 1973 року ми, постійні читачі наукового залу Фундаментальної бібліотеки Львівського державного (з 1999 р. – національного) університету імені Івана Франка (сказати б словами М.Зерова, “тугі бібліофаґи”), які щодня там зустрічалися з Йосипом Устимовичем і з нетерпінням чекали захисту Його докторської дисертації, присвяченої граматичним поняттям і термінам давньогрецьких мовознавців (бо вже з авторефератом дисертації ознайомилися), були зранені в самісіньку душу, коли довідалися, що “бдительные товарищи” змушують ученого покинути університет і, отже, захист докторської дисертації відкладається у безконечність. Які ж ми були захоплені Йосипом Устимовичем, коли за декілька днів Він увійшов у читальний зал і, з усмішкою привітавшись з нами, збентеженими, спокійнісінько, здавалось, узявся до звичної, щоденної праці… Лише зморшок більше стало на обличчі. Очевидно, не легко було поводитися так мужньо…

Відтоді ми всі, що також мали свої дрібні клопоти та клопотенята, зокрема “ідеологічні” (хто із дослідників не мав їх у ті задушливі сімдесяті роки, що без перебільшення були чорними для нашої культури!), від Йосипа Устимовича училися витримки. Ніяких нарікань, ремствувань, ніяких протестів з Його уст ми не чули: протестом проти терору була Його праця дослідника і перекладача. Але саме такого протесту найбільше боявся ворог, відчуваючи в ньому постійну небезпеку для свого ницого існування.

І ще поталанило мені бути свідком іншої важливої події в житті Йосипа Устимовича. У лютому 1993 року на засіданні Вченої Ради Університету в найурочистішому із залів університету – Дзеркальному – ректор професор І.О.Вакарчук вручав Йосипові Устимовичу атестат Професора. Офіційне визнання аж на вісімдесят четвертому році життя... Йосип Устимович був спокійний, як завжди. А присутні хвилювалися. Схвильований був і Ректор – людина чуйної душі. Йосип Устимович був для всіх присутніх зразком мужності й стійкості і, водночас, втіленням важкої долі українського вченого-гуманітарія, якому десятиліттями довелося жити в суспільстві гнучкошиєнків.

Пам’ять про професора Й.У.Кобіва, який служив рідній науці правдиво, послідовно і несхитно, надихатиме не одне покоління на важку, незрадливу та благородну Працю. А творчість Професора навіки увійде в золоту скарбівню світової науки та культури.

…Незатишно стало на світі без Йосипа Устимовича, львівського характерника, всеукраїнського характерника.

Р.Зорівчак

Львів, 7 квітня 2002 р.

24 листопада 2002р. 26 січня 2003р.

О.Д.Огуй, доц.,

Чернівецький університет

РОЗГОРТАННЯ ПОЛІСЕМІЇ У НІМЕЦЬКІЙ МОВІ: ПОСТНЕОКЛАСИЧНИЙ ПІДХІД

Як засвідчують епістемологічні пошуки, присвячені теорії наукових досліджень, наукове пізнання, як і вся культура загалом, проходить у своєму розвиткові три основні етапи з дещо відмінними підходами до досліджуваного об’єкта, які позначають термінами: класичний, некласичний та неокласичний чи постнеокласичний 6, с.35-38 або традиційний, модерністський та постмодерністський 5, с.20-24. Ці підходи збігаються за головною метою наукового пошуку (здобування знань для встановлення істини), а відрізняються за методологіями, методиками та цілеустановками, що є основою пошуків.

Як відомо, знання з’являються тоді, коли cтосовно якогось об’єкта дослідникові вдається знайти певні відповіді на запитання “Хто? Що? Де? Як? Коли? Чому? Куди? Звідки? Для чого? Скільки?” і т.п. Подібна постановка запитань та знаходження відповідей на них відноситься, здебільшого, до “періоду дитинства” кожної науки, до першого – традиційного – періоду наукових досліджень. Саме тоді увага дослідника зосереджується на простих конкретних об’єктах 6, с.35, а саме на пошуках окремих даних, класифікації, встановленні релевантних змінних та ізольованих гіпотез, у виявленні відношень між цими змінними і розрахунку даних для цього [Bunge 1967: 380]. Спроби класифікувати мовні явища, за образним порівнянням Р.Кьолера [12, с.155], досить відносні  їх можна порівняти із спробами виділити у неозорому Атлантичному океані якусь окрему хвильку та наклеїти на неї відповідну етикетку. Традиційними для цього, дещо атомарного, підходу є логічні методи абстракції, аналізу, синтезу, індукції, дедукції, аналогії та спостереження, вимірювання тощо. Внаслідок подібних спроб виникають окремі емпіричні узагальнення, що ведуть до акумуляції наших знань у формі різних змінних. З епістемологічного погляду, досягнутий результат залишається недостатнім через некоординованість його елементів. Сукупність таких узагальнень, за М.Бунге [10, с.382], подібна на протоплазму без нервової системи. Більшість лінгвістичних пошуків ХІХ ст.  50-х рр. ХХ ст. практично зупинилася на класичному продукуванні гіпотез.

Другий етап, характерний для науки ХХ ст.  некласичний чи модерністський  ґрунтується на комплексному дослідженні системи об’єктів як складного утворення за допомогою рефлексії. Основні питання пошуків: “Що з чим пов’язане? За яким принципом?” Традиційними методами є систематизація, абстрагування, аналіз, гіпотетико-дедуктивний та інші. Більшість новітніх лінгвістичних досліджень, не претендуючи (після Ф. де Соссюра) на створення цілісної теорії, проводяться у цьому напрямі.

Наприкінці 80-х- на поч.90-х рр. у лінгвістиці появилися паростки постнекласичного підходу, які перебувають у руслі культурологічного постмодернізму. Як відомо, у культурі та культурології кінця ХХ ст. постмодернізм (лат. “після-сучасний”) (за взірцем античного еллінізму, маньєризму ХУІ та еклектизму ХІХ ст.) підсумовує попередні досягнення яскравої культури бурхливої епохи. Його суть для культурології, як сформулювали класики постмодернізму архітектор Р.Вентурі (1967) та теоретик Ч. Дженкс (1980) та ін., становить вільне поєднання всіх можливих форм. За принципом “мало – це нудно” постмодерністи намагаються здійснити “інтеграцію різних мов”, тобто “всеядно” поєднати різнорідні напрями для відродження життєвої сили та цільності світобачення класичної культури 8, с.582-583. Принцип поєднання для цілісності властивий і для постнекласичних методик епістемології.

В епістемології постмодерністські чи постнекласичні концепції, до яких належить пропоноване дослідження, синтезують традиційний та некласичний підходи на трьох рівнях пізнання: філософсько-методологічному, загальнонауковому та конкретно-науковому у всій цілісності. Саме вони висувають найперспективніші сьогодні наукові голістичні (цілісні) парадигми 6, с.36, які допомагають досліджувати складні системи у їх саморозвитку. Основна проблема цього напряму  “Як (само-) розвивається система? У якому напрямі? Які перспективи цього розвитку?” Для подібного дослідження використовуються принципи, пов’язані з просторово-часовою організацією досліджуваних явищ: самоорганізація, саморозвиток, ергономічність (економічність мовної діяльності), синергетичність, симетричність, ергодичність, емерджентність тощо, які є властивостями не окремого об’єкта, а його сукупностей 6, с.37. Ці властивості виникають та посилюються переважно завдяки ефекту цілісної організації. У лінгвістиці неокласичні теорії репрезентує, наскільки нам відомо, лише синергетична теорія Р.Кьолера 12; 13; 14.

Подальші перспективи для появи нових неокласичних теорій явно обмежуються відсутністю узагальнювальних систематизацій, тобто незавершеністю досліджень другого етапу. Звідси напрошується висновок про доцільність акумулювати індуктивні знання на підставі емпірично зібраних даних, що створює ґрунт для розроблення наступних лінгвістичних теорій. Іншими словами, настає час для завершення класичної епохи, "the data-gathering-and-packaging view of science" [10, с.383], що насамперед стосується дослідження мови чи такої її властивості як полісемія. Для цього потрібно систематизувати набуті знання у цій галузі про об’єкти дослідження для того, щоб знайти логічні зв’язки між її одиницями і на цій основі пояснити емпіричні факти. Саме етап некласичної систематизації створює можливість формулювати нові пропозиції у вигляді гіпотез, підвищує можливість їх перевірити (testability) та може посприяти побудові єдиної неокласичної дедуктивної теорії мови.

Зазначмо, що теорію становить набір наукових гіпотез стосовно якогось феномену, кожна з яких містить логічну послідовність вихідних припущень [10, с.381]. Саме тому теорію можна розглядати як сукупність пропозицій, які стосуються певного феномена [11, с.145]. Щоб бути науковою теорією, ця сукупність пропозицій щодо мови повинна, по-перше, емпірично перевірятися, по-друге, як дедуктивно-гіпотетична система вона має бути логічно організованою, щоб досягти передбачуваності (чи реконструкції) подій. Теорія (як продукт емпіричної діяльності [10, с.380]), має бути експліцитною, систематичною, об’єктивною, завершеною, несуперечливою, відносно простою, прогностичною та експлікативною [17, с.228-233]. Як видно, така система концепцій, що стосується мовних категорій, має витримати для визначення законів своєрідний подвійний  емпіричний та понятійний  іспит і лише тоді може вважатися справжньою науковою теорією [11, с.145].

Лінгвістика ж, незважаючи на деякі систематичні, але розрізнені теорії (пор. когнітивна, компонентна, трансформативна, психолінгвістична семасіологія) ще не в спромозі пояснити значення та його полісемію як системний феномен, оскільки досі відсутня повна систематизація емпіричних результатів та їх відповідне пояснення, не береться до уваги й неокласичний принцип саморозвитку. Якщо врахувати дедуктивний принцип структурного підпорядкування наших знань (принцип “матрьошки”), то систематизація має відбуватися на трьох рівнях: мегарівні мови, макрорівні семантики та мікрорівні семи.

У нашому випадку мова є мегарівнем для полісемії, яка виявляється як частина мовної багатозначності; саме значення є для полісемії макрорівнем, а його характеристики – мікрорівнем. Щоб зрозуміти механізм полісемії, потрібно звернутися до мікрорівня значення, де приховуються нейрофізіологічні та психологічні основи презентації значення, які виявляються у різних семантичних відношеннях. Щоб побачити принципи функціонування та становлення полісемії, слід розглянути її динамічні кількісні та якісні характеристики у синхронії та діахронії. Ці часові аспекти взаємопов’язані  семантичні зміни значення в діахронії ґрунтуються на синхронному варіюванні, а ступінь їх регулярності (чи закон) оптимально простежуватиметься у панхронії (позачасовому аспекті).

Незважаючи на два десятки виявлених загальновизнаних законів мови і тексту, завданням лінгвістичного сьогодення залишається, на думку Р.Кьолера [13, с.15], намагання встановити крайні умови вживання явища (Randbedingungen) та чинники, визначальні для їх параметрів (Ordnungsparameter). Однак досі не встановлено кінцевого зв’язку між різними гіпотезами та теоріями, тобто досі немає теоретичного підґрунтя для подібного дослідження.

Враховуючи, що мовні феномени (у т.ч. і полісемія) мають у кожному із часових аспектів як якісне, так і кількісне вираження, то їх кількісні параметри, що виражають якісні характеристики, можуть стати предметом окремих досліджень. Шляхом інтеграції кількісних та якісних даних, отриманих на макрорівні (з урахуванням мега- та мікрорівнів), можна підготувати голістичний (цілісний) аналіз полісемії у межах нової, постнекласичної системи знань. Лише так досягається кінцева мета наукового пошуку  реконструкція довкілля (в т.ч. мовного) у вигляді теорії для її ефективного використання у лінгвістичній діяльності [10, с. 29].

Щоб забезпечити всебічність аналізу матеріалом дослідження послужили як лексикографічні, так і художні джерела для різних періодів переважно історії німецької мови. Корпус аналізованих одиниць, виділених методом суцільної вибірки, містить 9132 слововживань 250 слів в 2933 різномовних пам’ятках ХІУ-ХІХст., загальним обсягом вибірки понад 9 мільйонів слововживань. Величини похибки становлять відповідно статистично релевантні величини 0,2, що дає підстави твердити про статистичну достовірність дослідження. Для дослідження використовувалися як статистичні (Ґ.Альтманн, Р.Кьолер, С.Шіргольц, Ю.Крилов, А.Полікарпов та Ю.Тулдава), так і спрощені апроксимативні методики (до яких належать методики М та Кп).

До таких методик відноситься і апроксимативна формула-індекс коефіцієнта полісемічності. Цю формулу, що традиційно застосовують для характеристики семантичної системи слова в синхронії:

де Q є кількістю полісемантів, а S – кількістю їхніх семем, можна викори­стати для дослідження частиномовної семантики чи її певних класів.

Кількісно-формальні змінні, отримані в результаті застосування цієї формули в Чернівецькій квантитативній школі¹, засвідчують певну ієрархію коефіцієнта для різних частин мов, різних семантичних класів тощо). За частковою 100-сторінковою вибіркою із словника ДУДЕН для сучасної німецької мови спостерігається певна ієрархія частин мови: дієслово – прикметник – іменник – прислівник (2,37:1,25:1,24:1,13), що підтверджується за аналогічною вибіркою із словника ВАРІГа (2,34:2,05:1,54:1,43). Це, ймовірно, пояснюється тим, що внаслідок конкретнішого характеру семеми іменників тісніше пов’язані ніж дієслівні та прикметникові. Дані часткових вибірок автора, встановлена середня ієрархія частин мови відносно узгоджуються із повними вибірками за цими словниками, які виконали для німецького дієслова С.Кійко та німецького прикметника В.Дребет [1; 2]. Кількісні величини цього показника залежать від ступеня аналітичності мови та словника. Це дає змогу припустити синергетичну взаємопов’язаність системних властивостей різних частин мови у мовній діяльності. Зіставлення даних сучасної німецької мови із даними для низки інших індоєвропейських (українська, російська) та угро-фінських (угорська, естонська) [7, с.134] демонструє певну універсальність цього явища.

Використання цієї формули на матеріалі 12 актуальних лексико-семантичних прикметникових груп, отриманих суцільною вибіркою із історичного словника М.Лексера [16, див. 3, с.128-132], показує коефіцієнт полісемічності середньоверхньонімецького прикметника в 2,19, який майже в 1,32 раза перевищує показники для сучасної німецької (1,25) та російської (1,29) мов. Отже, високі порогові величини Кп, що, ймовірно, провіщають деполісемізацію, стають ще одним кількісним критерієм щодо визначення перебігу синергетичних процесів для полісемії. У майбутньому доцільно визначити ці величини й для решти історикомовних періодів (на матеріалі відповідних словників), щоб отримати відповідні константи, та зіставити їх із даними для інших мов.

Не менші перспективи має звернення до частотних характеристик тексту, тобто частини мовної діяльності – мовлення, в якому й виражається полісемія. Як відомо за даними А.Полікарпова, 15% слів, що є багатозначними, завдяки своїй частотності покривають 85% тексту. Спостерігаються певні особливості розподілу частот, які у перспективі доцільно простежити для різних типів тексту (художнього, публіцистичного, науково-технічного тощо). За повною вибіркою із частотного словника Д.Ортманна, кількість високо­частотних полісемічних німецьких прикмет­ни­ків (364) майже в півтора раза перевищує кількість найчастотніших моносемічних. Порівняння абсолютної частоти вживання полісемічних прикметників (591 049 СВ) із частотою моно­семічних та “мультисемних” прикметників (141 164 СВ), значення яких подаються не окремими рубриками, а через крапку з комою, також прогнозовано засвідчили явне частотне переважання полісемантів – щонайменше у 4,52, причому середня абсолютна частота полісемантів (1623 СВ) у 2,5 раза вища від частоти “мультисемних” прикметників (658,9).

Детальніше опрацювання матеріалу засвідчило, що середня частота однієї семеми полісемічного слова (571 СВ) близька до середньої частоти моносемічного слова (532 СВ), тобто значення полісемантів відповідають за вживаністю значенням однозначних слів. Саме ці показники є середніми для сучасного вживаного німецького прикметника. Однак частоти полісеміч­ного прикметника відчутно поступаються частотам “комплексного” чи “мультисемного” прикметника (785 СВ), який завдяки наростанню частот має перспективу стати полісемічним [3, с.128-132]. У принципі ми отримали важливий параметр, знання якого може сприяти прогнозуванню розгортання семантичних процесів. У перспективі потрібно зіставити ці величини із даними, отриманими на підставі інших частотних словників як для німецької мови, так і для різних мов, щоб вивчити синергетичну динаміку формування полісемії на рівні мовної діяльності.

Використання коефіцієнту полісемічності та врахування частот для дослідження властивостей полісемантів демонструє дію закону “спадаючої полісемії”, за яким швидкий розвиток полісемії змінюється сповільненим приростом семем, де пороговою величиною, з одного боку, виступає половина максимальної кількості семем для даної частини мови [1, с.15], а, з іншого, обсяг оперативної людської пам’яті 5+–2, який, ймовірно, зумовлено дією системно-кількісного принципу концентрування та розсіювання мовних одиниць. Психологічні закони збереження інформації (О.Огуй) підтверджують і пікові зростання частотності полісемантів на 5-й, 10-й та 16-й семемах (В.Дребет). Ці дані частково узгоджуються з припущенням Ю.Тулдава, за яким імовірність реалізації мовного феномену, є прямо пропорційною експоненті його складності (аналогічно енергії у термодинаміці) [7, с.135]. Полісемія стає гіпотетично явищем загальноінформативних систем, наближаючись цим до природних явищ. Повний розрахунок цієї залежності виходить за межі лінгвістичного дослідження, проте може стати об’єктом епістемологічних напрацювань.

Враховуючи як сучасні синергетичні концепції, так і результати проведеного дослідження, можна окреслити такі характеристики мови та полісемії слова, важливі для формування нової дедуктивної теорії мови та здійснення подальшої характеристики мовних явищ:

Мова  відносно відкрита система, що виражає змінні комунікативні суспільні потреби в їх постійному розвиткові та становленні. Цей розвиток її підсистем та окремих її феноменів опосередковано ґрунтується на дії Другого закону термодинаміки, за яким система із повною рівновагою приречена на ентропію та розвал, якщо вона зупиниться в своєму розвитку. Нові структури та системи з’являються лише тоді, коли система перебуває лише в пошуках стабільної рівноваги, а не перебуває в ній.

Мовний феномен, що є складноорганізованим та різноструктурованим елементом системи, має певне системне оточення (сукупність елементів та різнорівневих відношень, що зберігають чи змінюють феномен у межах його власної парадигми). У принципі подібні феномени становлять собою мовні змінні, що динамічно існують протягом певного часу. Вони виявляються не ізольовано, а пов’язано між собою. До того ж, що складніший за своєю структурою є цей феномен, то більше він пов’язаний як із своїми підсистемами, так із іншими феноменами. Невелика зміна підсистеми найнижчого рівня, зумовлена як внутрішніми, так і зовнішніми чинниками, може спричинити до серії значних змін вищих підрівнів (пор. поява та зникнення шва-прімум в індоєвропейських мовах).

Формально цей процес, враховуючи наш аналіз груп у діахронії, можна репрезентувати так: внаслідок дії різнорівневих відношень системне оточення на час t має стан t, який може змінитися на х у час х. Зміна стану визначається, з одного боку, як системним оточенням та потребами, так і відповідними параметрами мовних феноменів, із іншого. Системне оточення зумовлює сам феномен, що завдяки своїм функціональним завданням зберігає якусь автономію у межах своєї парадигми, та його якісно-кількісні характеристики (параметри). Ці параметри, узгоджуючись за структурним підпорядковуючим принципом (Versklavungsprinzip; the slaving principle) із параметрами інших феноменів, коливаються у певних межах (умовно від +1 до -1), забезпечуючи цим як функціонування, так і певну тимчасову рівновагу парадигми [12, с.35].

При зміні системної потреби, зумовленої переважно зміною відношень поза межами нижче підпорядкованої системи, ці параметри можуть вийти за граничні кількісні межі, що вказує на якісну зміну самого феномену. Це означає, що змінився один із параметрів порядку, тобто макроскопічна величина, яка визначає поведінку мікроскопічних механізмів, властивих певній субсистемі [12, с.35; 13, с.155; 14, с.101], наприклад, значенню слова. Із відношень між конкуруючими та кооперуючими процесами і структуруючими параметрами випливає поведінка системи, що прагне до функціонування та саморегуляції через підтримання певної рівноваги.

Це й видно із функціонування мови у діахронії. Мова є часово обмежена самоорганізована макроструктура, яка виникає та функціонує завдяки кооперуючим процесам всередині власної системи та зовнішнім імпульсам (тобто потреб, що зумовлені культурою, суспільством та історично). На противагу до каузальної, причиново-наслідкової фізики, лінгвістика не має очевидних каузальних законів, які можуть пов’язати, наприклад, людські потреби в комунікації та часткові властивості мовних підсистем. Однак твердження про оптимальне пристосування до оточення та збереження оптимального стану частково пояснюють принцип її функціонування, як і аналогове звернення до біологічних механізмів мутації та селекції [13, с.249].

Розглядаючи результати із синергетичних та міждисциплінарних позицій, словниковий склад мови зокрема та мовну систему взагалі можна оцінити в їх інтегральній сукупності як складну динамічну, взаємодіючу та саморегулюючу (частково й ахронну) систему. Зі зміною одного із своїх параметрів остання прагне до стабільної рівноваги. Це урухомлює відповідні механізми, які можна порівняти з аналогічними біологічними механізмами мутації та селекції [пор. 13, с.248]. Вони виявляються в діахронних девіаціях, що ми простежили на прикладі давньо-, середньо- та ранньонововерхньонімецьких прикметникових позначеннях “швидкий”, “сильний” та “звитяжний” (обсяг вибірки становив 5,5 млн. слів).

Як засвідчує інтерпретація нашого експерименту, проведеного за допомогою іншої апроксимативної формули М= 2С/ н+к, що показує рівень семантичної близькості слів [4, с.35], мовні варіанти (як мутанти) зберігаються лише в тому разі, якщо вони щонайкраще відповідають, з одного боку, позамовним потребам, а з іншого  системним вимогам (чи параметрам). Зміна суспільних установок  перехід від феодалізму до капіталізму  призвів, наприклад до значного 70-процентного скорочення групи зі значенням “звитяжний”. Випадкові чи стохастичні за своїм виникненням відхилення (девіації та варіації) семантичних варіантів мають “шанс вижити”, який, проте, залежить від того, наскільки їхні властивості (експресивність; етимологічна неізольованість; чіткість сприйняття) відповідають системним вимогам (мінімізація зусиль з декодування тощо), параметри порядку яких доцільно кількісно визначати. Найоптимальніші “мутації” мають змогу зберегтися. З часом вони, однак, відтісняються внаслідок зміни суспільних установок, що призводить до моносемізації полісемічного слова чи його зникнення.

Отже, функціонування мови як саморегулюючої системи здійснюється у синхронії, а її зміни виявляються в діахронії. Параметри цих процесів потрібно визначати для побудови постнеокласичної концепції мови.

Oleksandr Oguy (Chernivtsy)

The development of polysemy in the German language: postneoclassical approach

This article deals with new postneoclassical approach to the phenomenon of polysemy in synchrony and diachrony. The results achieved due to some approximative formulaes (Cp; M), the investigation of word frequences can serve as order parametres defining the further systematical development of polysemy.

Стаття надійшла до редколегії Статтю прийнято до друку

28 листопада 2002р. 28 січня 2003р.


Помірко Р.С., проф.,

Львівський національний університет

імені Івана Франка
АСПЕКТИ СЕМАНТИЧНОЇ КАТЕГОРИЗАЦІЇ

ДЕМІНУТИВНИХ СУФІКСАЛЬНИХ ПОХІДНИХ В ІСПАНСЬКІЙ МОВІ
Стаття висвітлює деякі аспекти семантичної категоризації та прагматико-функціональних демінутивних суфіксальних похідних іспанської мови. Звернено увагу на динамічні процеси ознак суб’єктивної оцінки як лексемної багатовекторної мовленнєвої домінанти, особливо продуктивної в контекстно-ситуативних умовах. У статті приділено увагу синонімічності досліджуваних суфіксальних формантів, що зумовлює їхню ізоморфність і нечітке функціональне розмежування. У ряді випадків проведено зіставлення демінутивів із іншими прагматико-синтаксичними функціями і зроблено висновки типологічного характеру.

Ключові слова: демінутивна лексика, суфіксальні форманти, когнітивні чинники, семантичний вектор, ізоморфність, корелят, прагматична валентність.

Словотвірні особливості романських мов, насамперед іспанської, італійської, португальської, дають обширний фактологічний матеріал для виявлення варіантних віртуальних імпульсів з метою їх семантичної категоризації. Якщо у 50–70 роках ХХ ст. у демінутивному словотворенні мовознавці систематизували передусім об'єктивну зменшуваність предметів, об'єктів, різних сутностей тощо [1, 8, 9, 10], то в романській лінгвістиці наступних поколінь основною темою аналізу демінутивної лексики стало виявлення структурних особливостей творення та когнітивних чинників продуктивної семантизації. Іманентні закони розвитку іспанської мови і, зокрема, внутрішні чинники розвитку лексики визначають її своєрідність саме завдяки продуктивним процесам появи демінутивної лексики як потужного етномовного пласта для формування концептів, образів-уявлень людини про дійсність. Найменування багатьох явищ у лексиконі здійснюється демінутивною лексикою [11, с.41–57; 13, с.137–147; 14, с.71–88; 15].

Останнім часом найпомітнішими теоретичними працями, що безпосередньо стосуються демінутивного словотворення, стали розвідки вчених низки європейських шкіл, насамперед німецької, яка ґрунтується і на традиціях старших поколінь романістів (Gamilscheg E., Wagner M.L., Wandruszka M., Spitzer L.), і на досягненнях сучасних іберійських лінгвістів, котрі стояли на антропоцентричних та семантико-когнітивних позиціях [5; 6; 12; 18, с.233–241]. У цих дослідженнях зіставлення романської і германської підсистем демінутивної лексики не тільки віддзеркалює певний погляд на денотат, а й формує систему знань, яка відображає мовну картину світу. Тому такий методологічний принцип є найдоцільнішим для опису взаємозв'язку мови, культури та мислення.

Зміщення акценту сучасних досліджень на семантико-когнітивний аспект творення і функціонування зменшувальних (демінутивних) лексемних суфіксальних форм дає змогу об'єктивніше і грунтовніше виявляти стилістичні нюанси та чинники їхньої продуктивної лексикалізації. Однак більшість мовознавців дотримується думки, що у мовленнєвій комунікації переважає не об'єктивна зменшуваність, а експресивно-оцінні характери смислів [9; 13, с.137–147; 14, с.71–88]. Зменшувальні форми використовуються тоді, коли позначення об'єктивно не відтворює позначуване, похідні лексеми містять інформацію насамперед про емоції мовців, яка підтверджується численними граматичними формами слів.

Так, у похідних añito < año – рік, ramita < rama – гілка, preguntita < pregunta – питання, todito < todo – все, ahorita < ahora – зараз, solito < solo – єдиний, одинокий, lejitos < lejos – далеко тощо інтерпретується емоційний стан людини, який вона відчуває щодо самої себе. Для прикладу використання демінутивного суфікса -ito в діалогічному мовленні у звертаннях до дорослих людей Juanito < Juan, Pedrito < Pedro тощо зумовлене інтенцією мовця, який диктує цей лексемний витвір. Останній є результатом індивідуальних асоціацій або побудований за принципом усталених константних лексемних моделей звертання, тих мовленнєвих традицій, до яких звикла певна мовна спільнота [3, с.86–87].

У синхронії правила норми віддалені від мовної прагматики, яка завжди ґрунтується на виборі лексемних форм, що функціонують в різних соціальних групах мовців. Так, перевага похідних з суфіксом -ito над -illo продиктована прагматичною традицією мовців, що формує нормативний узус.

Великий ступінь синонімічності формантів -ito/ita, -illo/illa, -uello/uella, -ico/ica спричинює їхню взаємозамінність, однак норма не вказує на їхнє чітке функціональне розмежування. У низці прикладів неможливо передбачити, коли використовуватимуть зменшувальну форму на -illo, а в яких випадках на -ito. Хоча згідно з правилом, за похідними на -ito/-ita закріплена функція об'єктивного зменшування і позитивної конотації, а для дериватів на -illo/-illa, навпаки, характерними є негативні конотації і значна втрата продуктивності об'єктивної ознаки. Проте в окремих мовних зонах Іспанії (Андалусія) і в країнах Латинської Америки похідні на -illo розширюють мовленнєвий узус і поглинають функцію суфіксів -ito, -ín. Великі пласти синонімічної лексики з різними суфіксами вказують на їхню семантичну ізоморфність і як результат – відмінність у частотності вживання тих чи інших формантів. Переконливим прикладом цього слугують девербальні іменникові американізми, які збігаються повністю за семантичними диференційними ознаками з їхніми іберійськими корелятами в межах одного предметно-логічного змісту: la forma / el formado (амер.), la secada / el secado (амер.), la quemada / la quemadura (амер.), la suba / la subida (амер.), la contesta / la contestación, el planteo / el plantemiento, la repartida / el reparto / el repartición (амер.) та інші. Такі бінарні, а в інших випадках тернарні лексемні протиставлення є особливістю іспанського словотворення.

У демінутивному іспанському словотворенні чим частотнішими є у мовленні ті чи інші похідні, тим динамічніше вони піддаються процесам суб'єктивної оцінки. До них можна зачислити побутові терміни, назви домашніх тварин, улюблених напоїв тощо. Вживання демінутивних суфіксів передбачає певну довіру до позначуваного і до адресата. Перехід від нормативних лексем casa – дім, cerveza – пиво, Miguel, viejo – старий, pregunta – питання до стилістично маркованих casita, cervecita, viejito/vejancón, preguntita, Miguelito відбувається тоді, коли розмова з ділової переходить у буденну. Зміна лексемної форми створює атмосферу довіри і водночас розкутості в мовних засобах вираження. І, навпаки, аналіз періодичних видань, особливо статей, повідомлень про останні події засвідчує оказіональне вживання демінутивів, а в рубриках інформаційного характеру демінутивні лексемні форми дали б викривлену (суб'єктивну) картину подій. Натомість, у полемічних та іронічних статтях зменшувальні форми відіграють роль каталізатора низки суб'єктивних оцінок [19, с.222]. Отже, демінутивні суфікси є тією оптимальною суб'єктивною оцінкою предметів, речей, подій, яка не вимагає підтримки прикметникових форм. В актах мовлення такі лексемні форми можуть також передавати суть явищ, які людина відчуває суб'єктивно, ніби "прокручуючи" у свідомості ті ситуації, які їх викликали. Проте таке суб'єктивно-емотивне оцінювання за допомогою демінутивів відбувається в мовленнєвих ситуаціях, коли встановлена певна довіра між мовцями. Так, у вживанні лексем todito < todo – все, litrito < litro – літр, horita < hora – година тощо зменшування є суб'єктивним, індивідуальним оцінним актом мовця. Об'єктивне зменшення у лексемах año, hora, litro є неможливим, а нормативні конструкції на зразок año pequeño, hora pequeña, litro pequeño тощо є семантико-граматичними аномаліями. Зменшення належить прикметнику pequeño, а не суфіксу -ito. Тобто функціональне протиставлення нормі є прагматичною домінантою. Так, створюються віртуальні ситуації, у яких суфікс -ito може набувати антонімічної семантики. У звертаннях до дітей якісно-кількісні оцінювання мають позитивний характер. В інших випадках емотивно-оцінні ситуації генерують смисли, коли формант -ito у стилістичному вимірі нейтральніший за інші демінутивні суфікси, набуває пейоративних ознак. Прикладом такого функціонування є лексема discursito < discurso – промова, casita < casa – будинок, vinillo < vino – вино, abogadillo < abogado – адвокат. Певні мовні ситуації диктують вибір: casita, vinillo, abogadillo [5, с.196; 12, с.55-56].

Аналогічний семантичний розвиток відбувається у випадках редуплікації (подвоєння) суфіксальних форм в одну і ту ж структуру твірного слова (chico – хлопчик + ito chiquito + illo chiquitillo). Мовці конотують семантичні нюанси, які не передають точно сутності вибору, а лише фіксують характерні зовнішні емоційні ознаки сприйняття. Вживання таких суфіксальних форм водночас засвідчує, наскільки вони є продуктивними в контекстно-ситуативних умовах. Саме в них і визначається чітко їхня смислова інтерпретація. Іспанські дослідники, аналізуючи демінутивні похідні, порівнюють їхню функцію з властивостями живих істот. Так, Нанєс Фернандес порівнює їх з дією хамелеона, який пристосовується до будь-якого середовища, не змінюючи при цьому своєї суті [15, с.379-381]. Гонсалес Олле вважає, що іспанські демінутиви у мовній прагматиці є своєрідним змістовим флюгером, який скеровує русло розмови в той чи інший бік [8, с.220], а Хуан Поло вважає, що демінутиви воконують роль смислового оркестрування [17, с.9-36].

Усі ці метафоричні порівняння вказують на багатовекторну роль іспанських демінутивів. У мовленнєвих актах вони є індикатором змісту висловлювання і характеризуються функціональною непередбачуваністю смислів, що спонукає, особливо в регіональних варіантах іспанської мови, до появи синкретичних смислів. У діахронії це простежується на прикладі семантики латинського суфікса -one(m) > -ón/-ona, який на противагу іншим романським мовам (функція збільшення у французькій та італійській) в іспанській характеризується синкретичними ознаками. У лексемах narizón, navajón, nombrón, tablón, tragón збережена ознака збільшуваності, а в низці інших слів домінує зменшувальна функція: tapón, terrón, ratón, plumón, callejón та ін. [16, с.56–57]. Латентні ознаки так званих альтернативних значень збільшення/зменшення властиві суфіксові – -ote/-ota. Порівн.: librote < libro – книга, bolsote < bolsa – кишеня, saldadote < soldado –солдат, borrachote < borracho – п'яний (ознаки збільшуваності) та islote < isla – півострів, pipote < pipa – люлька (ознака зменшуваності).

У мовній прагматиці значна кількість таких утворень лексикалізується, тобто похідні лексеми втрачають об'єктивну ознаку збільшуваності/зменшуваності на користь експресивно оцінних значень, що сприймається як своєрідна константа сучасного іспанського словотворення.

З огляду на значну суб'єктивність думок у визначенні об'єктивної зменшуваності за допомогою суфіксів Е. Косеріу запропонував називати меншими за розмірами ті предмети, які за своєю суттю можуть набувати саме таких ознак: casa – casita/pequeña casa, bosque – bosquecito/pequeño bosque. І, навпаки, у випадках, коли предмети, речі об'єктивно не можуть сприйматися як менші за розміром (palabra – palabrita, sabado – sabadete) утворені похідні отримують у мовній прагматиці лише експресивно-оцінні смисли [2, с.104-121]. Саме суб'єктивні експресивно-емоційні смисли Алонсо Амадо ставить на перший план у визначенні семантики демінутивних похідних [1, с.195-229].

Аргументація Е.Косеріу, на перший погляд, не викликає сумнівів. Завдяки їй певною мірою можна позбутися амбігуаторності у визначенні номінативних функцій формантів. Однак експресивно-оцінний компонент значення з'являється не тільки у предметах, які не піддаються об'єктивній зменшуваності. Він також диференціює, як це було проілюстровано, аналітичну зменшуваність від синтетичної у випадках, коли предмети можуть набути ознак об'єктивної зменшуваності. Тобто утворення аналітичної конструкції верифікує об'єктивну синтетичну демінутивну форму. В іспанській мовній прагматиці завжди існує ризик сприйняття суб'єктної демінутивної суфіксальної форми як симптома суб'єктної експресивної емоційної ознаки і одночасно появи двозначності висловлювання [8, с.255-256, 261-262]. Уникнути двозначності можна у випадках нереалізації мовцями демінутивних словоформ. Експресивно-оцінний компонент зникає із семантики похідного слова у випадках їхньої цілковитої лексикалізації під час творення нових термінів – продуктивного процесу впродовж діахронічного розвитку іспанської терміносистеми: maletín, libreta, mosquito, pasillo, cabecilla.

У художньому мовленні семна актуалізація демінутивності й оцінювання взаємообумовлені. Особливо це мотивовано для характеристик, властивих способові життя персонажів – своєрідній суб'єктивній оцінці їхніх звичок. Приклад "puedo invitarte a tomar alguna cosa … unos litritos de cerveza" [4, с.78] є фактом актуалізації саме оцінної зменшуваності. Вираз "unos litritos" засвідчує одночасно іронічну і типову риси персонажа, для якого "перехилити кілька кухлів пива" є звичним. Тобто актуалізація семи зменшуваності продиктована суб'єктивним оцінюванням речей, предметів, які об'єктивно не виявляють цієї ознаки. Отже, категоріальна сема оцінки є релевантною для будь-якого демінутива і виступає константою поряд з об'єктивними ознаками зменшуваності.

Семантико-прагматична функція форманта -illo є також свідченням поступового розщеплення системи. Серед його гетерогенних функціональних характеристик усе ж превалює нормативний узус, особливо у тих випадках, коли сема суб'єктивної оцінки повністю нейтралізована. До них можна віднести терміни tornillo, holandilla, cebadilla, aguacatillo та інші.

Вживання похідних ojillos, ojitos, animalillo, borachillo, diablillo повністю залежить від контекстних ситуацій. В інших випадках оказіональне функціонування аналітичного слова pequeño libro – мала книга може інтерпретуватися як свідчення емфатичного індивідуального функціонування. Натомість демінутивний йому корелят з артиклем el librito вільний від контекстних мотивувань і не обмежений регіональними мовними ситуаціями.

Отже, в іспанській мові з огляду на варіантність смислів демінутивних похідних прагматико-функціональний системний підхід до їх вивчення є, на наш погляд, найрелевантнішим. Він дає змогу вивчити специфічні особливості норми, а також виявити їхні гетерогенні семантико-когнітивні варіації та видозміни. Демінутивна лексика в іспанській мові покриває широкий семантичний простір, а її парадигматична валентність часто співмірна з рядом грагматико-синтаксичних функцій. Семантика демінутивних похідних з огляду їх віртуальних можливостей є відкритою до модифікацій.