Та зовнішня політика (1945-70-ті роки)

РОЗДІЛ І СТАНОВЛЕННЯ БІПОЛЯРНОЇ СТРУКТУРИ МІЖНАРОД­НИХ ВІДНОСИН. РОЗГОРТАННЯ «ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ»

на засадах нової версії Загальної угоди. 7 травня вона вступила до ЗЄС, 9 травня — до НАТО. У відповідь Радянський Союз денонсував радянсько-англійську й ра­дянсько-французьку угоди 1942 і 1944 pp.

17—23 липня 1955 р. в Женеві відбулася нарада глав урядів СРСР, США, Англії та Франції, на якій Радянський Союз погодився на принцип вільних виборів за умови відходу західних країн від ідеї залучення об'єднаної Німеччини до НАТО. Але ідею нейтралізації Німеччини було відкинуто західними державами. Женевська нарада завершилася безрезультатно.

Незважаючи на фактичне фіаско Женевської наради 1955 p., Радянський Союз надіслав запрошення канцле­рові ФРН Аденауеру відвідати Москву. У вересні 1955 р. відбувся візит урядової делегації ФРН у СРСР, без­посереднім результатом якого стало встановлення дипло­матичних відносин між двома країнами. Хоч у меморан­думі, переданому Аденауером радянській стороні, знову містилося невизнання кордону Одер—Нейсе й ігнорува­лася НДР.

У відповідь, одразу після візиту західнонімецької деле­гації, було укладено Угоду про відносини між СРСР і НДР, яка надавала останній повний суверенітет і повну свободу в питанні врегулювання своїх взаємин із ФРН. Слідом за ліквідацією у травні 1953 р. Радянської конт­рольної комісії було ліквідовано посаду Верховного ко­місара СРСР у Німеччині.

22 вересня 1955 р. керівництво ФРН проголосило «доктрину Хальштейна», згідно з якою встановлення будь-якою крашою дипломатичних відносин з «режимом зони» (так іменувалася НДР) віднині розглядалось як* ворожий акт щодо ФРН, яка відповідатиме на такий акт. розривом дипломатичних відносин. Це й було згодом¹! зроблено відносно Югославії (1957), Куби (1963) та Зан-.і зібару (1964).

Тема 4

Німецька проблема в міжнародних відносинах

92

У 1956 р. (29 травня) НДР виступила з ініціативою укладання угоди між обома німецькими держа­вами про відмову від застосування сили й прове­дення переговорів з питання обмеження чисельності армій і зобов'язання не запроваджувати військову повинність. І хоч у червні 1956 р. Рада міністрів НДР ухвалила рішення про скорочення Народної армії з 120 тис. до 90 тис. осіб, бундестаг невдовзі прийняв закон про глобальну військову повинність. А в серпні 1956 р. федеральний консти­туційний суд у Карлсруе заборонив діяльність Комуніс­тичної партії Західної Німеччини.

Початок «берлінської кризи» пов'язують із нотами ра­дянського уряду урядам СІЛА, Англії, Франції, ФРН та НДР від 27 листопада 1958 р. Вони містили пропозицію про перетворення Західного Берліна на «демілітаризоване вільне місто». Ультимативний характер цієї пропозиції був очевидний. На «міркування» західним країнам дава­лося півроку, після чого контроль над комунікаціями між ФРН і Західним Берліном повністю перейде до уряду НДР, який «здійснюватиме свій суверенітет на землі, воді й у повітрі». В разі спроби силового прориву з боку за­хідних держав їм дадуть відсіч розташовані в НДР ра­дянські війська.

РОЗДІЛ І СТАНОВЛЕННЯ БІПОЛЯРНОЇ СТРУКТУРИ МІЖНАРОД­НИХ ВІДНОСИН. РОЗГОРТАННЯ «ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ»

5 січня 1959 р. з'явилася пам'ятна записка радянського уряду держдепартаментові СІЛА з викладенням позиції щодо німецької мирної угоди. 10 січня були надіслані ноти урядам СІЛА, Англії, Франції, НДР та ФРН і дер­жавам — учасникам війни з гітлерівською Німеччиною. В нотах містився проект мирної угоди з Німеччиною, яку могли підписати як держави, які брали участь у війні проти фашизму, так і обидві німецькі держави, або від їх імені конфедерація, якщо таку буде створено. Проект мирної угоди базувався на союзницьких угодах воєнного й повоєнного часу, передусім на потсдамських рішеннях.

Передбачалося визначити статус Берліна на засадах пропозиції від 27 листопада 1958 р. і зберегти його «й надалі до відновлення єдності Німеччини».

Західна точка зору на німецьку проблему базувалася на «комплексному плані» держсекретаря СІЛА К. Гертера, котрий як попередню умову укладання мирної угоди висував створення єдиної німецької держави з наданням їй права участі у військових союзах і розміщення на своїй території закордонних військових баз. Цей фактор, порад з відверто негативним ставленням ФРН до пропозицій СРСР, зумовив відсутність конструктивних результатів роботи наради. Хоча Паризькі угоди 1954 р. позбавляли ФРН доступу до зброї масового знищення, вже на почат­ку квітня 1957 р. канцлер ФРН проголосив, що його збройні сили «не можуть відмовитися від ядерної зброї». Реакція СРСР та його союзників була передбачувано різкою, і вже 30 квітня 1957 р. НДР висунула пропозицію про взаємну відмову обох німецьких держав від атомної зброї. Вона не знайшла відгуку у ФРН. Більше того, «атомна політика» Аденауера сприяла абсолютній пере­мозі його партії на виборах 15 вересня 1957 р.

Доволі реалістично виглядав план міністра закор­донних справ Польщі А. Рапацького про створення «без'ядерної зони» на території ФРН, НДР, Польщі та Чехословаччини. Він надавав ФРН серйозні переваги: бундесвер і війська союзників не володіли б ядерною зброєю на західнонімецькій території, а СРСР міг базу­вати ядерну зброю тільки в межах своїх кордонів. «План Рапацького» не передбачав виходу ФРН із НАТО і навіть відміни «доктрини Хальштейна». Але Аденауер відмо­вився. Непохитність ФРН у «ядерному питанні» відіграла

Тема 4 Німецька проблема в міжнародних відносинах

свою негативну роль. Адже одержати цю зброю ФРН могла тільки в разі надзвичайного, катастрофічного по­гіршення міжнародної ситуації.

«Ультиматум М. Хрущова» розглядався К. Аденауером передусім як засіб ізоляції Федеративної Республіки Ні­меччини. В контексті ультиматуму можливими поступ­ками Заходові скористатимуться лише ті, хто вже мав право доступу до Берліна. Тому Аденауер рішуче запе­речив. Західні країни заявили різкий протест із приводу зміни статусу Берліна, але висловили готовність обгово­рювати німецьку проблему в цілому. Великобританія, яка пов'язувала власну небезпеку в тривалій перспективі з майбутнім Німеччини, виявила стриманість з огляду на ризик виникнення війни з приводу Берліна. Тому бри­танський прем'єр-міністр /. Макміллан послідовно висту­пав за переговори. Франція була ладна змиритися з вирі­шенням Західною Німеччиною питань національного ха­рактеру, але побоювалася, що розв'язані вони будуть Ні­меччиною або одноосібно, або спільно з СРСР. Лише визнання Бонном політичного лідерства Франції в Єв­ропі могло забезпечити згоду Франції на посилення вій­ськово-економічного потенціалу ФРН.

США, в особі держсекретаря Д. Даллеса, 13 січня 1959 р. оголосили, що вільні вибори є «природним, але не єдиним засобом об'єднання», можлива яка-небудь інша форма конфедерації німецьких держав. Відповідаль­ність же за возз'єднання слід перекласти з союзників на самих німців.

Поступово Радянський Союз відмовився від шести­місячного терміну вирішення берлінської проблеми і взяв участь у Женевській нараді міністрів закордонних справ чотирьох держав. Нарада відбулася в травні-серті 1959 р. за участю двох німецьких держав. Незважаючи на відсут­ність конкретних результатів, вона значною мірою роз­рядила ситуацію.

Цілком очевидно, що «ультиматум Хрущова» з при­воду статусу Західного Берліна не мотивувався ані міркуваннями безпеки СРСР, ані прагненням вирішити німецьке питання. Західний Берлін був найболючішим місцем для Заходу.

Проте існував такий аспект проблеми Західного Бер­ліна, як можливість для громадян НДР втекти на Захід. Лише в липні 1961 р. НДР покинуло близько ЗО тис. осіб.

95

РОЗДІЛ І СТАНОВЛЕННЯ БІПОЛЯРНОЇ СТРУКТУРИ МІЖНАРОД-НИХ ВІДНОСИН. РОЗГОРТАННЯ «ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ»

Реакція західних країн на будівництво Берлінського муру викликала у ФРН щось на зразок шоку, що пізніше внесе свої корективи в процес формування її зовнішньої політики. Так, 7 травня 1962 р. Аденауер виступив із критикою плану СІЛА створити Міжнародну раду з до­ступу в Берлін за участю ФРН і НДР, не погоджуючись з передбачуваним рівним статусом німецьких держав. «Бер­лінська криза» похитнула західнонімецькі пріоритети.

А для НДР Берлінський мур став фактично початком кінця, бо свідчив про цілковите банкрутство системи. Ду­же влучно висловився Д. Кеннеді: «Стіна — це наймер-зотніше й найпереконливіше свідчення фіаско комуніс­тичної системи».

Тема 5

• Криза колоніалізму та її чинники

о другої світової війни колоніальні володіння займали приблизно третину земної суші. В ко-j лоніях та на підмандатних територіях проживало близько одної третини населення Землі, ще одна його третина припадала на напівколоніальні країни.

По закінченні другої світової війни розпочався процес деколонізації, який тривав кілька десятиріч та спричи­нився до ліквідації колоніальних імперій.

Основними чинниками розпаду колоніальних імперій були:

1. Поразка в другій світовій війні Німеччини, Італії та Японії й утрата ними своїх колоніальних володінь.

2. Значне ослаблення колоніальних імперій Велико­британії, Франції, Голландії та Бельгії.

4 9-302

!Sg,-^c

з

з» і «за а

і tie а .ч S § я

IS

^^и а

•eg

1 tilfelS fe^SI-'S

Ioi

m

о
CD

tee⁸
J&o

,s*s,ej

. 5"

?i

РОЗДІЛ І СТАНОВЛЕННЯ БІПОЛЯРНОЇ СТРУКТУРИ МІЖНАРОД­НИХ ВІДНОСИН. РОЗГОРТАННЯ «ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ»

Одну з найважливіших особливостей нового етапу] становило те, що розпад колоніальних систем наближав­ся до вирішальної стадії. Процес ліквідації цих систеЦ) набрав глобального характеру. Національно-визво! боротьба була спрямована не лише проти тієї чи колоніальної держави, а проти колоніальної системи в' цілому.

Підсумком цього етапу став крах колоніальних системі в Африці. Слід зазначити, що процес деколонізації роз-Jj почався тут раніше, відразу після закінчення другої сві-J тової війни. '^:%

Африканський континент було поділено між pfc європейськими державами. Відсталість та роз'єднаї африканських народностей, відсутність чіткої класої диференціації та незрілість політичного руху, здавалосад давали колонізаторам підстави для сподівань на довгі ро-| ки неподільного панування.

Але африканці думали інакше. Африка зробила малий внесок у справу перемоги над фашизмом, і допомогло її народам усвідомити свою силу. За приб; ними розрахунками, близько 1 млн африканців було білізовано в армії союзників та близько 2 млн обслі— .-, вували діючі війська. Зросла роль африканської інтелігент

100

ції, з середовища якої вийшло багато борців за свободу Африки: Кваме Нкрума, Джомо Кеніата, Ахмед Секу Type, Патріс Лумумба та ін. Реальною політичною силою на континенті став панафриканський рух. У зверненні П'ятого панафриканського конгресу (Манчестер, жовтень 1945 p.), що зібрав представників різних партій, профспілок, на­ціональних організацій з усіх кінців Африки, було прого­лошено: «Усі колонії мають бути вільними від закордон­ного контролю, як політичного, так і економічного».

У 1947—1948 pp. відбулося велике антиколоніальне повстання на Мадагаскарі. Його очолила партія «Демок­ратичний рух за мальгашське відродження», створена в 1946 р. на базі широкого об'єднання різних верств насе­лення. Франція відповіла масовими репресіями. Воєнні дії охопили п'яту частину території острова з населенням близько 1 млн. У ході придушення повстання було вбито понад 100 тис. мальгашів, близько 20 тис. активістів руху ув'язнено. Проте ця героїчна боротьба позначилася на долі континенту.

В 1952 р. проти англійських колонізаторів повстав на­род Кенії. Це повстання, що дістало назву «мау-мау», набрало характеру своєрідної селянської війни й тривале понад чотири роки. Базою для повстанців слугували не­пролазні джунглі. Під час придушення повстання англій­ські війська вбили понад 11 тис. африканців, понад 60 тис. були ув'язнені в тюрмах та концтаборах. В органі­зації повстання колонізатори звинуватили Спілку афри­канців Кенії, створену 1946 р. Спілку заборонили, а її лідерів заарештували. Серед них був і Джомо Кеніата — майбутній перший президент незалежної Кенії.

У різних районах Африки прокотилися численні страйки, які мали не тільки економічний, а й політичний характер. Загальний страйк портових робітників у Матаді (Бельгійське Конго) в 1945 р. вилився у збройну сутичку з поліцією та військами. В Алжирі в травні 1945 р. жерт­вами розправ із хвилею виступів стали 45 тис; алжирців. Масові заворушення на континенті мали місце й пізніше. В Аккрі (Золотий Берег — тепер Гана) в лютому 1948 р. англійська поліція розстріляла демонстрацію, організо­вану спілкою ветеранів війни. Сумний підсумок репресій: 29 убитих та понад 200 поранених. У Нігерії в листопаді 1949 р. під час розстрілу африканських шахтарів, що

101

Тема 5 Криза колоніалізму. Вихід країн, що визволилися, на міжнародну арену

страйкували в місті Енугу, було вбито 18 та поранено 31 особу.

Африканський національно-визвольний рух набирав дедалі зріліших форм. Постали політичні партії, що очо­лили боротьбу за незалежність: «Народна партія конвен­ту» в Золотому Березі під проводом Кваме Нкруми, «На­ціональна рада Нігерії та Камеруну» під керівництвом ви­датного політичного діяча Б. Азіківе, «Демократичний рух Африки», що розгорнув свою діяльність у більшості фран­цузьких колоній, та інші організації. їхня діяльність пос­тупово підривала позиції колонізаторів.

В Африці активізувався арабський національно-ви­звольний рух.

У повоєнний період Лівія стала першою державою на африканському континенті, яка здобула незалежність. У 1950 р. ООН прийняла рішення про надання їй незалеж­ності. У грудні 1951 р. Лівію було проголошено незалежним королівством.

Проголошення незалежності Судану в 1956 р. від­булося на хвилі повоєнної антиколоніальної боротьби. Доля Судану значною мірою пов'язана з долею арабсько­го, в тому числі єгипетського, національно-визвольного руху. В 1899 р. під час колоніального поділу Африки^ Судан формально отримав статус англо-єгипетськога • кондомініуму (спільне керівництво), а фактично став бри­танською колонією. :

Антиколоніальний рух у Єгипті дістав відгук у Судані; У 1951 р. парламент Єгипту денонсував угоду 1899 р. та -_% проголосив Судан частиною Єгипту. Англія не визнала\ цього рішення, посилила свою військову присутність У і Судані, проте, не покладаючись на воєнне вирішення \ проблеми, зробила ставку на суданський сепаратизм,-: Слід зазначити, що половину населення країни станов^

102

лять араби, що мешкають на півночі, на кордоні з Єгип­том, а південна частина країни заселена африканцями з числа негритянських етнічних спільнот. Це є істотним фактором політичної нестабільності.

В 1955 р. Установчі збори Судану ухвалили рішення про проголошення незалежності, а в 1956р. було проголо­шено незалежність Судану.

Характерну особливість розвитку національно-ви­звольного руху в цей період становило те, що з локально відокремлених рухів він переріс у глобальний, поширився на всі основні райони колоніальних імперій. З півдня хвиля національно-визвольного руху посунулася на північ та прокотилася потім по Західній, Центральній та Східній Африці.