ГЕОЛОГІЧНА БУДОВА І РЕЛЬЄФ

Австралія є частиною екваторіального кільця суші —східною окраїною Гондвани. Майже вся західна частина материка належить до докембрійської складчастості і являє собою давню докембрійську платформу, колись зв'язану з відповідними масивами Індостану, Африки, Південної Америки і Антарктиди. Відокремилась Австралія від Африки в мезозої, від Південної Америки і Антарктиди — в неогеновий період.

На заході материка виходять на поверхню дуже дислоковані й згладжені ерозією кристалічні метаморфічні породи докембрію. На схід від докембрійської платформи залягає східна складчаста зона, представлена каледонськими й герцинськими складчастими спорудами. На північному сході й півдні поширені зім'яті в складки кембрійські кварцити, пісковики і доломіти. Східну окраїну Австралії займають складчасті споруди герцинського орогенезу, які переходять на острів Тасманію. Герцинська орогенія супроводилась активними розломами земної кори, утворенням тріщин, через які виливались на поверхню вивержені породи. Наприкінці палеозою каледонські й герцинські складчасті споруди вкривались льодовиками. Протягом мезозою і палеогенового періоду середні й південні частини материка прогиналися і не раз зазнавали морської трансгресії.

Аналогічно до того, як давній масив Індостану оточений молодими горами Афганістану, Бірми й Гімалаями, Австралійський континент оточений пасмом островів — своєрідною острівною аркою альпійського орогену, що простягається від Нової Зеландії до Зондських островів (через Нову Каледонію і Нову Гвінею). Острівні дуги, які облямовують Австралію, можна розглядати як типовий приклад сучасної геосинклінальної області, що перебуває в стані занурення. Альпійський орогенез в області Океанії супроводився вулканізмом і утворенням вулканічних островів, а також відповідним прогинанням океанічного дна і утворенням передових прогинів —глибоководних западин поблизу островів: западина Буген-віль — 9140 м, Новогебрідська —7570 м, Кермадек і Тонга —понад 10 000 м, Маріанська — 11 022 м. Умовну межу між геосинклінальною і платформеною частинами Тихого океану часто проводять по межі поширення базальтових і андезитових лав.

Більша частина давніх складчастих гірських хребтів Австралії внаслідок денудаційних процесів за довгий період їх існування набула характеру ненеплену, перетвореного трансгресіями моря на плато. Отже, Авотралія тепер — це країна плато, а складчасті області збереглися переважно на заході, сході і в середній меридіональній смузі. Майже на всім території материка переважає релі.сф пенеплену, рельєф плоских одноманітних рівнин, піднятих над рівнем моря значно менше, ніж рівнинні плато Африки. Середня висота Австралії становить лише 350 м. На території з висотами понад 2000 м тут припадає тільки 0,08% площі материка, від 200 до 2000л — 63,92%, а на території, нижче за 200 м — 36 %.

Найвищі гори Австралії значно нижчі за снігову лінію, тому в Австралії нема льодовиків, хоч у плейстоцені найвищі частини Східно-Австралійських гір були увінчані льодовиками.

За геоморфологічними особливостями Австралію можна поділити на чотири основних області: 1) Західне плато; 2) Центральна рівнина; 3) Південно-Австралійські гори; 4) Східно-Австралійські гори.

Західне плато займає майже полонину площі материка. В його основі залягають докембрійські породи (граніти, гнейси), які часто виходять на поверхню. Це пенепленізоване плато, вирівняне денудацією і засипане продуктами руйнування, мас ознаки морфологічної дряхлості й риси пустинного рельєфу. На поверхні плато поширені пісковики пустинь, а також вапняки, особливо на півдні. У різних місцях плато на поверхню виходять базальтові виливи. На південь від Західного плато лежить рівнина Налларбор, поверхня якої складається з палеогенових вапняків, багатих на карстові явища (западини, воронки, печери).

Середні висоти Західного плато 400—500 м, проте його окраїни, підняті недавніми рухами, перетворилися на гірські масиви. Тому плато нагадує блюдце з піднятими краями. Найвищі частини плато — на його східних окраїнах. Тут поширені пасма значно зруйнованих широтних скидових масивів, які іноді називають Австралійськими Центральними острівними горами. До складу їх входять гори Масгрейв ( з вершиною Вудрофф — 1515 м), гори Макдонелл (з вершиною Зіл— 1510 м) та ін.

На південь від хребта Макдонелл на фоні піщаної, погорбованої дюнами рівнини подекуди підносяться останці, які часто мають сліди інтенсивного вивітрювання (наприклад, колона Чемберса — високий пісковиковий стовп).

На північних і західних окраїнах плато піднімаються горстові масиви Кімберлі (біля 800 м) і Хамерслі з вершиною Брус (1226 м). До східної окраїни горста Кімберлі прилягає невисоке базальтове плато Ан;г>рім. На південному заході плато простягаються вузькі довгі хребти із східчастими схилами (Дарлінг та ін.).

На схід і південний схід від Західного плато лежить Центральна рівнина, що утворилася в результаті прогинання платформи. Вона являє собою класичний приклад акумулятивних рівнин, які сформувалися внаслідок крейдової морської трансгресії. Абсолютні висоти цієї рівнини здебільшого не перевищують 100 м. Найнижчі частини — на заході рівнини. Тут знаходиться депресія озера Ейр, рівень якого на 12 м нижчий від рівня моря. Для Центральної рівнини характерний дуже одноманітний плоскорівнинний рельєф. Внутрішні частини рівнини значною мірою вкриті щебенем і пісками; піски часто нагромаджуються в дюни. Південну частину рівнини становить алювіальна низовина річок Муррею — Дарлінгу.

Уздовж узбережжя затоки Карпентарія простягаються рівнини, складені крейдовими вапняками і пісковиками, частково палеогеновими, неогеновими і антропогеновими алювіальними відкладами. Невисокі вододільні горстові масиви Селуїн і Барклі відокремлюють прибережні рівнини від Центральної рівнини.

Між східною окраїною Великої Австралійської затоки і рівнинами Муррею — Дарлінгу розташовані Південно-Австралійські гори, що є класичним прикладом острівних горстових масивів, які відокремлюються один від одного грабеноподібними зниженнями. Ці гори належать до каледонських гірських споруд. Складені вони гранітами, гнейсами і дислокованими кембрійськими породами (глинистими сланцями, кварцитами і доломітами). Серед цих горстових масивів найбільшу висоту має хребет Фліндерс (понад 1000 м).

Всю східну окраїну материка займають Східно-Австралійські гори (їх часто називають Австралійськими Кордільсрами). Ці гори належать до герцинської складчастості і являють собою тектонічний утвір, близький до Аппалачів. На місці Східно-Австралійських гір у палеогеновий період був Східно-Австралійський пенеплен. Розломи і підняття неогенового періоду сприяли значному розчленуванню його па ряд окремих хребтів і масивів, які також зазнали значного впливу ерозійних процесів.

Східно-Австралійські гори починаються від мису Кейп-Йорк і закінчуються на південно-східній окраїні материка. Вони тягнуться вздовж східного узбережжя Австралії на відстані 80—100 км від моря. Ширина цих гір — від 80 до 160 км. Західні схили їх спускаються полого, утворюючи зону горбів, що поступово знижуються і непомітно переходять у Центральні рівнини. Східні схили гір круто обриваються, до берегів Тихого океану. Північну частину цієї гірської системи займає Великий Вододільний хребет. Далі на південь простягаються хребти Ново-Англійський, Ліверпул, Голубі гори і їх південне продовження — Австралійські Альпи, найвища частина материка (з висотами понад 2000 лі). Вони мають помітні сліди антропогенового зледеніння.

Південним продовженням системи Східно-Австралійських гір с герцинське високе плато Тасманії, яке поділяється на ряд височин з вершинами, що перевищують 1500 м.

На материкових островах Океанії поширений гірський рельєф, утворення якого пов'язане з неогеновим орогеном. Над складчастою основою Північного острова Нової Зеландії піднімається багато діючих вулканів. В Океанії є багато островів вулканічного походження і дрібних — коралового.

Австралія багата на корисні копалини, в великі родовища золота. Жильні родовища його є на південному сході в смузі поширення палеозойських складчастих структур і на заході материка, в області докембрійських споруд. У центральній частині материка розробляють розсипні родовища золота. В австралійських золотоносних районах знайдено самородки золота вагою 83 і 86 кг.

Австралія багата і на залізні руди. Найбільші родовища високоякісних залізних руд знаходяться в горстових масивах південної частини материка. Значні родовища залізних руд сів Західній Австралії, особливо на дрібних прибережних островах, прилеглих до північно-західної частини материка.

На сході й південному сході материка зосереджені значні родовища кольорових металів: мідні, с в й н ц е в о - ц й н к о в о - с р і б н і руди. У багатьох місцях знайдено марганцеві руди. Великого значення набувають величезні скупчення титано- ц и р к о н і є в и х пісків з домішкою монациту (у північній частині Нового Південного Уельсу).

Родовища уранових і р а д і є в и х руд є на півдні Австралії, зокрема в хребті Фліндерс.

Австралія має значні родовища к а м 'я н о г о вугілля, які належать переважно до пермо-карбону і мезозою. Найбільші родовища вугілля зосереджені в Новому Південному Уельсі, особливо в районі Сіднея.

Австралія бідна на н а ф т у, проте значні запаси її знайдено на Новій Гвінеї.

Острів Нова Каледонія багатий на руди нікелю.

Клімат Австралії визначається її географічним положенням. Зокрема, на його формування впливають відносно теплі води морів і океанів, якими омивається Австралія, особливо великі простори Тихого океану, а також сусідство найбільшого в світі материкового масиву Азії.

В Австралії переважають маси тропічного й екваторіального повітря і лише на крайньому півдні материка, на Тасманії і Новій Зеландії, позначається вилив повітряних мас помірних широт. Пори року в Австралії, що вся лежить у південній півкулі, цілком протилежні країнам північної півкулі.

Над усією Австралією в літні місяці переважає область зниженого тиску термічного походження. На півночі Австралії влітку утворюється північно-західний екваторіальний мусон, який просувається в середньому до 18—19° пд. ш. Проте вся центральна і південна частини Австралії майже повністю лежать у зоні пасатів. На півночі й північному заході материка середні січневі температури перевищують +30°. Екваторіальний мусон приносить вологу, і на півночі Австралії влітку випадає максимальна кількість опадів. Клімат Північної Австралії аналогічний для мусонних кліматів Центральної Африки. Від мусонних кліматів Азії він відрізняється меншою кількістю літніх опадів і більшою посушливістю зимового періоду, а також швидким спадом літніх мусонних опадів із збільшенням широти. В області екваторіальних мусонів переважає ландшафт саван, проте із зменшенням опадів на південь савани переходять у тропічний степ.

З півдня до області екваторіальних мусонів Австралії прилягає область пасатних кліматів. Південно-східні потоки повітряних мас, зустрічаючи стіну Східно-Австралійських гір, залишають майже всю вологу східним схилам. Тут, протягом року немає посушливого періоду, зате на значній частині материка, розташованій на захід від Східно-Австралійських гір, переважає континентальний посушливий клімат, що зумовлює значне поширення пустинних областей у внутрішній і західних частинах материка. Перевалюючи через гори, південно-східні пасаті! перетворюються на потоки сухого континентального тропічного повітря. Взимку в Північній і Центральній Австралії утворюється широка смуга високого тиску. У цей час південно-східні пасати, охоплюючи всю північну половину континенту, досягають екватора і переходять навіть у північну півкулю, де живлять південно-західний екваторіальний мусон. Спрямований до екватора південно-східний потік тропічного повітря характеризується великою сухістю (це повітря формується переважно над внутрішніми посушливими районами материка). Відносна вологість н області пасатних кліматів дуже низька і становить в літне півріччя 30 - 40%, узимку — 45—60%. Сухе повітря проникає часом до південне східних окраїн Малайського архіпелагу, спричиняючи там великі посухи. Тільки на крайньому півдні Австралії взимку спостерігається циклопічна діяльність —сюди проникають морські полярні маси повітря з помірних широт. Область пасатних кліматів (з переважанням сухого континентального тропічного повітря) досягає північного узбережжя Великої Австралійської затоки. У внутрішній Австралії річна кількість опадів не перевищує 250 мм. Найпосушливіші області, що не мають певної дощаної пори року, лежать між південним тропіком (екваторіальні зливи зрідка проникають влітку до тропіка) і 28° пд. ш. (до цієї широти рідко сягають регулярні зимові дощі).

У внутрішніх частинах Австралії протягом усього року переважає сухе континентальне тропічне повітря, значною мірою помітні вже ознаки континентальності клімату. Добові коливання температури можуть досягати 35° і навіть 40°. Температура тут коливається від +50° влітку до — 5° взимку, проте приморозки в Австралії бувають рідко. Іноді, коли морське полярне повітря проникає далеко в глиб материка, навіть на північ від тропіка взимку бувають приморозки.

У внутрішніх частинах і на заході Австралії панує жаркий посушливий клімат тропічних пустинь і напівпустинь. На ці пустині й напівпустині припадає 44% всієї площі материка.

За кількістю й характером опадів усю Австралію можна поділити на чотири основних райони: 1) пояс літніх мусонних дощів — на півночі, 2) пояс; зимових дощів — на півдні, 3) район постійних дощів — на південному сході й 4) сухий, жаркий пустинний пояс —внутрішні частини материка і Західного плато.

Найважливіші риси гідрографії Австралії —дуже слабкий розвиток річкової сітки, бідність зрошення і різке виявлення коливань водоносності, що зв'язано із значною аридністю клімату і нерівномірним розподілом опадів протягом року.

Значна частина материка не має постійних водотоків і не має стоку до океану. На безстічні області Австралії припадає 54% материка. За безстічністю Австралія стоїть на першому місці в світі. По Східно-Австралійських горах проходить головний вододіл материка, що відокремлює басейни Тихого й Індійського океанів. Басейн Тихого океану займає в 4 рази меншу площу, ніж басейн Індійського океану.

Із Східно-Австралійських гір стікає у бік Коралового й Тасманового морів багато коротких, але повноводних протягом усього року річок. Ці річки мають великі запаси гідроенергії, яка широко використовується. Найбільші річки на Сході — Фіцрой, Бердекін і Хентер.

Річки Північної Австралії повноводні тільки в період літніх мусонів. Взимку ці річки міліють і являють собою вузькі водотоки, які у верхів'ях пересихають. Найбільші річки цієї групи — Фліндерс —500 км завдовжки, Вікторія й Орд — по 600 км.

Постійні водотоки є також на південному заході материка, але вони характеризуються дуже нерівномірним режимом. Недавні підняття цієї території сприяли її значному ерозійному розчленуванню й утворенню глибоких річкових долин. Річка Лебедина, або Суон, прорила собі тут долину до 70 м завглибшки.

У пустинях і напівпустинях Австралії постійних водотоків нема. Внутрішні частини материка перетинаються сіткою сухих русел, які свідчать про те, що в минулому клімат був гумідніший. Такі сухі русла наповнюються водою лише в короткий дощовий період, а в суху пору року пересихають або перетворюються на калюжі з підземною течією. Ці невеликі пересихаючі річки аридного типу, на відміну від сталих річок, називаються епізодичними річками, або к р і к а м и. Багато кріків губиться її створених ними самими намулах щебеню і піску. Більшість кріків не мас правильного русла. Найдовший з них — Купер-Крік, або Барку, що доходить під час паводків до озера Ейр.

Із західних схилів середньої і південної частин Східно-Австралійських гір води стікають у басейн найбільшої і найповноводнішої річки Австралії — Муррею, що бере початок в Австралійських Альпах. Довжина її 2570 км. Найбільші притоки Муррею — Дарлінг (2740 км) і Мар-/Іамбіджі з річкою Лачлан.

Режим усіх річок, що входять до системи Муррею — Дарлінгу, дуже нерівномірний. Влітку на них спостерігаються повені, взимку ці річки міліють. Середня річна витрата води Муррею становить лише 270 куб. м/сек.

Дарлінг і численні його притоки в посушливий період розпадаються на кілька стоячих водойм. Під час раптових і бурхливих повеней рівень Дарлінгу може підніматися на 15 м. У цей час річка виконує велику ерозійну роботу. У середній і нижній течії системи Муррею — Дарліпгу акумулюються продукти розмиву, внаслідок чого подекуди утворюються берегові вали (з відносною висотою до 6—7 м), які часто утруднюють з'єднання приток з головною річкою.

Систему верхнього Муррею і Маррамбіджі широко використовують для створення водосховищ і проведення зрошувальних каналів.

Озер в Австралії багато. Майже всі вони безстічні й солоні. Багато озер в Австралії мас мінливі обриси через нерівномірність розподілу опадів протягом року. Деякі з них сухої пори року часто висихають, тимчасово перетворюючись у солоні болота, у висохлі солончакові западини, вкриті в'язким мулом або соляною корою. Прісні озера Австралії — невеликі водойми, які трапляються в Східно-Австраліііських горах і на острові Тасманії.

Найбільше озеро в Австралії — Ейр — розташоване на безстічній низовинній рівнині в умовах винятково аридного клімату. Западина озера Ейр належить до типу депресій. Рівень його на 12 м нижчий від рівня моря. Це озеро складається з двох басейнів —північного і південного. Площа північного басейну в 7 раз перевищує площу південного басейну. В той час, коли в озеро вливають свої води кріки, воно займає площу близько 15 тис. кв. км. Сухої пори року Ейр розпадається на кілька невеликих водойм, відокремлених одна від одної соляною корою.

На південь від озера Ейр є група безстічних солоних озер (Торренс, Гердиер.Фром та ін.), які також у сухий період міліють, розпадаючись на окремі водойми, а після великих дощів розливаються. Південним продовженням западини озера Торренс с затока Спенсера, що має скидове походження.

На території Центральної рівнини деякі крики під час паводків утворюють своєрідні великі водні озероподібні простори — ефемерні озера.

Дуже багате на озера Західне плато. Майже всі озера цього району, як правило, протягом більшої частини року є безводними улоговинами, поверхня яких вкрита білосніжною корою солі й гіпсу. Ці безводні улоговини заповнюються водою тільки епізодично — після злив, що випадають тут надзвичайно рідко.

Австралія бідна на поверхневі води, через що на материку широко використовуються запаси артезіанських вод, на які особливо багаті східна і центральна частини материка. Найважливіший район поширення підземних вод в Австралії — Великий Артезіанський басейн площею близько 1,5 млн. кв. км. Він простягся від затоки Карпентарія до верхів'їв Дарлінгу і межує на сході із Східно-Австралійською гірською системою, на заході — із Західним плато. Воду численних артезіанських басейнів в Австралії широко використовують для постачання населених пунктів і для штучного зрошення. В Австралії налічується близько 7000 артезіанських колодязів.

ГРУНТИ І РОСЛИННІСТЬ

На території Австралії співвідношення площ основних типів ґрунтів таке (за Розовим): сіроземи і солончаки займають 44% площі материка, червоноземи — 25, каштанові, бурі й солонці — 10, ґрунти гірських областей —10, буроземи —7 і чорноземи —4%.

За характером флори Австралію виділяють в окрему Австралійську ботаніко-географічну область. Вона має багато своєрідних флористичних рис. На окраїнах материка в австралійській флорі значною мірою позначаються малазійській і меланезійський елементи флори (на півночі й північному сході), антарктичний елемент (у південно-східній Австралії і особливо на Тасманії), а також капландський елемент (на південному заході материка).

В австралійській флорі 75 % становлять ендеміки. До ендемічних видів австралійської флористичної області належать майже всі 600 видів роду евкаліптів, 280 видів акацій, близько 25 видів казуарин і т. ін. Ендемізм австралійської флори пояснюється повільним її розвитком, тим, що з крейдового періоду материк не зазнавав різких змін клімату, а також ізольованістю Австралії з палеогенового періоду від інших материків. Великий ендемізм флори Австралії свідчить про давнє походження австралійського елемента флори. Найбагатша на ендеміки східна частина материка. Різка відмінність складу флори східної і західної частин материка (для них спільні не більш як 10% видів) пояснюється тим, що захід і схід Австралії протягом довгих геологічних періодів (особливо в крейдовий період) були відокремлені і що їх рослинність еволюціонувала відокремлено.

Поряд з великою кількістю ендемічних форм привертає увагу те, що тут немає багатьох рослин, дуже поширених у північній і південній півкулях (хвощів, бамбуків, родин восковикових, резедових, підродин яблуневих і розоцвітих). До заселення Австралії європейцями в країні не було (навіть в дикому стані) жодної Із сучасних культурних рослин.

Тільки 15% усієї площі материка дістають достатню для зростання лісів кількість опадів. Сучасні ліси займають лише 6% усієї території Австралії, причому на евкаліптові ліси припадає 94% площі лісів, на вологі ліси —3,4%, на ліси з кипарисовидного калітриса —2,6%.

Для збільшення лісових резервів передбачається посадити хвойні дерева на площі понад 400 тис. га. Площа штучно насаджених хвойних лісів становить уже понад 125 тис. га (сосна промениста, сосна приморська, сосна чорна, сосна пондероза, сосна ладанна і карібська).

Вологі тропічні ліси трапляються плямами на північ від 20° пд. ш. Найбільшу площу займають вони на східному узбережжі півострова Кейп-Йорк. На півночі Австралії вони утворюють смугу галерейних лісів у саванах.

Вологі тропічні ліси Австралії дуже нагадують ліси Ново; Гвінеї і Південної Азії. В них ростуть деякі пальми (кентія та ін.), лаврові, фікуси і бобові; добре розвиваються тут ліани (ротанг, ломоперець та ін.). Під цими лісами поширені опідзолені тропічні червоноземні ґрунти.

Вологі ліси, поширені на східних окраїнах Австралії, відрізняються від вологих тропічних ЛІСІР бідністю рослинних видів, майже цілковитою відсутністю пальм і переважанням різних видів евкаліптів, які досягають великого розміру (понад 100 м заввишки) на добре зволожених гірських схилах східної Австралії. Ці ліси багаті на ліани й епіфіти (орхідеї), а також на різні папороті — деревовидні й трав'янисті.

Відносно більші площі займають в Австралії саванові ліси і типові савани. У саванах Австралії найбільш поширеними деревами є евкаліпти, численні види акацій, казуарнни, а також «пляшкові дерева», що мають потовщені стовбури, в яких збираються напаси вологи. Часто місцеве населення випалює дерева в саванах, щоб мати .землю, придатну для оранки. Найхарактерніші ґрунти саван Австралії —червоно-бурі дуже вилугувані й коричневі слабко вилугувані ґрунти.

Характерною особливістю в поширенні рослинності Австралії є те, що в напрямі від окраїн до центральної частини материка флора стає біднішого і все більше набуває ксерофітного характеру. Можна спостерігати поступовий перехід до своєрідних чагарникових заростей, що називаються скребом. Ці чагарники особливо поширені на заході і в центральній частині материка. Скреби — це переважно густі, часто непрохідні зарості колючих чагарників або низькорослих дерев. До складу скребу входять переважно ксерофіти! акації і евкаліпти, а також багато протейних і казуарин. Грунти під скребом — сіроземи, коричневі або бурі — часто бувають засолені й переходять у безструктурні грунти напівпустинних і пустинних областей.

Багато дерев'янистих рослин скребу має жорстке з шиповидними кінчиками листя. Таке саме листя розвинене в багатьох злаків, наприклад у характерного для напівпустинь Австралії злака спініфекс, що утворює кущоподібні зарості. Спініфексова пустиня займає великі піщані й кам'янисті простори в Центральній Австралії. Стебла спініфекса, відриваючись від грунту, переносяться вітром. На більшій частині аридних просторів Центральної Австралії панують ксероморфні злаки, які мають жорстке і навіть колюче листя блідо-зеленого забарвлення. Відламуючись, ці рослини нерідко також дають «перекотиполе».

У засолених западинах на материку трапляються кущики лободових. Навколо озер Ері і Торренс простягаються типові галофітні пустині. Рівнину Налларбор, що являє собою вапнякове плато, зовсім позбавлене поверхневих вод, треба віднести також до галофітних пустинь.

У центральних частинах Австралії піски місцями зовсім позбавлені рослинного покриву.

Найсвоєрідніша рослинність у південно-західній частині Австралії, клімат якої наближається до середземноморського. Саме тут поширені вічнозелені світлі евкаліптові ліси, в яких поряд з високостовбурними деревами поширені зарості невеликих дерев і кущів — евкаліптів, акацій з філодіями (листоподібними черешками), казуарин і протейних, а також деревовидних лілійних (так званих трав'яних дерев», або ксан-тореї), що дають великі суцвіття. Південно-західна флористична провінція надзвичайно багата на ендеміки (4500 видів). Найхарактерніші грунти в цій підобласгі — червоноземні.

У південно-східній Австралії і Тасманії в умовах гумідного клімату, поширені вічнозелені ліси і савани, що складаються з представників австралійської і антарктичної флори. Для цих лісів найбільш характерні евкаліпти, поряд з ними ростуть акації, антарктичний бук, деревовидні папороті, хвойне дерево, багато ліан. Гірські луки цієї території мають багатолітні трави з тих самих родів, які трапляються в Європі (приворотні, айстри, генціани та ін.). Ліси південно-східної Австралії і Тасманії на підзолистих і лісових буроземних грунтах дуже нагадують пологі ліси південного Чілі. У саванах Австралії значні площі (близько 20 млн. га) займає завезена сюди з Америки опунція. Для знищення її було випущено близько 3 млрд. гусениць південноамериканського метелика, завдяки чому вдалося за десять з лишком років звільнити від опунції 8,5 млн. га.

У культурних ландшафтах Австралії останнім часом помітну роль відіграють рослини, завезені з Європи (тополі, дуби тощо). З культурних рослин в Австралію завезено хлібні злаки, виноград, кофейне дерево, плодові (яблуню й грушу), цукрову тростину, цитрусові, ананаси, банани та ін.

У минулому трав'яні дерева мали велике значення в житті корінного населення: коріння і бруньки цієї рослини використовували як їжу; волокна її використовували як нитки, смолою прикріпляли кам'яні наконечники списів та іншого знаряддя; з деревини її тертям добували вогонь.