Сімферополь. Видавництво

Замойський ледве помітно всміхнувся, ніби не помітив хижої іскри в очах Сагайдачного, і вів далі вже спокійно і майже суворо:

- Перш за все треба обвинуватити Бородавку за невиконання чотирьох бойових наказів пана коронного гетьмана про термінове приєднання козацького війська до нашої армії. Цього вже було б досить, щоб скарати його, але ми не могли його судити до приїзду вельможного пана гетьмана, - чемно вклонився він Петру Конашевичу. - Крім того, він не підготував ані харчів, ані фуражу. Це вже теж неабиякий злочин.

- Можна було б ще додати, що він навмисно забарився, думаючи перекинутись до турків, - додав регіментарій, що супроводив Замойського.

- Ні, не варт, - зневажливо поморщився Замойський. - Козаки не повірять такому припущенню, бо ж доказів у нас нема, - додав він і вийшов з намету.

І ось з темряви виступає довга-довга валка. Риплять вози, повільно гойдають воли і молдавські буйволи круторогі лобаті голови. А навколо чорні силуети козаків, і на чолі їх - Бородавка.

- Стій!

Короткий постріл - і враз кидається на Бородавчиних січовиків добре вимуштруваний загін Петра Конашевича. Безладні постріли, дзенькіт шабель, і за мить - знов мовчання, рипіння возів і негучна, уривчаста команда. Полонені мовчать. Мовчать і валкові, спокійно запалюють люльки, ступають воложною дорогою поруч з круторогими волами. Наче й не було стрілянини і бою...

Десятеро дужих, кремезних козарлюг вартують коло закутого Бородавки і ще кількох козаків. Джури приносять оберемки хмизу і запалюють величезне вогнище. Тоді одразу стає ясно, як на пожежі. Гусари-свідки, кілька польських товаришів, почет Замойського і Собеського виблискують френзлями, і китицями, шовками і пишним гаптуванням. Посередині на барилі стоїть каламар, лежать папери і Бородавчина шабля; за барилом, як за столом, сидять на лаві Сагайдачний, Замойський і Якуб Собеський, що сонно мружиться на вогонь. А в глибині, і праворуч, і позаду суддів юрмиться темна й мовчазна маса козацтва, стиха перемовляється і переступає з ноги на ногу. Засмаглі обличчя здаються червоними від полум'я, а над ними ледве чутно погойдуються від нічного вітру прив'язані до возів бунчуки.

Замойський коротко й сухо прочитав, в чому обвинувачують Бородавку, і спитав його, чи визнає він себе винним.

Бородавка мовчки смикнув плечима і спокійно плюнув на землю, як курець після міцного затягання.

Замойський почекав із хвилину, перезирнувся з Собеським, тихо сказав: «Мовчання - ознака згоди», і викликав свідків.

Свідки-гусари розповідають, як конвоювали вони валку на півтораста возів з Могильова і як раптом напали на них козаки.

- Так несподівано, що ми гадали - татари або, боронь пан Єзус і свєнта панна Марія, самі турки Османові, - пояснює хорунжий. - Та ми не розгубилися і кинулися на грабіжників, але коли загинув пан ротмістр і п'ятнадцятеро з наших людей, так ми, проше панство, побачили, що опір безглуздий і кинулися до табору сповістити його мосць пана коронного гетьмана. Мчали ми вчвал, а вози, проше панство, йшли ступою... А крім гусарів ще посічено п'ять валкових, а постріляно теж багато, - додав хорунжий, дзенькнув острогами і відійшов до своїх.

Інші тільки додавали дрібниці. До присяги їх не приводили, бо на козацькому суді це не в звичаї, але Томаш Замойський раз у раз нагадував свідкам, що треба казати саму лише правду, і вказував на маленьке розп'яття, що вилискувало на барилі між каламаром і паперами.

Бородавка весь час мовчав і тільки похитав головою і стиха промовив сам до себе, ніби щиро дивуючись тому, що бачив:

- Іч ти!.. Навіть хрест принесли, нібито без хреста не можна забити людину...

Потім почали допитувати заарештованих. Всі десятеро козаків відповідали просто і суворо-стримано: пан кошовий наказав сідлати коні, озброїтися і їхати з ним по харч, але який був цей харч - не пояснював.

- Я гадав - поїдемо шарпати молдаван, - зауважив один з них.

А другий зітхнув:

- Та хто ж його знав у пітьмі! Залягли ми в ярку.

А валка рипить собі, рипить... За тим рипінням і розмови не чути. А пан кошовий як махне шаблею та як гримне: «Бий!» Ну, ми й кинулися... А потім - де там було дивитися за стріляниною та за галасом...

- Ну, а ти що нам скажеш? - просто звернувся Сагайдачний до Бородавки.

Але Бородавка тільки знизав плечима і так примружився на Сагайдачного, що той не став перепитувати.

Радилися недовго. Собеський пропонував четвертувати Бородавку, а інших скарати на горло, але Сагайдачний з Замойським краще знали козацький звичай і вважали, що стратити треба тільки Бородавку, а іншим дати по сотні київ. На тому і погодилися.

- Finis coronat opus, - напівголосно кинув Замойський Петру Конашевичу.

Сагайдачний не відповів і мовчки махнув булавою. Двоє козаків підійшли до Бородавки і щось сказали йому. Він здригнувся, як кінь, що закуняв під вершником, і твердою ходою неквапливо рушив до плахи. Проходячи повз Сагайдачного, він на мить підвів очі і мовчки плюнув йому в обличчя.

Це сталося так швидко і несподівано, що ніхто нічого не второпав. Сагайдачний відсахнувся і схопився за очі, мов опечений.

А Бородавка вже стояв біля плахи, розстібав комір сорочки, клав під сокиру свою буйну, непокірливу голову.
ГЮЛЬ-ХУРРЕМ
Вже п'ятий місяць посувалося військо султана на північ, щоб покарати зрадника Зигмунда разом з молдавським господарем Каспаром Граціані, перекинчиком до гяурів. Важкий, далекий був похід. Чимало коней і верблюдів загинуло по балканських міжгір'ях та крутих перевалах, де тільки хмари та орли кружляли над скелями, а стежки були слизькі і грузькі від дощу і нічних снігів. Лише слони нібито не знали втоми і повільно йшли крізь усі перешкоди, навантажені казанами для їжі та наметами падишаховими.

Та не було в цьому поході владного Алі-баші, так званого Гюзельдже. Перед самим виступом вразив його Мелек-уль-Мекк, ангел смерті і ліг він у рідну землю Еюба, сповитий білим саваном без швів, оплаканий тільки близькими родичами. І тепер дістав перстень влади і печатку держави бостанджі (319) Гусейн-баша.

В третій день місяця рамазана (320) військо дійшло до Дунаю, і почалася переправа на лівий берег. І тоді ж капудан-баша надіслав падишахові в подарунок захоплені біля Бугаза козацькі чайки, сам прибув поцілувати стремено та руку Османову і привів закутих у кайдани козаків. За це подарував йому падишах горностайову шубу, криту білим грезетом, а полонених наказав прикути до стовпів, як ціль для стріляння з лукiв, і декого з них власноручно вразив стрілами, обпереними орлячим пір’ям.

Султан уславився як найкращий стрілець свого війська, і в Ісакчі не один раз перелітали його стріли через широкий і синій Дунай, і для слави своєї наказав Осман спорудити мармурову колону на місці, де найдалі від берега встромилася в землю його стріла.

Але не затримувалося військо його на дунайському березі: Осман залишив в Ісакчі Халіль-башу з галерами охороняти тил від козаків, і полинули його орди нестримною лавиною до ворожих кордонів, і в двадцять четвертий день місяця рамазана, коли знесилене походом військо значно віддалилося від Дунаю, прийшла до Османа звістка, що ляхи зміцнюють Хотин і з години на годину чекають королевича з значним підсиленням, а козацтво пустошить Молдавщину і Бессарабію. І в той же день Бетлем-Габор, вірний прибічник Османа, сповістив, що цісар потай надсилає допоміжні загони Хоткевичу.

Розніжені яничари погано переносили похід, а тому, оскільки військові сераскери більш любили гроші, ніж славу і перемоги, лави їх вогнищ були значно рідші в поході, ніж на папері. Чимало крамарів і міняйл, що купили яничарські привілеї в Стамбулі, або зовсім не вийшли в похід, або надіслали замість себе наймитів та невільників, які ніколи не тримали зброї в руках. Отакі яничари намагалися втекти з війська, а за ними потяглися і справжні яничари, яким було значно приємніше торгувати в Стамбулі вином, ніж бити ноги по кам'янистих болгарських та молдавських дорогах, а згодом ще й потрапити під кулі чи шаблі польських панів.

І коли в шостий день місяця шеввала валки Османові зупинилися під Богданешти, вже й половини яничарів не залишилося під бунчуками.

Доповіли про цю справу Османові. Він наказав перевірити всі яничарські загони і переконався в жахливій правді. Велике було його обурення, але доводилося хитрувати: він наказав кожному загонові присягти в своїй присутності, жорстоко покарав яничарських агів, а деяким наказав відтяти голови.

З півночі приходили тривожні звістки. Ляхи захопили замок Серет і з великою здобиччю повернулися до свого стану, а якийсь пан Мощинський на свій страх робив напади на молдавські міста і захоплював чимало бранців, які під муками і загрозами хрестилися і розповідали гяурам багато зайвого про склад і озброєння турецького війська. А тимчасом пани без милосердя винищували молдаван, і здичавілі від розпачу люди тікали з батьківщини або хапалися за зброю і гинули в нерівній боротьбі.

Осман використав трагедію молдаван, щоб розпалити фанатизм і звірячі інстинкти свого війська, і пустив проти ляхів Кантемир-мурзу з сімома тисячами добірного війська, а на козаків кинув під Степанівці черкеські і турецькі загони. Ось чому ще до з'єднання з козаками і королевичем Владиславом довелося Хоткевичу і Любомирському витримати кілька гарячих боїв.

Чимало відтятих голів і полонених принесли і привели татари Османові, а потім вирушило турецьке військо на північ і в п'ятнадцятий день місяця шеввала отаборилася під Хотином.
Під мурами Хотинського замка, що нагадували Каффу своїми чотирикутними вежами з зубчастими гребенями і бійницями над склепінням брам, стояв сам Хоткевич. Козаки спочатку отаборилися за півмилі від нього, але перед появою турків підтяглися ближче; і стали на березі Дністра.

Йшло військо Османове, оповите хмарами куряви. Здіймали її незчисленні загони, верблюди і буйволи, коні і мули. Чотири слони в розкішних попонах несли важкі гармати, жахаючи своїм виглядом поляків.

З неймовірною швидкістю отаборилися турки. Як міраж у пустині, раптом з'явилося на узгір'ях казкової розкоші місто з пурпурними наметами падишаха і його башів. Намети мали вигляд замків з вежами, палаців і мечетей, увінчаних золотими кулями, прапорами і орлячими крилами. Обабіч входу до султана стояли його бунчуки. А всі сусідні гори раптом побіліли від тисяч наметів, наче там випав сніг. Проміж лісами й болотом став Джані-бег Герай - хан кримський, що прийшов помститися на козаках за Каффу і за Перекоп, за спалені аули, за винищене і взяте в полон населення.

Незліченні племена довгобородих азіатів, чорно-коричньових друзів, караманців, бедуїнів, арабів, сірійців та мecoпoтaмцiв ставали, де кому припаде до вподоби, разом з своїми отарами, табунами і верблюдами, що здіймали куряву, наче туман. Ліси списів коливалися над загонами і племенами. Барвистими водопадами спускалися вони з перевалів і сідловин. Пронизлива східна музика: бубни, барабани, роги, зурни і литаври, - кінське іржання, крики погоничів, команда і співи зливались в оглушливий хаос. Блищали списи. Вітер розгойдував бунчук і корогви. Вгрузаючи в землю, тяглися гармати.

Рицарство і козаки вийшли на вали і мимоволі замилувалися загрозливою і повною величі картиною, і перед барвистою розкішшю турецького стану всі їх вбрання і намети, ронди і кунтуші, шоломи з пір'ям і панцери раптом здалися жалюгідною сухозлотицею мандрівних штукарів.
Турецьке військо було знесилене важкими переходами. Коні гинули від перевтоми і надмірного вантажу, а воїни з тропічних країн хворіли від холодних і вогких ночей. Але Осман не дав їм перепочити і наказав готуватися до бою.

Почалися гарцювання. Черкеси і араби, бедуїни і осетини, друзи і сірійці з пронизливим вереском вилітали з турецького табору і мчали, як навіжені, схилившись до кінських грив, з гиком проносилися під самим польським станом, посилали ляхам гострий поглум з дротиком або отруєною стрілою і викликали на двобій сміливого, та, не знайшовши собі супротивника, окреслювали в шаленому гоні широке півколо і звільняли місце для інших.

Гарцівників ставало все більше й більше. То рицар, то козак не витримував гострих поглумів і шаленого чвалу, коли вершник зливався з конем у вихорі грив і вбрання, блиску шабель і ятаганів і, підостроживши коня, мчав навперейми і збивався з бронзово засмаглим друзом або сірійцем у смертельній і хмільній боротьбі.

Падишах з узгір'я дивився на гарцівників. Він втомився від довгого нічного переходу і ліниво розвалився на пурпур них подушках, розкиданих по килиму біля намету. Аджем-оглани та євнухи метушилися навколо нього і подавали йому наргіле і шербети з конійських лимонів і ароматних казанлицьких троянд або зорові трубки різного розміру й сили. А колишній євнух Гасан, нині єгипетський беглер-бей і командувач єгипетського війська, схрестивши руки на грудях, урочисто й шанобливо пояснював падишахові розташування ворожого війська.

- Он там, ліворуч - окопи молодшого сераскера Любомирського, - на мить відривав він руку від грудей, вказував напрямок і знов притуляв долоню до серця. - Вони доходять аж до лісу, де стоїть Джані-бег Герай-хан. Це праве крило польського війська. Посередині, перед нами, стоять німці - наймане військо під командою Денгоф-баші та інших. З ними разом розташувалися зрадники - угорці і допоміжне військо від цісаря. А праворуч від тебе, світло всесвіту, стоїть над рікою сам великий сераскер Хоткевич-баша з легкою і важкою кіннотою, закутою в панцери аж до копит. А далі армата невірних, але мені не пощастило довідатися, скільки її.

Падишах слухає мовчки, іноді кидає уривчасте негучне запитання. А за ним, схрестивши по-східному ноги, сидить, оповита бруськими газами, султана Хуррем і дивиться в зорову трубу на гарцівників, як дивилася б римська імператриця на криваві двобої гладіаторів або іспанська королева - на бій биків.

- А там, - веде далі Гасан, - за рікою стоїть Владислав-хан з своїм військом і важкими гарматами. А навпроти нього, на цьому березі ріки, біля моста - Сагайдак-бей з козаками. Он там, на пагорку, блищать його бунчуки.

Слова Гасан-баші ллються повільно і плавно, і за тріском пострілів, тупотінням коней і далекими криками не чути, як брязнула зорова трубка, випавши з рук султани, і не видно крізь бруський газ, як пополотніло її обличчя.

- Не плутай! - суворо уриває Осман. - Тепер Бородавка бей козацький, а не Сагайдак.

Але Гасан низько схиляє голову і шанобливо виправдується.

- Так, володарю трьох суходолів. Але вчора бранець-гяур розповів, що військо козацьке вигнало геть Бородавку і знов обрало на свого сераскера Сагайдак-бея, а Бородавці відтяли голову за якусь-то провину.

Тремтить, як очеретинка, султана Стамбула. Руки безпорадно мацають навколо себе і не знаходять зорової трубки. Крихітна мавпочка здогадливо стрибає з подушок, хапає зорову трубку коричньовою ручкою, кумедно наслідуючи Гасана, схрещує руки на грудях і з уклоном подає її господині. Але не всміхається господиня, не кидає своїй улюблениці цукрованого горіха, не пестить її голівку за розум і спостережливість, а мовчки скеровує трубку на пагорок, де біля берега Турле (321) стоїть і дивиться на турецьке військо той, кого чекала вона так довго, з такою розпачливою, невимовною мукою... Але чи то тремтить у неї рука, що так владно керує напіврозваленою, та ще грізною державою турків, чи то нема між козаками Сагайдак-бея, але не знаходить вона його у купці старшини, серед кармазинових жупанів і патлатих шапок.

В полі стає все людніше. Яскравими крапками лежать на пожовклій землі поранені або забиті. То там, то тут б'ються вершники в смертельному двобої і раз у раз падає з коня один з них. Якщо це правовірний, - такі лишається він лежати серед поля, тільки зброю його забирає собі переможець, як законний військовий трофей. Коли ж впаде гяур, переможець на мить стрибає на землю, блимне у повітрі лезо його ятагана - і, сп'янілий перемогою, мчить у шаленім розгоні до пурпурних султанських наметів, і, збивши коня перед падишахом, кидає до ніг володаря трьох суходолів спотворену смертю голову свого супротивника.

Одні з них біляві і бородаті або довговусі. Інші голені з довгими оселедцями, наче гарбузи з довгою необрізаною огудиною. Осклянілі очі абр заведені під чоло, або широко розкриті, ніби здивовані незрозумілим видовищем, а перерублені шиї чорніють застиглою кров'ю...

Осман недбалим рухом наказує складати їх докупи і обдаровує переможця з власних рук золотою монетою, а Гюль-Хуррем дивиться на голови з жахом і з огидою, мало не втрачає свідомості при думці, що ось-ось і голова Сагайдак-бея впаде до Османових ніг... Піти, втекти світ за очі від цього потворного і кривавого видовища, зупинити, притамувати біль серця в грудях... А воно так помірно, так жорстоко відраховує ці жахливі хвилини... і стискається таким болем і мукою... Злякана стріляниною, мавпочка тулиться до султани і тремтячими рученятами намагається замотати собі уші її пишною сукнею. Султана з мукою пригортає її до себе, відчуває, як б'ється налякане сердечко тваринки, і не знає, хто в кого шукає захисту і підтримки: вона у мавпочки чи то мавпочка в неї.

Польське військо шикувалося до бою. І коли рівно і струнко, витяглося пишно вбране панство і рицарство, пихливо виблискуючи шовками, китицями і басаманами, розгорнутими корогвами, леопардовими шкурами за спиною і страусовим пір'ям на шоломах, Хоткевич виїхав наперед і звернувся до війська з промовою, наслідуючи полководців старого Риму.

Барвисто і театрально бриніли його слова. Але турки не чули їх. Падишах махнув рукою і кинув на гяурів тісні лави своїх яничарів.

Бій спалахнув одразу по всій лінії. Лунко і низько охнули турецькі гармати. Відповіли німецькі і запорозькі мортири і гаківниці, і важкі хмари порохового диму оповили бойовище.

Гула земля від голосу важких гармат і важкого тупотіння польської панцирної кінноти. Закуті в крицю, коні і люди здавалися велетенськими колінчастими комахами або морськими потворами. Нестрункі орди бедуїнів і сірійських вершників білим вихором полинули на гусарію Стефана Потоцького, Станіслава Жоравінського та на лісовчиків. Тремтіли, билися птахами в повітрі широкі білі бурнуси. Палали чорні очі. Обличчя кольору смаженої кави блищали від поту і здавалися вилитими з бронзи. Білі чалми клоччям вати мелькали в хмарах порохового диму і куряви...

Назустріч полинула гусарія з крилами, оздобленими орлячим пір'ям. Ці крила були зроблені так, щоб своїм шарудінням лякати ворожих коней. Вибагливо вирізьблені алебарди та росеншнейдери німецьких ландскнехтів уже готові були розпорювати кінські черева, та бедуїни, не домчавши до гусарів, кинули в них хмару списів і повернули назад, щоб з нового розгону або вдарити на ворога, або знов метнути хмару стріл і списів.

- Алла!!! Алла!!! - лунало полем.

А назустріч їх вихровому струмінню тріщали димучі мушкети, схилялись списи і важкі мармурові ядра мортир та дрібна картеч фальконетів з гудінням свердлили повітря і відривали руки, ноги, голови.

Козаки на березі Турле билися завзято. Не замовкали їх гармати, що в кілька разів перевищували силою важку армату королевича Владислава. Влучно стріляли запорожці, і безладні орди друзів і арабів відкочувалися від козацького табору, наче широка мертва зибінь від піскуватого берега.
Гюль-Хуррем пішла в свій намет, нібито втомлена подорожжю. Вона лежала на подушках, закрившись яхмаком, щоб не бачити ані євнухів, ані рабинь, і удавала, що спить. А рабиням не сиділося коло султани: бажалося зиркнути на жахливе і захоплююче видовище бою. Поодинці вислизали вони з намету, і нарешті тільки Любка залишилася коло Гюль-Хуррем. Тихо сиділа вона на килимі, прислухалася до стрілянини. і, мабуть, здогадувалася, що з султаною.

- Любко! - покликала раптом султана рідною мовою. - Це правда, що тут Сагайдачний?

- Авжеж, - відповіла вона. - Спи, насолодо великого, нема чого тобі мучитися. Кому судилося, той і переможе, і нічого тут нам не вдіяти ані сльозами, ані молитвами.

Мовчала Гюль-Хуррем, Троянда Щастя. Вона заплуталася в мережі життя і сама вже не знала, кому бажає тепер перемоги. Їй просто було страшно і боляче від крові, що ллється тут, поруч, за важким шовком намету, такого ж червоного, як та кров.

А бій клекотів навкруги, то наближався, то відступав аж до польського табору. Польська кіннота лобовою aтакою вдарила на османів. У фланг наступали козаки і завзято билися з загонами діарбекірського та анатолійського беглер-беїв. Билися уперто і міцно, але козаки надто змучилися і знесиліли від голодування і після півдня почали подаватися.

Хоткевич вчасно помітив небезпеку, і захована в лісі угорська та німецька піхота підтримала козаків. Нaдiйшов і сам гетьман коронний з важкою і легкою кіннотою. Бій розгорівся. Поранених затоптували коні або добивали вороги. Хмари куряви і смердючого порохового диму стояли туманом в долині, і Осман бачив, як ширяли у ньому бунчуки та корогви гяурів. Він кинув у бій кращі сили своєї держави - старі окурені порохом яничарські вогнища з Салонік та з Едрене, не розбещені стамбульськими розкошами і вірні старим славним традиціям своїх бунчуків.

Але супротивник був надто упертий. Заховані в лісі угорці на вибір били яничарів мушкетним вогнем, аж поки не вдарили в гущавину важкі мортири Ізмаїл-баші, виригаючи полум'я, дим і чавун. Чимало турків загинуло на полі. Полягли головами Гусейн-баша, сірістрійський валі і вісім яничарських агів. Кемаль-агу, брата анатолійського беглер-бея взяли в полон. Але й поляки сходили кров'ю. Щомить приводили до падишаха полонених або приносили їх скривавлені голови. І падишах обдаровував переможців і зогрівав їх похвалою. Тоді і Джані-бег Герай-хан був допущений до цілування султанської руки і дістав від Османа ще одну шубу з соболів, криту білим горностаєм, сагайдак, шаблю з золотим держаком і чистокровного apaбського коня в пишних рондах.

Сутеніло. Розпливався в долині пороховий дим. З ріки повіяло холодом, а змучені боєм, ранами і походом загони не залишали бойовища. Завзято билися і кварцяне військо, і загони магнатів, і козаки. Литовські татари, які ще за Вітовта і Казіміра Великого оселилися на Віліі і на Німані, хоч і не залишили віри пророка, грудьми стояли за Річ Посполиту в кривавій січі. І тільки перші зорі, проткнувши присмеркову каламуть, примусили їх повернутися до свого табору, і коли заспівали муедзини свій четвертий азан - за законом Османа, сурми та барабани лунко вдарили відбій.

Мерців ховали не завжди. Забиті коні гнили в полі і виповнювали повітря огидним смородом. Почувши поживу, зліталося до Хотина гайвороння, чорним клоччям обсаджу.. вала ліси і після бою починало свій бенкет. Птахи так знахабніли, що мушкетні постріли їх не лякали, і тільки гармати примушували злітати з дерев, і кожен мимоволі здригався від їх ситої переможної каркотні.

Військовий цирульник двічі пускав Сагайдачному кров. Це не надовго допомагало йому, але, коли спадав жар, страшенна кволість підламувала його, і перед очима кружляли зелені кола. Та навіть і слабий, Сагайдачний від ранку до ночі був на ногах, керував військом, втручався в кожну дрібницю, бував на військових нарадах у коронного гетьмана і сам перевіряв нічну варту.