Та зовнішня політика (1945-70-ті роки)



жүктеу 7.2 Mb.
бет6/41
Дата20.07.2016
өлшемі7.2 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   41

68

Тема 3 «Холодна війна» та структурне закріплення біполярності в Європі

Штатами, Канадою та членами Західного союзу. Темою переговорів стала «оборона Атлантичного регіону». Вже наприкінці 1948 р. одночасно з роботою над текстом май­бутнього договору СІЛА провадили консультації ще з сьома країнами Західної Європи: Італією, Данією, Іс­ландією, Норвегією, Португалією, Ірландією та Швецією. Лише останні дві відхилили пропозицію північноамери­канського партнера. Всі інші дали принципову згоду приєднатися до майбутнього блоку. 4 квітня 1949 р. Північноатлантичний пакт підписали у Вашингтоні пред­ставники Бельгії, Великобританії, Данії, Ісландії, Італії, Канади, Люксембургу, Нідерландів, Норвегії, Португалії, СІЛА та Франції. З серпня того ж року договір набрав чинності. З метою підтримки атлантичної інтеграції в жовтні 1949 р. сенат СІЛА затвердив закон «Про взаємну військову допомогу». Вже в січні 1950 р. згідно з цим законом СІЛА уклали вісім двосторонніх угод із за­хідноєвропейськими членами НАТО про фінансову допо­могу у військовій сфері. В 1951 p., керуючись законом, конгрес затвердив суму асигнувань — 9,5 млрд доларів — для кредитування закупок військової техніки та облад­нання членами НАТО.

Наступним кроком у посиленні співпраці в межах НАТО стало підписання членами альянсу 19 липня 1951р. конвенції «Про статус збройних сил країнучасниць НАТО». Згідно з її положеннями США одержували право утримувати в Європі військові бази, збройні сили альянсу могли розташовуватися на території інших країн—членів НАТО, в обох випадках іноземні збройні сили фактично користувалися правом екстериторіальності.. Але йшлося не лише про формальне об'єднання держав Західної Єв­ропи, а й про перетворення нових атлантичних зв'язків на справжню запоруку недоторканності, тобто формуван­ня ефективного військового утворення. А досягти цього було неможливо без участі Західної Німеччини. Проте перспектива ремілітаризації ФРН викликала занепо­коєння не лише на Сході, але й на Заході континенту.

Продовженням курсу Заходу на реінтегрування ФРН у європейські структури стало приєднання 18 квітня 1951 р. Німеччини до Договору про стюрення Європейського об'єднання вугілля та сталі згідно з «планом Шумана».

69

РОЗДІЛ І


СТАНОВЛЕННЯ БІПОЛЯРНОЇ СТРУКТУРИ МІЖНАРОД­НИХ ВІДНОСИН. РОЗГОРТАННЯ «ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ»

Водночас Франція запропонувала ідею створення «євро­пейської армії», до складу якої мали входити й німецькі військові контингенти. Втілюючи в життя курс на відновлення військової моці Німеччини, західні держави вже в 1950 р. дали згоду на створення збройних сил ФРН, зняли обмеження військового виробництва, амністували значну кількість воєнних злочинців з числа кадрових військових. Останнім кроком на шляху консолідації Західної Європи стало включення ФРН до Західного союзу та НАТО.

Цей крок викликав жорстку негативну реакцію СРСР. Радянський Союз розірвав союзницькі угоди часів війни з Англією та Францією. У відповідь на відбудову військової машини Німеччини, що сприймалася Моск­вою як складова підготовки Заходу до наступу на СРСР, Радянський Союз удався до створення військового блоку, що мав об'єднати східноєвропейські країни народної де­мократії навколо СРСР та сформувати ефективні ме­ханізми єдиного управління збройними силами всього блоку. У травні 1955 р. у Варшаві СРСР, Польща, Болгарія, НДР, Румунія, Угорщина та Чехословаччина підписали договір про створення Організації Варшавського договору (ОВД). Варшавський пакт не змінював радикаль­но ситуацію в Європі, бо на момент його укладення СРСР уже підписав двосторонні договори з країнами Східної Європи. Крім того, пакт не мав агресивного ха­рактеру, бо не виключав можливості поліпшення від­носин країн-членів із Заходом, декларував недоторкан­ність суверенітету держав-учасниць. Задля поліпшення ситуації на переговорах з німецької проблеми підпоряд­кування НДР єдиному командуванню відстрочувалося. Ще до укладення Варшавського договору, 15 травня 1955 p., СРСР підписав мирну угоду з Австрією, зобов'я­завшись вивести свої війська з її території. Отже, утво­рення Варшавського блоку не мало практичного значен­ня, а було ще одним актом залякування, який органічна укладався в картину конфронтації Заходу й Сходу протя­гом усієї «холодної війни».

З утворенням ОВД було завершено процес кон-^ солідації союзників обох наддержав, залучення їх до участі в глобальній конфронтації та легалізації нових



70

Тема 3 «Холодна війна» та структурне закріплення біполярності в Європі

союзницьких відносин у політичній, військовій та еко­номічній сферах. Блокова біполярність ставала реаль­ністю.

Особливості протистояння Заходу і Сходу в другій половині 50-х — на початку 60-х років

Смерть Й. Сталіна в березні 1953 р. спричинила певні зміни не лише в розподілі сил у керівництві СРСР, а й у світовому масштабі. Розпочалася нова фаза розвитку міжнародних відносин. Унаслідок внутрішньопартійної боротьби за владу на початку 1955 р. лідером СРСР став М. Хрущов. Він прого­лосив новий курс — на «мирне співіснування» між учасниками протистояння. У теоретичному плані ця ідея не була новою: вона висувалася В. Леніним у 20-х роках на противагу планам «світової революції». Хрущов, визначивши на XX з'їзді КПРС курс на «мирне співіс­нування» як «генеральну лінію» зовнішньої політики СРСР, уперше з тих часів надав ідеям засновника радян­ської держави практичного застосування.

Зміни, що їх зазнав зовнішньополітичний курс СРСР, спричинювалися низкою факторів. По-перше, Хрущов розумів, що будь-який конфлікт між двома наддержавами перетвориться на атомну війну. Нагромаджені атомні потенціали обох сторін були здатні дощенту знищити супротивника, а разом і більшу частину всього світу. По-друге, створення Радянським Союзом атомної (1949) та водневої (серпень 1953) бомб, а також «тріади» носіїв ядерної зброї давало змогу завдати ефективного удару по території супротивника. Таким чином, значно слабшим стало відчуття «обложеної фортеці». По-третє, СРСР була необхідна мирна пауза для реалізації грандіозних планів економічних перетворень, що їх задумав Хрущов.

71

РОЗДІЛ І СТАНОВЛЕННЯ БІПОЛЯРНОЇ СТРУКТУРИ МІЖНАРОД­НИХ ВІДНОСИН. РОЗГОРТАННЯ «ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ»

Певні зміни відбулися й у західному таборі. Суецька криза 1956 р. (під час її Великобританія та Францщ опинилися перед загрозою збройного конфлікту з СРСР і, не підтримані США та іншими західними країнами, мусили припинити воєнні дії) довела, що європейські країни не тільки залишаються вразливими, а й потрапили в залежність від «ядерної парасольки» СІЛА Так з'яви­лися перші ознаки неоднорідності в західному таборі.

Більшого прагматизму набули й настанови політич­ного керівництва США під час правління другої адмі­ністрації Д. Ейзенхауера. СІЛА відмовилися від концепції «масованої війни» в умовах ядерного протистояння, замінивши її доктриною «обмеженої війни», що вже не передбачала тотального знищення супротивника, а лише перемогу в тому чи іншому конфлікті, з обмеженим за­стосуванням ядерної зброї на певному театрі воєнних дій. Подібні зміни уможливили певне потепління міжна­родного клімату. Поліпшенням відносин СІЛА і СРСР позначилася друга половина 1959 р. Певною мірою це спричинювалося надмірним загостренням кризи навколо Берліна, а також розгортанням відкритої конфронтації;: СРСР і Китаю, лідери якого звинуватили Хрущова та| радянське керівництво в «ревізіонізмі». Конфлікт із Ки-| таєм підривав позиції СРСР у «третьому світі» та розколі лював єдність соцтабору. Я

У вересні 1959 р. в Кемп-Девіді відбулася зустріч т вищому рівні між Хрущовим і Ейзенхауером. На жаль, щ зустріч не мала серйозних наслідків. Більш того, етаї поліпшення радянсько-американських відносин скорої закінчився. Хрущов перебував під тиском як зовнішнім, ^ боку китайського керівництва, так і внутрішнім, з бок радянських неосталіністів. На адресу Хрущова лунал звинувачення в «невиправданих поступках світовому ім­періалізмові», в «угодовській» позиції щодо СІЛА. Віро-гіднОі саме тому досить незначний епізод з американ^ ським літаком-розвідником У-2, збитим 1 травня 1960 р,і над територією СРСР, був використаний радянський лідером як привід для відмови взяти участь у Паризькії конференції на вищому рівні, призначеній на травені 1960 р. Ця конференція мала на меті пошук шляхи вирішення німецької проблеми, що залишалася головної

72

Тема 3 «Холодна війна» та структурне закріплення біполярності в Європі

кризовою проблемою у Європі. Таким чином, було втра­чено ще одну нагоду принаймні зменшити напруження протистояння в «холодній війні».

Нова криза розпочалася вже за нової адміністрації Д. Кеннеди В ніч із 12 на 13 серпня 1961 р. за наказом східнонімецького керівництва в Берліні було споруджено огорожу з колючого дроту навколо Західного Берліна, яку пізніше було замінено на бетонну стіну. Берлінський мур став матеріальним виразом поділу міста на західну і східну частини, символом розколу Європи на два ворогу­ючі табори. Наступним кроком на шляху загострення конфронтації стали події навколо розміщення радянських ракет з ядерними боезарядами на Кубі. Розташування радянських ядерних сил у безпосередній близькості до США було не лише відповіддю на аналогічні дії США в Туреччині, а насамперед спробою СРСР принципово змінити ситуацію у світі на свою користь, здобути певну політичну перемогу над супротивником. Сполучені Штати також сприяли загостренню конфлікту. Маючи інформацію щодо розташування на Кубі радянських військ та ракет, керівництво СІЛА протягом чотирьох місяців вичікувало й прореагувало лише тоді, коли це стало вигідним СІЛА, великою мірою з внутрішньопо­літичних причин.

Загострення конфронтації внаслідок подібних дій обох сторін призвело до найнебезпечнішої кризи часів «холодної війни», відомої як «карибська криза». Ця криза багато в чому стала лакмусом, що виявив справжні мотиви поведінки СРСР і США на міжнародній арені. Радянський Союз прагнув із розміщенням ракет на Кубі Досягти паритету зі США в ядерному протистоянні. Спо­лучені Штати, роздратовані вже самим фактом існування біля своїх кордонів держави з прорадянським режимом, під час кризи зі всією очевидністю продемонстрували непохитну вірність ідеї зон впливу світових держав та виключного контролю за ними з боку відповідних дер­жав. Такою зоною для СІЛА був Карибський басейн, і Сполучені Штати виявили готовність удатися до будь-яких заходів, аби не допустити послаблення там свого впливу. Таким чином, обидві сторони підтвердили свою Жорстку позицію щодо збереження тиску на країни-

73

РОЗДІЛ І СТАНОВЛЕННЯ БІПОЛЯРНОЇ СТРУКТУРИ МІЖНАРОД­НИХ ВІДНОСИН. РОЗГОРТАННЯ «ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ»

сателіти. Попри декларовані принципи самовизначення та загальної безпеки, вони керувалися лише вимогами задоволення своїх національних інтересів. <

Водночас слід зазначити, що «карибська криза» не призвела до ядерної війни саме тому, що жодна з її сторін] не бажала переростання політичного конфлікту у воєн-) ний. СРСР намагався «залякати» СІЛА, змусити супро-; тивника рахуватися із загрозою ядерного удару зблизька, що мало стримувати лідерів США. «Карибська криза» показала хисткість миру в епоху ядерного протистояння. Але саме вона змусила обидві наддержави замислитися над безглуздям ядерної війни та ядерного стримування. Ця криза стала останнім випадком прямого протистоян* ня сторін у «холодній війні», і жодного разу в майбут­ньому СРСР і США не доводили конфронтацію так близько до межі світової ядерної катастрофи.

Тема 4

НІМЕЦЬКА ПРОБЛЕМА В МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ

Боротьба навколо німецького врегулюван­ня після Потсдамської конференції (1945—1949). Створення двох німецьких держав

Німецька проблема в 1949—1955 pp. Вступ ФРН до НАТО

Німецьке врегулювання в другій половині 50-х років. «Берлінська криза» 1958—1961 pp.

Боротьба навколо німецького врегу­лювання після Потсдамської конфе­ренції (1945—1949). Створення двох німецьких держав

Згідно з Потсдамською угодою в Німеччині мали бути забезпечені демократичні свободи, 'діяль­ність демократичних політичних партій, введен­ня принципу виборності влади і, що дуже важливо, ство­рено централізований німецький уряд, який мав ухвалити Документ про мирне врегулювання, складання якого по­кладалося на новий орган — Раду міністрів закордонних справ. Передбачалося, що такий уряд формуватиметься через «центральні німецькі адміністративні департаменти, очолювані державними секретарями». Але в тій же



75

РОЗДІЛ І СТАНОВЛЕННЯ БІПОЛЯРНОЇ СТРУКТУРИ МІЖНАРОД­НИХ ВІДНОСИН. РОЗГОРТАННЯ «ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ»

Потсдамській угоді вперше запроваджувався в міжна­родно-правову практику термін «західні зони», тобто йшлося про поділ Німеччини за принципом Схід—Захід. Щодо репараційного питання, то запропонований спосіб його вирішення далеко не зміцнював декларованого прин­ципу збереження економічної єдності Німеччини. Тому багато вчених не без підстав уважають, що Потсдамська угода фактично зафіксувала поділ Німеччини.

Перешкодити цьому міг згадуваний «центральний ні­мецький уряд». Але Союзна контрольна рада (СКР), яка забезпечувала реалізацію потсдамських рішень, діяла на засадах консенсусу, і Франція скористалася правом вето, коли на порядку денному постало питання про створення «німецьких центральних департаментів». Мабуть, це було пов'язано з несприйняттям Парижем ідеї єдиної Німеч­чини, його прагненням у разі створення такої отримати принаймні компенсацію у вигляді анексії Саару й Руру.

2 жовтня 1945 р. представник американської адмі­ністрації генерал Л. Клей запропонував начальникові Ра­дянської військової адміністрації Німеччини генералові В. Соколовському створити аналогічні департаменти для американської й радянської зон, сподіваючись, що інші зони в такій ситуації змушені будуть приєднатися.

У листопаді 1945 р. у Контрольній раді радянська сто­рона висловилася проти цієї пропозиції. Офіційним аргу­ментом було небажання порушувати принцип чотиристо­роннього управління Німеччиною.

Слід зазначити, що на той період лише в радянській зоні існували центральні німецькі адміністративні органи управління окремими галузями економіки. Тому форму­вання багатозонних органів мало орієнтуватися в орга­нізаційному плані на радянський зразок. Здавалося б,: американська пропозиція була виграшною для радян-| ської сторони.- Але це означало би погіршення відносин! із Францією, єдиною з західних країн, в уряді якої булй| комуністи і взаємини з якою були набагато тешііши ніж з іншими союзниками. Тому, як вважає чимало слідників, у тій ситуації сталася підміна державних іі тересів партійними. Ідеологізація дипломатії збільї недовіру до неї.

Німецька економіка в західних секторах і надалі валася самими союзниками. В умовах повоєнної кризи



76

Тема 4 Німецька проблема в міжнародних відносинах

переможеній Німеччині вільне підприємництво слід було обмежити системою державного контролю й розподілу. Тому 27 березня 1946 р. з'явився документ, схвалений чотирма державами, — «План з репарацій та рівня по­воєнної німецької економіки». Багато вчених вважають його вершиною союзницької співпраці. План передбачав збе­реження традиційних господарських зв'язків, незважаючи на міжзональні кордони, тобто мова йшла про збережен­ня єдності країни.

В початковий період проведення репараційної по­літики практика демонтажів німецьких підприємств у східній зоні значною мірою підірвала радянський авто­ритет у німецького населення. Проте незабаром було знайдено більш прийнятний спосіб рішення — репарації з поточної продукції. Це стимулювало німців на більш продуктивну працю і розширювало базу німецької про­мисловості. Навесні 1946 р. постали перші радянські акціонерні товариства (PAT), які складалися з підпри­ємств, що підлягали раніше демонтажу, а тепер зорієнто-вувалися на постачання готової продукції в обмін на на­дання сировини. Для західних країн такий варіант був неприйнятний, передусім з точки зору захисту власного ринку від фактично безкоштовних товарів з країни-кон-курента. Тому вони свідомо дотримувалися політики очікування. Значна частина підприємств західних зон не працювала, в той час як перехід від демонтажів до стяг­нення репарацій з поточної продукції в радянській зоні зумовив поліпшення економічної й політичної ситуації.

Серйозні розбіжності спостерігалися і в здійсненні програми «декартелізації», або «децентралізації» в східній та західних зонах. Можна говорити про тісний зв'язок «децентралізації» з політикою «денацифікації», оскільки право розпоряджатися майном значної частини німець­ких промисловців, звинувачених у злочинах гітлерівсь­кого режиму, отримали окупаційні власті. В радянській зоні воно було незабаром передане німецьким земельним і Центральним органам. А після референдумів, проведе­них протягом 1946 p., це майно стало загальнонародною власністю.

В американській зоні теж відбувся референдум з подібними результатами, але на його рішення наклав вето військовий губернатор зони генерал Клей. Подібна



77

РОЗДІЛ І СТАНОВЛЕННЯ ^ПОЛЯРНОЇ СТРУКТУРИ МІЖНАРОД­НИХ ВІДНОСИН. РОЗГОРТАННЯ «ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ»

Тема 4 Німецька проблема в міжнародних відносинах

політика в питанні структури власності проводилася і в англійській та французькій зонах. Тож у західних зонах склалася ситуація повної невизначеності — кому ж на­лежить і належатиме Промисловість? Звичайно, це не стимулювало виробнищ^ а навпаки, зумовило погір­шення постачання населеннЯ) стагнацію. Найбезпосеред-ншши вплив такий ро3вИток подій мав на вирішення німецького питання. Західнонімецька економіка потребу­вала захисту від зовнішнього ринку, оскільки більш ра­ціональна господарча Політика в східному секторі зумо­вила перелив товарів із нього в західні сектори, бо робітники західних сек^щ одержували на бездіяльних підприємствах зарплату, а реалізувати її могли лише в радянській зош.

ЗО червня 1946 р. було введено режим контролю за пересуванням товарів і д^дей ^ радянською і західними зонами. Контрольна Рада одноголосно ухвалила це рішення як тимчасове, fcxe 3 липня 1946 р. обговорюва­лося питання про створення «загального пулу» для еко­номіки всіх зон. Радянський Союз наполягав на необхід­ності введення до ладу Всіх промислових потужностей у своїй зош. Проте захадщ держави не відкинули політику очікування. Економічну аспект вирішення німецького питання загострився, але Не був нерозв'язним. Таким

££ И п001^081 перехід у межі ідеологічного



у

„j;•п°чаткУ представнц^ союзних держав здійснювали загалом. неідеолоизоваций центристський курс у ні-^^J10^™^ Обид*і сторони дотримувалися спіль­них поглядів на політичні аспекти управління Німеччи-



мчг) аризьксєс" &ади міністрів закордонних справ ^^і03 У Два'еіапи у квіюи/-^шіійі 1946р., Л- Вірне запропонував скликати 12 листопада 1946 р. і завершити Урегулюванням. З його точки зору, не передбачало припинення оку- ук?чшовало мету, на досягнення якої має Я да^111^ союзної окупаційної адмініст- Д° YBSt^ також '1 німецький уряд, який

78

Міністр закордонних справ СРСР В. Молотов висту­пив із програмною промовою «Про долю Німеччини і мирної угоди з нею», сенс якої зводився до обстоювання політичного суверенітету Німеччини, її територіальної неподільності й необхідності розвитку мирної німецької промисловості. Окремо ставилося питання про створення загальнонімецького уряду й перевірку його на довіру, отже, про швидке припинення окупації не йшлося.

Промова Молотова, хоча й мала пропагандистський характер, була максимально вільною від суперечностей і, на думку багатьох дослідників, становила вершину мис­тецтва радянської дипломатії, продемонстрованого при обговоренні німецького питання.

Непохитна формула Молотова змусила держсекретаря СІЛА на другому етапі Паризької сесії переглянути власний план «німецького мирного врегулювання» в пункті створення німецького уряду «в якійсь формі» і зняти питання про скликання мирної конференції з Німеччини в листопаді 1946 р.

Міністр закордонних справ Франції Ж. Бідо обмежив попередні умови для створення центральних німецьких департаментів санкціонуванням переходу Саару під тимчасове керування Франції. Тут дуже багато залежало від позиції Радянського Союзу. Адже навіть тимчасове відлучення Саару від Німеччини суперечило молотов-ській позиції засудження сепаратизму і, крім цього, підривало юридичну непорушність польсько-німецького кордону Одер—Нейсе, адже формально статус Саару зрівнявся б з аналогічним статусом західних польських земель. Тому в тій ситуації радянський міністр закор­донних справ тільки зарезервував свою позицію.

Ще одним питанням Паризької сесії, що торкалося Німеччини, був американський проект угоди про її роз­зброєння й демілітаризацію. Пізніше він дістав назву «угода Бірнса». Вперше ідея такої угоди обговорювалася в грудні 1945 р. під час візиту Бірнса до Москви й здобула підтримку Сталіна. Але трохи згодом, у квітні 1946 p., після пропозиції обговорити проект під час майбутньої Паризької сесії РМЗС зовнішньополітичне відомство СРСР наголосило на несвоєчасності проекту. Нагадува­лося, що вже існують загальні угоди з роззброєння



79

РОЗДІЛ І СТАНОВЛЕННЯ БІПОЛЯРНОЇ СТРУКТУРИ МІЖНАРОД­НИХ ВІДНОСИН. РОЗГОРТАННЯ «ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ»

Тема 4 Німецька проблема в міжнародних відносинах

Німеччини і проект нової угоди фактично гальмує реальні заходи з демілітаризації. Треба спочатку спільно з'ясувати, як реалізуються попередні рішення, а потім укласти угоду про міжнародні гарантії й контроль, причому не менше ніж на 25 років.

Проте Бірнс виніс це питання на пленарне засідання сесії. Тоді радянська сторона додала до своїх заперечень проти проекту ще й відсутність пункту про перебудову в політичному житті Німеччини, про аграрну реформу, про ліквідацію монополій. Намагаючися підкреслити ефемер­ність подібних закидів, Бірнс виділив вузький, військово-контрольний аспект запропонованої угоди.

Що стосується перевірки виконання рішень про демілітаризацію, то радянська сторона наполягала на ска­суванні інспектування промислових підприємств. Уже в той час на кордоні Саксонії й Тюрінгії розгортався про­ект видобування і переробки урану на комбінаті «Вісмут». І ось тут, вочевидь, і крилася головна причина неприйняття радянською стороною «угоди Бірнса», бо в ній заборонялося виробництво «будь-яких розщеплю­ваних матеріалів». Щоправда, вона містила застереження про можливість такого виробництва, якщо «Високі Сто­рони схвалять», але таким чином урановий проект СРСР узалежнювався від західних держав, насамперед СІЛА.

І хоча, безперечно, існувала можливість певного компромісу, але абсолютна закритість взаємних позицій, приховування справжньої суті суперечностей урешті-решт зумовили провал проекту Бірнса. Як наслідок на Паризькій сесії 12 липня 1946р, було проголошено намір США й Великобританії об'єднати свої окупаційні зони і створити те, що згодом назвуть «Бізоніею».

Саме створення «економічної об'єднаної області» ба­гатьма вченими вважається початковою фазою в процесі розколу Німеччини. Хоча через значні труднощі функціо­нування «Бізони» цей процес не одразу став необоротним.

6 вересня 1946 р. держсекретар СІЛА Бірнс виступив у Штуггарті з промовою, де брав під сумнів повоєнний територіальний статус і виступив за перегляд кордону Одер—Нейсе. Це одразу викликало різку реакцію СРСР, Польщі та Франції, і вже в офіційній доповіді держдепар­таменту СІЛА з німецького питання позицію було значно

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   41


©dereksiz.org 2016
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет