§ 2. Національно-етнічні (міжнаціональні, міжетнічні) відносини: поняття та структура

§ 2. Національно-етнічні (міжнаціональні, міжетнічні)
відносини: поняття та структура

У літературі міжнаціональні відносини визначаються як «відносини, що складаються в ході взаємодії національних спільностей з приводу реалізації ними своїх інтересів, як безпосередніх, так і корінних, власне національних і загальнонаціональних... Міжнаціональні відносини, як і національні відносини взагалі, мають комплексний характер, включаючи в себе економічні, соціально-політичні, духовні та ідеологічні відносини, що не виключає, однак, їх відносної цілісності»¹. А. Чинчиков подає визначення не міжнаціональних, а національних відносин, до яких він відносить суспільні зв’язки нації, народності з державою². Взагалі в науковій літературі відносини за участі національно-етнічних спільнот досить часто називаються то міжнаціональними, то національними. Разом з тим, з огляду на міркування та висновки, запропоновані у попередньому параграфі, зазначені відносини можна визначати й як національно-етнічні, тобто відносини, що опосередковують національно-етнічні уподобання, прагнення, сподівання, інтереси або сприяють зовнішньому вияву національно-етнічної самобутності й окремої особи, й окремих соціальних спільнот.

На нашу думку, міжнаціональні (міжетнічні, національно-етнічні) відносини – це відносини передусім між титульною (тобто тією, що дала назву державі) національно-етнічною спільнотою та національними (з огляду на попередні міркування можна їх назвати національно-етнічними) меншинами, між титульною (або корінною, хоча ця назва дуже умовна, та все ж вона широко використовується) нацією та корінними народами (якщо такі існують на території держави), між титульною нацією та національними (національно-етнічними, етнічними) групами, а також відносини усіх означених суб’єктів (крім титульної нації) між собою: відносини між окремими національними меншинами, між національними меншинами та корінними народами, між національними меншинами та національними групами, між окремими національними (етнічними) групами тощо. Х. Ортега-і-Гассет вказував, що «ніщо так не говорить про народ і кожну епоху його історії, як стан зв’язків між масою та провідною меншиною»³. Видається, що це твердження є вірним і для відносин між титульною нацією та найбільшою національною меншиною. Тому в Україні особливого значення набувають відносини між українцями як титульною національно-етнічною спільнотою та росіянами як національною суперменшиною¹. Крім того, відносини за участю одного із зазначених суб’єктів з державними органами та посадовими особами з приводу врегулювання міжнаціональних відносин, реєстрації національних культурних товариств і т. ін. досить часто спрямовані саме на збереження національної самобутності меншини, задоволення національно-культурних потреб її представників і тому мають бути віднесені до національних відносин, адже за юридичною природою ці відносини є такими, що опосередковують національно-культурні прагнення, надії, сподівання, інтереси, потреби окремих осіб та спільнот.

Однак не всі відносини, що складаються між переліченими суб’єктами, можуть бути віднесені до категорії міжнаціональних. Такими слід визнати лише ті відносини, що, по-перше, опосередковують суспільний інтерес (тобто це не можуть бути міжособистісні стосунки – родинні зв’язки, стосунки між друзями, приятелями, сусідами, членами спортивного клубу, стосунки щодо спільного проведення дозвілля тощо); по-друге, пов’язані з виявом зовні окремих аспектів національно-етнічної самобутності або національно-етнічної приналежності хоча б одного з зазначених суб’єктів, тобто коли цей суб’єкт виступає саме як національно-етнічна спільнота і це є зрозумілим (очевидним) для іншого учасника таких відносин. Міжнаціональними слід визнавати й ті відносини, учасниками яких є окремі особи (індивідууми), якщо вони обидва чи хоча б один з них виступає або від імені певної національно-етнічної спільноти (національної меншини, мовної групи і т. д.), або ж саме як її представник, хоча й обстоює при цьому власний (індивідуальний, прагматичний, егоїстичний чи будь-який інший) інтерес.

Оскільки це дослідження має на меті з’ясування природи й сутності міжнаціональних відносин, а також особливостей їх правового регулювання, вважаємо за необхідне визначити їх структуру та подати загальну характеристику її окремих елементів. Детальний аналіз різноманітних національно-етнічних відносин дає достатні підстави стверджувати, що їх структуру складають такі елементи, як суб’єкти, об’єкти та зміст.

Суб’єктами міжнаціональних відносин, як уже зазначалося, є національно-етнічні спільноти (нації, національні меншини, корінні народи, національні групи, етнічні групи, мовні групи) та їх окремі представники.

Ернест Ренан підкреслює, що «нація – це душа, духовний принцип. З двох речей, які є, по суті, однією, складається душа, цей духовний принцип. Одна в минулому, друга в майбутньому. Одна – це спільне володіння багатим спадком споминів, друга – спільна згода, бажання жити разом, користатися спільним і надалі неподільним спадком», нація – це «велика солідарність, утворювана почуттям жертв, які вже принесено й які є намір принести в майбутньому. Нація вимагає минулого, але в сучасності вона резюмується цілком конкретним фактором: це ясно висловлене бажання продовжувати спільне життя. Існування нації – це (якщо можна так висловитися) щоденний плебісцит, як існування особи – вічне ствердження життя»¹.

Ентоні Д. Сміт зазначає, що «націю можна визначити як сукупність людей, що має власну назву, свою історичну територію, спільні міфи та історичну пам’ять, спільну масову, громадську культуру, спільну економіку і єдині юридичні права та обов’язки для всіх членів»², а далі зазначає, що нація, на відміну від держави, «означає культурні й політичні зв’язки, що об’єднують у єдину політичну спільноту всіх, хто має спільну історичну культуру та батьківщину»³. Якщо ж спробувати застосувати цю дефініцію до української нації, то можна без побоювання бути звинуваченим у надмірному песимізмі говорити, що українська нація як політична єдність ще не сформована остаточно, адже якщо наявність окремих ознак можна визнати з певним ступенем умовності (стосовно назви, території, міфів, спільної економіки, єдиних прав та обов’язків), то щодо інших рис (спільної історичної пам’яті, спільної масової, громадської культури) цього сказати з упевненістю не можна. На жаль, Україна до цього часу не має власної єдиної історії, багато сторінок її до цього часу сприймаються й тлумачаться суперечливо, неоднозначно, з нашаруванням численних ідеологічних догм, міфів та протилежних оцінок і висновків. Так само відсутня з різних причин спільна масова культура та спільна історична батьківщина, адже певна частина громадян до цього часу вважає своєю батьківщиною або країну, яка вже не існує, або інші країни.

Дещо по-іншому визначає це поняття К. Хюбнер, який вважає, що нація «являє собою індивідуальну культурну форму з особливою історичною долею, яка, як і доля окремої особи, може бути повіда­на»⁴, а далі приходить до висновку, що не лише сукупність людей, але й «держава, яка об’єднує багато народів, заслуговує назви нація, бо всупереч своїй національній багатоманітності вона являє собою єдину культурну форму, породжуючи почуття спільної приналежності та спільного усвідомлення ідентичності, якщо лише держава існує досить тривалий час»¹.

На думку А. Колодій, нація – «це стійка політична й соціальна спільнота, що базується на культурі, яку поділяють усі, має етнічні джерела й модерний зміст»².

Б. Андерсон доводить, що нація – «це уявлена політична спільнота – при тому уявлена як генетично обмежена і суверенна. Вона уявлена тому, що представники навіть найменшої нації ніколи не знатимуть більшості зі своїх співвітчизників, не зустрічатимуть і навіть не чутимуть нічого про них, і все ж в уяві кожного житиме образ їх співпричетності»³.

Наполягаючи на тому, що «спеціалізована етнічна термінологія дозволяє глибше проникати в сутність національних явищ», Ю. Бромлей дає визначення етносоціальної спільноти (етникосу) як «такої, що історично склалася на певній території усталеної багатопоколінної сукупності людей, які мають не лише спільні ознаки, але й відносно стабільні особливості культури (включаючи мову) і психіки, а також усвідомлення своєї єдності й відмінності від усіх інших подібних утворень (самоусвідомленням), зафіксованим у самоназві (етнонімі)»⁴. Наведена дефініція навіть без суттєвого коригування може одночасно використовуватися й для визначення поняття нації.

М. Хрох визначає націю як «велику соціальну групу, цементовану не одним, а цілою комбінацією кількох видів об’єктивних відносин (економічних, політичних, мовних, культурних, релігійних, географічних, історичних) і їх суб’єктивним відображенням у колективній свідомості. Багато з цих зв’язків могли взаємно мінятися ролями, відіграючи особливо важливу роль в одному процесі національного будівництва і не більш ніж підпорядковану в іншому. Але три з них залишаються абсолютно незамінними: (1) це «пам’ять» про спільне минуле, що тлумачиться як «доля» групи чи хоча б її ключових елементів; (2) щільність та інтенсивність мовних або культурних зв’язків, які забезпечують більш високий рівень соціальної комунікації в межах групи, ніж за її межами; (3) концепція рівності всіх членів групи, зорганізованих у громадянське суспільство»⁵.

На думку П. Кузика, «нація – це самобутня, тривка і високорозвинена людська спільнота, яка опирається на досвід та результати спільного існування – унікальну багатогранну культуру, і націлена на творення оптимального життєвого середовища для себе та своїх нащадків»¹.

Х. Ортега-і-Гассет вважає, що «нація – це зорганізована людська маса, упорядкована меншиною добірних індивідів»². Аналізуючи запропоноване Ренаном визначення нації як «щоденний плебісцит», Х. Ортега-і-Гассет пояснює його надзвичайний успіх передусім дотепністю та спрямованістю у майбутнє. На його переконання, саме «об’єднання довкруги звабливої програми майбутнього»³ є головною ознакою нації поряд з мовою, історією тощо. Він вважає, що «нація, перш ніж мати спільне минуле, мусила створити цю спільноту, а перш ніж створити її, мусила вимріяти її, прагнути до неї, проектувати її. Щоб існувала нація, досить того, щоб вона сама себе запроектувала, хоч би цей проект не здійснився, хоч би існування його провалилось, як то траплялося стільки разів»⁴. Відповідаючи на запитання, чому іспанці, маючи спільне минуле і спільну мову з народами Центральної та Південної Америки, не складають з ними єдиної нації, Х. Ортега-і-Гассет зазначає: «Бракує лише одної речі, яка, очевидно, є основною: спільного майбутнього. Іспанія не зуміла придумати програми колективного майбутнього, яка могла б привабити ці біологічно споріднені групи»⁵.

В Українській радянській енциклопедії нація визначалась як «стійка спільність людей, яка історично склалася на базі спільності економічного життя, території, мови та психічного складу, що виявляється в особливостях культури й побуту»⁶.

П. Хомяков наполягає на поєднанні при визначенні поняття нації власне національно-культурного та політичного аспектів. Він вважає, що в основі національної спільноти лежить мова, тип культури, тип цивілізації, однозначне ототожнення власних інтересів з територіальними інтересами проживання нації й національної держави і що «нація – це велика група людей, яка об’єктивно має загальні інтереси, суб’єктивно усвідомлює цю спільність і має можливість реалізувати ці інтереси лише на базі загальної культурно-цивілізаційної парадигми в межах однієї держави. Відмінність націй від певних малих груп, об’єднаних загальними цілями, полягає в тому, що нація не може консолідуватися в процесі безпосередніх контактів один з одним усіх її членів. Загальні контакти замінені тут усвідомленням причетності до однієї цивілізації, культури, мови й однієї держави. Об’єктивна наявність загальних інтересів у цьому разі визначається єдністю території проживання й залежністю від успіхів (чи неуспіхів) однієї держави»¹.

Рут ван Дейк звертається до поняття етнонації, яку визначає як «етнічну групу, що бажає мати політичний авторитет у країні, але не має суверенітету як такого. Етнонація перетворюється на націю, коли етнічна політика стає незалежною»².

В. Крисько акцентує увагу на тому, що нація – це «велика соціальна група, вищий етап розвитку етносу, що являє собою певну надзвичайно згуртовану спільність людей, яка характеризується єдністю території, мови, культури, рис національної психіки, а також дуже тісними економічними зв’язками»³. Він вважає, що «поняття «нація» дещо ширше й складніше поняття «етнос», «етнічна група», оскільки до будь-якої нації можуть входити представники кількох етнічних груп, свідомо ідентифікуючи себе з конкретною національністю і самовизначаючись в окрему територіально-державну й (або) соціокультурну систему»⁴.

На схожих вихідних позиціях стоїть І. Гомеров, який підкреслює, що «нація, як і етнос, будучи його похідною, характеризується особливим динамічним стереотипом поведінки, виокремлює себе з усіх інших людських множин, а також, на відміну від етносу, усвідомлює себе як нація»⁵.

Однак на переконання М. Бердяєва, «воістину нація не піддається жодному раціональному визначенню. Ніякі раціонально ледве відчутні ознаки не вичерпують її буття... Буття нації не визначається і не вичерпується ні расою, ні мовою, ні релігією, ні територією, ні державним суверенітетом, хоча всі ці ознаки більше чи менше є істотними для національного буття. Найбільше мають рацію ті, хто визначає націю як єдність історичної долі. Усвідомлення цієї єдності і є національна свідомість»¹. І далі М. Бердяєв звертає увагу на те особливе значення, якого набуває для існування нації зв’язок поколінь: «Нація не є покоління, що живе, не є й сумою усіх поколінь. Нація не є складовою частиною, вона є щось первісне, вічно живий суб’єкт історичного процесу, в ній живуть і перебувають усі попередні покоління не менше, ніж покоління сучасні. Нація має онтологічне ядро. Національне буття перемагає час. Дух нації чинить опір поглинанню минулого теперішнім і майбутнім»².

Існує багато й інших дефініцій поняття «нації», аналіз яких свідчить про те, що є кілька підходів до визначення його обсягу, тобто використання цього поняття в кількох значеннях. Найбільш поширеним є визначення нації як етносоціальної (або ж національно-етнічної) спільноти в межах певної держави. Згідно з другим підходом до нації відносять усіх осіб певної національно-етнічної приналежності (тобто тих, хто усвідомлює своє походження) на всій планеті, незалежно від громадянства та місця перебування (тобто і титульна нація в своїй країні, і діаспора в інших державах, і окремі представники національно-етнічної спільноти по всіх усюдах). Прихильники третього підходу вважають, що сучасну націю складають усі громадяни держави, незалежно від їх походження, мови, релігії (це так звана політична нація). В літературі також висловлена думка про можливість розуміння нації як такого, що «майже тотожне поняттю населення держави»³. Четвертий підхід зводить поняття нації до позначення держави практично без будь-яких застережень. Ю. Бромлей вважає, що в такому значенні цей термін зустрічається «зовсім рідко, коли як калька з західноєвропейських мов (точніше, англійської та французької) воно використовується для позначення держави, країни (наприклад, «Організація Об’єднаних Націй»)»⁴. До того ж прикладу звертається й Р. Мюллерсон, але робить при цьому дещо інший висновок про зростання ролі націй як соціальних суб’єктів⁵.

Така невизначеність здатна спричинити при переході у практичну площину істотні непорозуміння, соціальні зрушення і навіть катаклізми. На думку Дені де Ружмона, «плутанина Держава–Нація–Батьківщина–Мова, яку підтримують обов’язкові з 1880-х років публічні школи, спричинилася до «угод передмість», підписаних відразу після Першої світової війни – Версаль, Сен-Жермен, Тріанон, Севр, Ної, – які балканізували Європу і підготували мотивацію Другої світової війни. Сьогодні ж ця плутанина служить підставою для першого-ліпшого простака, який прийшов, щоб заради «реалізму» поставити під сумнів будь-яку можливість об’єднати Європу»¹.

Порівнявши та здійснивши всебічний аналіз визначень нації, запропонованих О. Бауером (у ньому відсутня територіальна ознака) та послідовниками марксизму (які наполягали на обов’язковості територіальної ознаки), Домінік Кола зазначає, що «реальний комунізм, комунізм Леніна і Сталіна або Мао Цзе-дуна, жодним чином не стояв проти націоналізму. Цей комунізм виходив з визначення нації, яке посилювало її натуралізуючу сутність посиланням на територію, стверджував, що нації мають ідентифікуючий і субстанційний характер»². А далі він робить висновок про те, що в конкретних історичних умовах політичні цілі можуть впливати на формування теоретичного поняття нації, а останнє досить часто обумовлює головні напрямки політики. Зокрема, Домінік Кола стверджує, що «югославські соціал-демократи підштовхнули наприкінці ХІХ ст. Соціал-демократичну партію Австрії до прийняття визначення нації в термінах культури; така дефініція відсунула на задній план територіальну ознаку нації; а століттям пізніше колишні комуністичні керівники Сербії застосовують з усіма наслідками сталінську концепцію нації, в якій критерій територіальної спільності висувається на перший план як ключовий момент визначення нації»³.

Ф. Майнеке зауважує, що «нації можна поділити на культурні і політичні, на такі, що ґрунтуються на певній, спільно нажитій культурній спадщині, і на ті, котрі мають своїм підґрунтям переважно об’єднану силу спільної політичної історії і спільного духу творення»⁴. Я. Крейчі та В. Велімський, наполягаючи на типології націй за національною свідомістю, виокремлюють етнічну та політичну нації. Вони вважають, що нація є етнічною, «якщо її основою є мова та поєднана з нею культура», а політичною – «якщо її основою є окрема політична одиниця (держава), значущість якої спирається або на історичну традицію, або на особливу суспільно-політичну систему»¹.

Разом з тим, на думку В. Кимлічки, «як із раціональних, так і з моральних міркувань дедалі більша кількість західних демократичних країн, до складу яких входять національні меншини, погоджується з тим, що вони швидше є «багатонаціональними», ніж націями-державами. Вони погоджуються з тим, що в їхніх кордонах проживають дві або більше націй і визнають, що кожна з них може домагатися мовних прав та самоврядування, необхідних для їхнього існування як окремої соціетальної культури. Більше того, цей багатонаціональний характер держави часто чітко затверджений у конституції країни»².

Для Е. Шилза «нація є перш за все колективністю із структурою, яка переважно виглядає аморфною. Її суспільним носієм виступають взаємопов’язані структури: клуби, спортивні асоціації, культурні та освітні згромадження, школи, частково – релігійні товариства і церкви. У державі нація досягає повноти структурної реалізації; але ці дві речі буття – нація і держава – рідко ототожнюються»³.

Таким чином, поняття «нації» є досить складним і багатоаспектним, але феномен, визначити який воно покликане, є ще складнішим. Причому в переважній більшості сучасних суспільств існує одночасно як нація політична (яка об’єднує усіх громадян незалежно від національно-етнічного походження), так і нація культурна (до якої входять усі, хто асоціює себе з певною культурою, мовою, історією, звичаями тощо). Але якщо перша спільнота пов’язана з наявністю усталеного зв’язку з державою, то друга спільнота символізує наявність духовно-культурної єдності між її членами і є одним із структурних елементів громадянського суспільства. Кожна з цих спільнот (і нація політична, і нація культурна) є реально існуючим феноменом і саме тому практично неможливо дати якесь одне, єдино вірне, узагальнююче визначення. Більше того, від жодного з них не можна відмовитися ні в повсякденному вжитку, ні в науковому обігу.

Не менш важливою, але набагато складнішою є проблема визначення поняття національної (чи будь-якої іншої – етнічної, мовної, релігійної) меншини. Добре відомо, що декілька авторитетних міжнародних документів, підготовлених найбільш досвідченими експертами різних країн, фактично обходять визначення поняття «національна меншина», оскільки автори не дійшли згоди у його формулюванні і не наважилися запропонувати навіть робочу дефініцію цього поняття. Це стосується передусім Декларації ООН про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних і мовних меншин, а також Рамкової конвенції Ради Європи про захист національних меншин¹.

Разом з тим у Конвенції про забезпечення прав осіб, що належать до національних меншин, укладеній в межах СНД у 1994 р., здійснена спроба дати загальне визначення цього поняття: «...Під особами, що належать до національних меншин, розуміються особи, що постійно проживають на території однієї Договірної Сторони і мають її громадянство, які за своїм етнічним походженням, мовою, культурою, релігією чи традиціями відрізняються від основного населення даної Договірної Сторони»².

Схоже визначення було запропоноване В. Нікітюком, який дає визначення меншини взагалі. На його думку, «це, як правило, національна, етнічна, релігійна або мовна група, відмінна від домінуючої спільноти на території суверенної держави»³. В. Нікітюк вважає, що наведене визначення має бути доповнене й іншими ознаками, до яких відносить: кількісний аспект (меншини повинні поступатися в кількісному відношенні решті населення); недомінуюче положення (меншина не може посідати панівного місця); відмінності в етнічному чи національному характері, культурі, мові або релігії (меншини мають сталі етнічні, релігійні або мовні характеристики); особисте ставлення (виявляють свою самобутність)⁴.

На підставі аналізу законодавства різних держав М. Буроменсь­кий виокремлює такі ознаки меншини: «це група, що складається з громадян даної держави, але чисельно менша за іншу частину населення; члени цієї групи не знаходяться в державі в панівному становищі; вони мають мовні, етнічні чи релігійні особливості і виявляють почуття солідарності»⁵.

На думку В. Кимлічки, національні меншини – це «групи, які сформували повні та функціонуючі суспільства на своїй історичній батьківщині до того, як її було приєднано до більшої держави. Таке приєднання здебільшого було примусовим і відбувалося шляхом колонізації, завоювання або ж передачі території від однієї імперіалістичної держави до іншої; в окремих випадках приєднання відбувалося добровільно, як результат створення федерації»¹.

У російському Етнологічному словнику подається таке визначення: «Під національною меншиною розуміють частину народу, яка проживає в інонаціональному середовищі за межами території її традиційного розселення, але продовжує зберігати самобутність, мову, культуру, традиції й інші етнічні особливості цього народу»².

В Австрії національними меншинами визнаються «такі, що мешкають в окремих частинах території Федерації й походять з цих місць групи австрійських громадян, для яких рідною мовою є не німецька мова і які складають окрему народність»³.

В Угорщині «національною і етнічною меншиною є будь-яка народність, яка проживає на території Угорської Республіки не менше ста років, складає в структурі населення держави меншину, представники якої є громадянами Угорської Республіки, мають своєрідну мову й культуру, традиції якої відрізняють її від решти населення країни і з боку представників цієї народності відчувається усвідомлений вияв прагнення до єдності, спрямоване на збереження національної культури й традицій, відображення й захист інтересів національного колективу, який склався історично»⁴.

У доповіді Женевської наради експертів Наради з безпеки та співробітництва в Європі 1991 р. було подано узагальнене визначення: «Національною меншиною вважається етнічна спільнота, яка проживає компактно у складі суверенної держави, має своє національно-державне чи інше утворення, і особи некорінної національності, що проживають розкидано по території цієї держави»⁵.

Iснує також багато інших (і наукових, і робочих) визначень поняття нацiональної меншини.

Так, наприклад, А. Садохін та Т. Грушевицька підкреслюють, що «особливим суб’єктом міжетнічних взаємовідносин у сучасному світі є національна (етнічна) меншина, яка становить окрему етнічну спільноту, що проживає на території іншонаціональної держави і зберігає свою етнічну самобутність і специфічні традиційні риси культури, яка усвідомлює свою відмінність і відносить себе до самостійної етнічної групи»¹.

Ф. Капотортi зазначав, що порiвняно з рештою населення держави – це менша за чисельністю група, що не посідає панiвного становища, члени якої – громадяни цiєї держави – мають з етнiчної, релiгiйної чи мовної точок зору характеристики, що вiдрiзняються вiд характеристик решти населення i виявляють, нехай навiть побiжно, почуття солiдарностi з метою збереження своєї культури, своїх традицiй, релiгiї чи мови. До основних об’єктивних ознак нацiональної меншини вiн вiдносить своєрiднi етнiчнi характеристики, меншу чисельнiсть, недомiнуюче становище, приналежнiсть до громадянства країни мешкання, а як суб'єктивний критерiй називає прагнення до збереження притаманних характеристик². Стосовно кiлькiсного аспекту Комiсiя ООН з прав людини визнала, що меншини, безумовно, повиннi поступатися за кiлькiстю рештi населення. В окремих випадках жодна з груп не складає бiльшостi, або бiльшiсть є настiльки розосередженою, що виявляється нездатною вiдстоювати свої права в цьому регiонi. Такi групи можуть потребувати захисту до того часу, поки вони не зможуть, використовуючи свою чисельну перевагу, здiйснювати вирiшальний вплив на процес прийняття демократичних рiшень. Крiм того, деякi групи можуть являти собою меншину з точки зору всього населення країни в цiлому, однак бути бiльшiстю в певних частинах країни i навіть проводити там дискримiнацiйну полiтику. Ця проблема є особливо важливою в районах, якi мають певний ступiнь автономiї в межах суверенної держави³.

Фактично невизначеним, точніше, неадаптованим до українського законодавства залишається поняття корiнного народу. Деякi дослiд­ники доводять навiть, що кримськi татари не є корiнним народом в Криму⁴. Iншi автори навпаки пропонують вiднести до корiнних народiв як росiян, бiлорусiв, угорцiв, словакiв, молдован, кримських татар, караїмiв i кримчакiв, так і тих, хто переселявся на незаселенi територiї Пiвденної України в XVIII – на початку ХIХ ст. i мешкають на освоєних ними землях, тобто болгар, грекiв, албанцiв, сербiв i гагаузiв¹. На законодавчому ж рiвнi поняття корiнного народу не встановлено. У Конституції України фактично мiститься новела для нашого законодавства, відповідно до якої в Україні поряд із національними меншинами мешкають «корінні народи» (ст. 11). Чи мають вони які-небудь особливості правового статусу? На це та багато інших питань повинно дати відповіді поточне законодавство. От що з цього приводу висловив один з ініціаторів введення зазначеного терміну до тексту Конституції України доктор філософії І. Попеску: «Ми запропонували скрізь у Конституції замість «націо­наль­ні меншини і корінні народи» писати «корінні народи і національні меншини» із тим, щоб слово «корінні» ставилося одночасно і до слова «народи», і до слова «національні меншини», знімаючи тим самим проблему самоiдентифiкацiї автохтонних національних меншин України – греків, поляків, росіян, румун, угорців і т. д.»²

Погодитися з таким тлумаченням дуже важко, тому що тоді взагалі втрачається сенс подібного поділу. Цей підхід не відповідає міжнарод­ним-правовим документам. До того ж якщо є корінні, то, напевне, можуть бути і некорінні народи. При такому підході представники будь-якої меншини вважатимуть себе корінними, i тодi кримським татарам, караїмам та іншим народам Криму неможливо буде розраховувати на поновлення значної частини їхніх колективних прав у повному обсязі. Хоча відповідно до ст. 10 Закону України «Про національні меншини в Україні» за ними визнається право на збереження життєвого середовища в місцях їхнього історичного і сучасного розселення.

Лише в Конвенції Міжнародної організації праці № 169 від 27 червня 1989 р. йдеться про корінні народи, які ведуть племінний спосіб життя в незалежних країнах³. Ця Конвенція (п. 1 ст. 1) відносить до корінних ті «народи, які ведуть племінний спосіб життя в незалежних країнах, соціальні, культурні й економічні умови яких відрізняють їх від інших груп національного співтовариства і становище яких регулюється повністю чи частково їх власними звичаями чи традиціями або спеціальним законодавством», а також «народи в незалежних країнах, які розглядаються як корінні в зв’язку з тим, що вони є нащадками тих, хто населяли країну або географічну область, частиною якої є ця країна, в період її завоювання або колонізації або в період встановлення існуючих державних кордонів, і які, незалежно від їх правового статусу, зберігають деякі або всі свої соціальні, економічні, культурні й політичні інститути». Причому в п. 2 ст. 1 Конвенції міститься застереження про те, що «осново­положним критерієм» для визначення груп, на які вона поширюється (тобто головним критерієм визнання корінним народом), є «вказівка самих народів на їх приналежність до числа корінних народів або таких, що ведуть племінний спосіб життя»¹. Фактично це єдине легальне визначення корінних народів, яке досить складно застосувати в умовах сучасної України.

На нашу думку, цю дефініцію слід адаптувати до українського законодавства шляхом прийняття відповідного Закону (це може бути Закон України «Про корінні народи» або «Про статус корінних народів»). У поточному законодавстві проблему визначення корінних народів можна вирішити двома шляхами: 1) через встановлення офіційного (легального) визначення; 2) через визначення в самому Законі переліку народів, які визнаються в Україні корінними.

В. Кимлічка вважає, що «принаймні за кількома ознаками татари визначаються як «корінне населення». Немає одного універсального узгодженого визначення «корінного населення», і деякі з існуючих визначень дійсно охоплюють татар... Специфіка татар не у тому, що вони є «корінним населенням» (татари не більшою і не меншою мірою корінні, ніж угорці на Закарпатті), а швидше у тому, що пережили жахливу масову депортацію з Криму у Другій світовій війні. Це відрізняє татар не тільки від національних меншин на Заході, а й від більшості корінних народів. Звичайно, деякі корінні народи зазнали масового переселення, часто-густо з огляду на ті самі питання національної безпеки. Але ці переселення або траплялися так давно, що вже не може бути навіть серйозної думки про повернення (як, наприклад, у випадку з племенем черокі у Сполучених Штатах), або ж люди мали змогу повернутися на свої власні землі тому, що за їх відсутності цих земель ніхто більше не завойовував (наприклад, інуїти у північній Канаді). Депортація ж татар, навпаки, відбулася досить недавно, а тому їхнє повернення цілком можливе, незважаючи на те, що всі їхні землі та власність перейшли до поселенців, для яких Крим зараз – єдиний дім, який вони знають»².

Проте слід мати на увазі, що й самі національно-етнічні спільноти (в тому числі й корінні народи та національні меншини) не є однорідними. Так, стосовно кримських татар Н. Беліцер стверджує, що вони поділяються на чотири групи: «Історичні пам’ятки свідчать, що навіть після того, як у XV столітті домінуючою релігією Криму стає іслам, традиції максимальної релігійної, етнічної та полікультурної толерантності зберігалися і в суверенному Кримському ханстві, і тоді, коли після 1470 р. воно потрапило під протекторат турецької Оттоманської імперії. Таким чином, національна ідентичність кримських татар складалася в результаті унікального сплаву багатьох етносів та культурних традицій, які містили в собі риси як східної, так і західної цивілізації. Ще й тепер серед кримських татар можна виділити, принаймні, чотири етнічні субгрупи, що формувалися протягом багатьох віків. Нащадки мешканців північних степових районів зберегли більше рис, опосередкованих монгольськими впливами. Друга найчисленніша група мешкала у центральному Криму поблизу сучасних Сімферополя та Бахчисарая; саме їхній діалект започаткував сучасну літературну кримськотатарську мову. Гірські татари, або тати, зберігають риси найдавнішого автохтонного населення Криму; їхнє переважно готське походження виявляється також у типово арійському зовнішньому вигляді. Ще одна група походить від жителів південного узбережжя; вона зазнала найбільшого впливу Оттоманської імперії, і її мова найближча до турецької. Незважаючи на цю внутрішню диференціацію, кримські татари вважають себе єдиним народом, причому саме корінним народом Криму, неідентичним казанським чи астраханським татарам»¹.

Не виникає також жодних сумнівів щодо існування на теренах сучасної України внутрішньої диференціації етнічних українців та етнічних росіян (як, до речі, й представників інших національностей), що потребує подальших досліджень та врахування в реалізації етнонаціональної політики і на державному, і на регіональному рівнях.

Видається, що суб’єктами міжнаціональних (національно-етнічних) відносин в Україні є корінні народи (до яких поза всяким сумнівом слід віднести й кримських татар); національні, етнічні та мовні меншини; національні, етнічні та мовні групи; окремі малочисельні представники національностей, які для України є такими, що зустрічаються дуже рідко; а також титульна національно-етнічна спільнота, яку складають етнічні українці.

У проекті Концепції державної етнонаціональної політики України корінні народи визначаються як такі автохтонні етнічні спільноти, якi історично склалися i проживають на сучасній території України, становлять етнічну меншість у складі її населення i не мають за її межами власної державності.

О. Куць, В. Лісничий, Ю. Куц вважають, що «кримські татари ще належать до національних меншин, але їх статус має поступово наближатись до прав корінного народу: гарантування державою мож­­ли­вості повернення з місць депортації всього кримськотатарського народу та його право на отримання українського громадянства; резервування земельних ділянок для тієї частини народу, яка ще не повернулася (з огляду на приватизацію землі це упередить конфліктні ситуації в майбутньому), визначення обсягу прав кримсько­татар­сь­кого народу в економічній та культурній сферах, правового статусу його політичних інституцій та їх взаємодії з органами влади в Україні, гарантування участі у цих інституціях (надання квот та ін.)»¹.

Різниця між національною, етнічною та мовною меншинами, на нашу думку, має визначатися за самоусвідомленням тих осіб, хто відносить себе до неї, тобто залежно від того, як вони самі себе сприймають. У переважній більшості випадків національну меншину складають особи певної національно-етнічної приналежності, частина яких (більша чи менша) мешкає в іншій державі або навіть є в іншій державі титульною і, отже, дала назву такій державі. В Україні це стосується болгар, німців, угорців, білорусів тощо. Якщо існує державотворча нація, частина якої проживає в Україні, то саме оця її частина, тобто усі представники зазначеної національно-етнічної спільноти, що мешкають в Україні, складають національну меншину. Набагато складнішим є питання про росіян, які формально складають меншу частину населення України порівняно з загальною кількістю населення та з титульною українською національно-етнічною спільнотою², проте є настільки значною за чисельністю, що численні представники етнічних росіян категорично відмовляються визнавати себе меншиною. Крім того, це пояснюється і звичкою, яка склалася протягом кількох десятиліть, і зовнішнім чинником (окремі представники політичної еліти Росії досить часто висловлюють обурення віднесенням росіян в Україні до національної меншини), і залишками імперського синдрому, і деякими іншими чинниками. Як зазначає М. Шульга, «значна чисельність етнічних росіян в Україні породжує теоретико-методологічне питання про верхню межу поняття національної меншини. Тобто, чи може існувати певний верхній кількісний край, за яким вже недоцільно називати величезний етнічний масив меншиною? Проблема кількісної межі поняття етнічної меншини може стати темою окремої дискусії. Адже росіяни в Україні не просто меншина, а суперменшина, що налічує 11 млн. 355 тисяч чоловік. Це більше, ніж все населення кожної з нових держав, що входять до СНД, за винятком Росії, Узбекистану та Казахстану. Це більше, ніж населення Болгарії, Словаччини, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та багатьох інших держав світу»¹. До того ж не слід забувати, що російською мовою в Україні користується досить значна кількість громадян України, причому не лише етнічних росіян. Тобто російська мова широко використовується в Україні не лише етнічними росіянами, а й багатьма представниками практично усіх національних меншин і титульної національно-етнічної спільноти. Це також свідчить про певну алогічність (ілюзорну чи реальну) віднесення етнічних росіян до категорії представників національної меншини в Україні.

На відміну від національної меншини, етнічну меншину складають усі особи певної національно-етнічної приналежності, які мешкають на законних підставах у межах України, є громадянами України та за її межами не мають власної держави (не є нацією, яка дала назву державі) або взагалі не визнаються нацією, а лише вважаються етнічним утворенням. Етнічною меншиною в Україні слід визнавати, наприклад, усіх гагаузів, що мешкають на законних підставах на території України, за умови самоусвідомлення ними своєї належності до меншини. Мовною меншиною може бути уся сукупність осіб, які мешкають на законних підставах на території України та усвідомлюють себе саме такою меншиною. Це можуть бути хакаси (усього 299 чол.) або калмики (усього 635 чол.).

Вважаємо, що про національні, етнічні та мовні групи слід говорити в тих випадках, коли певна частина відповідної меншини, що мешкає, як правило, в межах одного населеного пункту, члени якої виявляють усвідомлення своєї належності до цієї меншини, здійснюють певні дії, спрямовані на виявлення ними своєї самобутності, на задоволення власних національно-етнічних потреб, або будь-які інші дії (в тому числі заяви, публікації, публічні виступи тощо), які свідчать про вибір чи підтвердження ними певної національно-етнічної приналежності. Тобто національну (етнічну, мовну) групу складають представники певної меншини, що проживають, наприклад, у конкретному місті чи в будь-якому іншому населеному пункті країни.

Дещо іншої думки щодо відмінності між національними меншинами та етнічними групами дотримується О. Мюнцберг, яку поділяє й М. Шульга: «...Головна відмінність між поняттям етнічної (національної) меншості і етнічної групи полягає у наявності чи відсутності власної держави або батьківщини поза межами їхнього теперішнього постійного проживання. Саме так можна зрозуміти і пояснити існування двох термінів – «національна меншина» і «етнічна група» – у конституціях німецьких земель Шлезвінг-Гольштейн, Бранденбург та Вільна Саксонія»¹.

На нашу думку, необхідність такої диференціації, тобто розмежування національних, етнічних та мовних груп, а також їх відмежування від тотожних меншин виникає у зв’язку з тим, що національна, етнічна чи мовна меншина може бути (а часто саме так і буває) розпорошеною по різних регіонах України. Представники такої меншини можуть не знати і ніколи не познайомитися й не спілкуватися з більшістю інших членів меншини. Тому реально у взаємини з представниками інших національно-етнічних спільнот вступають їх окремі члени або групи. Причому і в межах одного населеного пункту (особливо великих міст) може функціонувати кілька національних, етнічних чи мовних груп однієї національно-етнічної спільноти (національної меншини).

Як суб’єкти міжнаціональних (національно-етнічних) відносин раніше в цьому параграфі вже були названі також окремі представники малочисельних національностей, які для України є такими, що зустрічаються дуже рідко. Йдеться про ситуацію, коли, скажімо, в Україні мешкає один або кілька представників певної національності, які через занадто малу кількість не можуть складати ні відповідну меншину, ні певну національну (етнічну, мовну) групу. Наприклад, за результатами перепису населення 1989 р. в Україні було три ескімоси, шість лівів, вісім кетів тощо.

Разом з тим при вирішенні питання про коло суб’єктів міжнаціональних відносин слід брати до уваги, що у першій спеціальній декларації ЮНЕСКО про расизм (1950 р.) було визнано, що численні національні, релігійні, лінгвістичні групи (колективи), внаслідок надзвичайно широкого тлумачення, кваліфікуються як «раси». Саме в такому розширеному розумінні досить часто зазначений термін використовується, наприклад, у ВеликійБританії. До того ж і явище расизму як ідеології та практики відносин між людьми різної расової приналежності, пов’язане з уявленням про певну початкову нерівність цих рас, продовжує існувати².

На перший погляд, може здаватися, що проблема міжрасових стосунків для України не має практичного значення. Проте, як свідчить світовий досвід, з цією проблемою починають стикатися навіть сучасні розвинуті країни (причому й ті з них, які не були обтяжені в минулому складними відносинами між метрополіями та колоніями). До того ж і в Україні трапляються випадки расистських висловлювань (дуже схожих за своєю природою до зверхніх націоналістично-зневажливих тверджень), які можуть стати в майбутньому передумовою поширення проявів побутового расизму.

Однією з сторін національно-етнічних відносин може в окремих випадках виступати й держава, яку представляють відповідні державні органи та посадові особи. Це передусім Державний комітет України у справах національностей та міграції як центральний орган виконавчої влади, який було створено з метою підвищення ефективності здійснення державної політики у сфері міжнаціональних відносин, забезпечення прав національних меншин України¹. На цей Державний комітет покладено такі завдання, як участь у формуванні та забезпечення реалізації державної політики у сфері міжнаціональних відносин, забезпечення прав національних меншин України, депортованих за національною ознакою осіб, які повертаються в Україну, а також забезпечення зв’язків з українцями, які проживають за межами України; координація підготовки і здійснення центральними та місцевими органами виконавчої влади заходів щодо забезпечення прав національних меншин України, депортованих за національною ознакою осіб, які повертаються в Україну, організація прийому, облаштування та адаптації депортованих за національною ознакою осіб, які повертаються в Україну; сприяння задоволенню національно-культурних, освітніх потреб та розвитку етнічної самобутності українців, які проживають за межами держави, а також зміцненню їх зв'язків з Україною².

Представляти державу у відносинах з національно-етнічними спільнотами можуть також Президент України, Верховна Рада України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Комітет Верховної Ради України з прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин, Кабінет Міністрів України, Міністерство юстиції України, Постійна комісія Верховної Ради Автономної Республіки Крим з культури, міжнаціональних стосунків і проблем депортованих громадян, Республіканський (Автономної Республіки Крим) комітет у справах національностей і депортованих громадян, Представництво Президента України в Автономній Республіці Крим, місцеві державні адміністрації, управління юстиції на місцях, управління (відділи) у справах національностей та міграції обласних державних адміністрацій тощо.

Верховна Рада України здійснює законодавче регулювання міжнаціональних відносин, може проводити парламентські слухання з питань додержання прав національних меншин та забезпечення національно-культурного розвитку, затверджує загальнодержавні програми національно-культурного розвитку, в процесі підготовки яких передбачається проведення консультацій, нарад, засідань робочих груп за участю і народних депутатів, і представників національно-етнічних спільнот. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини в процесі здійснення парламентського контролю за додержанням конституційних прав і свобод з’ясовує одночасно і рівень задоволення національно-культурних, освітніх, мовних потреб національних меншин, усіх громадян України. Питання міжнаціональних відносин знайшли своє відображення й у першій щорічній доповіді Уповноваженого¹.

При Президентові України створено Раду з питань мовної політики та Раду представників громадських організацій національних меншин, яка є консультативно-дорадчим органом, утвореним з метою сприяння підвищенню ролі громадських організацій національних меншин України в процесі прийняття органами державної влади рішень щодо розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності національних меншин, поглиблення демократичних засад функціонування українського суспільства та забезпечення міжнаціональної злагоди в Україні. Президент України нагородив 10 грудня 2001 р. активістів національно-культурних товариств України за вагомий особистий внесок у відродження і розвиток національних культур народів України, плідну мистецьку і громадську діяльність орденами «За заслуги» та присвоїв їм почесні звання «Заслужений діяч мистецтв України», «Заслужений художник України», «Заслужений працівник культури України».

Міністерство юстиції України здійснює реєстрацію громадських організацій національних меншин, що мають всеукраїнський статус. Усього зареєстровано 28 таких організацій, у тому числі Всеукраїнське товариство російської культури «Русь», Асоціацію вірмен України, Конгрес азербайджанців України, Спілку поляків України, Чеську національну Раду України, Демократичну спілку угорців України тощо.

На місцеві державні адміністрації покладається виконання державних і регіональних програм національно-культурного розвитку корінних народів і національних меншин у місцях їх компактного проживання. Управління (відділи) у справах національностей та міграції обласних державних адміністрацій вивчають і аналізують тенденції етнонаціонального і етнокультурного розвитку, розробляють поточні та довготермінові прогнози в сфері міжнаціональних відносин та міграції на території областей, міст Києва та Севастополя, сприяють діяльності національно-культурних об’єднань громадян, навчальних закладів, установ та організацій, що пов’язана із задоволенням мовно-освітніх та етнокультурних потреб національних меншин, сприяють налагодженню та зміцненню міжнародних контактів національно-культурних об’єднань громадян, їх участі у міжнародних форумах, підтримують розвиток національно-культурних традицій, сприяють задоволенню потреб національних меншин та української діаспори в літературі, мистецтві, освіті, засобах масової інформації тощо. У процесі здійснення зазначених повноважень місцеві державні адміністрації та їх управління (відділи) вступають у безпосередні відносини передусім з асоціаціями, спілками, земляцтвами національних меншин та іншими громадськими національно-культурними товариствами.

Досить складним і малодослідженим залишається питання про об’єкти міжнаціональних (міжетнічних) відносин. Об’єктами таких відносин є, передусім, забезпечення національно-етнічного розвитку та національної самобутності як окремих осіб, так і національно-етнічних спільнот, а також пов’язані з ними питання або проблеми, з приводу яких їх учасники (сторони) вступають у зазначені взаємини. Аналіз міжнаціональних відносин дозволяє зробити попередній висновок про те, що саме такі питання становлять головні об’єкти міжнаціональних (національно-етнічних) відносин. Вважаємо, що такі відносини можуть виникати з приводу вирішення широкого кола питань: визначення національно-етнічної приналежності (самоідентифікації), користування надбаннями культури, користування мовами національно-етнічних спільнот та їх розвитку, національного самовизначення, створення друкованих засобів масової інформації мовою меншини, поширення інформації про меншину, створення національних закладів освіти і культури, створення та реєстрації (реорганізації, ліквідації) національних громадських організацій, рівного доступу до державної служби та до служби в органах місцевого самоуправління, забезпечення рівного представництва в державних політичних інституціях, відновлення та забезпечення прав депортованих народів на гідне облаштування і життя, відновлення прав репресованих (за умови, що вони переслідувалися саме за національно-етнічною ознакою), спілкування з особами своєї національності та їх громадськими організаціями за межами України, захисту від національної дискримінації тощо.

Для науковців і політиків становлять інтерес і міжнаціональні відносини, що урегульовані правовими нормами, і ті з них, що не опосередковані правом, а також суспільні відносини, що з ними тісно пов’язані. Останні два види відносин цікавлять науковців передусім з точки зору доцільності їх правового врегулювання в майбутньому та визначення меж застосування правових засобів у такій складній і делікатній сфері. Тому найбільш загальною класифікацією міжнаціональних відносин є їх поділ на правові (тобто врегульовані правовими нормами) та неврегульовані правом (тобто ті з них, які недоцільно регламентувати або які не потребують правового регулювання у зв’язку з виправданістю та достатністю соціальних регуляторів). Наприклад, тісно пов’язаними з міжнаціональними відносинами є питання внутрішнього організаційного характеру, що виникають у зв’язку з визначенням громадськими організаціями, створеними для захисту національно-етнічних прав та реалізації національно-культурних потреб, порядку прийняття рішень, формування керівних органів, з встановленням форм і методів діяльності, визначенням пріоритетності різноманітних заходів, що ними проводяться. Такими ж пов’язаними з міжнаціональними є відносини, що виникають у зв’язку з розробкою, підготовкою, затвердженням та виконанням державних і регіональних програм національно-культурного розвитку корінних народів і національних меншин.

Тісно пов’язаними з міжнаціональними є відносини громадянства, міграційні відносини. Вони також потребують дослідження не лише з точки зору їх оптимального врегулювання, але й з точки зору їх впливу на міжнаціональні відносини та національно-етнічні процеси в суспільстві. Так само тісно пов’язані з міжнаціональними відносинами демографічні процеси та суспільні відносини, що їх опосередковують. Частина з них потребує правового врегулювання, інша частина таких відносин складається, розвивається і припиняється без регулятивного впливу держави.

Стосовно змісту міжнаціональних відносин, то його складають дії зазначених раніше суб’єктів, спрямовані на визначення національно-етнічної приналежності, національне самовизначення, реалізацію національно-етнічних прав, свобод і потреб соціальних спільнот та окремих індивідуумів. У загальній теорії права є кілька підходів до визначення поняття їх змісту. Вважаємо, що за аналогією зі змістом правовідносин зміст міжнаціональних відносин, урегульованих конституційно-правовими нормами, складають не права й обов’язки їх суб’єктів, а саме дії учасників, здійснені в межах прав та обов’язків, передбачених чинним законодавством. Адже коли є два суб’єкти потенційних міжнаціональних відносин, за одним з яких визнається відповідне право у сфері національно-етнічних потреб, а на іншого покладається певний обов’язок, але вони не здійснюють ніяких дій, тоді відносини в конкретному випадку не виникають і говорити про зміст неіснуючих відносин просто недоречно. Коли ж хоча б одна із сторін здійснила, скажімо, якісь початкові дії відповідно до законодавства, тоді можна вести мову про конкретний зміст таких відносин.

Не зовсім продуктивною видається пропозиція щодо виокремлення так званого юридичного (права і обов’язки) та матеріального (поведінка учасників) змісту правовідносин, як це пропонується деякими авторами стосовно змісту правовідносин взагалі. По-перше, якщо немає поведінки (дій) учасників, тоді немає й самих правовідносин, а отже, немає сенсу говорити й про зміст. По-друге, права й обов’язки суб’єктів – то лише потенційні можливості, які можуть залишатися такими протягом тривалого часу або й взагалі ніколи не бути витребуваними. Якщо ж стати на позицію штучного розмежування юридичного та матеріального змісту, тоді можна потрапити в пастку логічної помилки, коли за відсутності реальних дій (поведінки) з боку суб’єктів буде визнаватися наявність юридичного змісту. Мабуть точніше слід визнавати змістом міжнаціональних (національно-етнічних) відносин дії суб’єктів (учасників), які вони здійснюють відповідно до вимог конституційно-правових норм, з наданими їм правовими можливостями (повноваженнями, предметами відання, правами й обов’язками тощо).

Порівняємо три різні національні групи, що діють в одному місті. Наприклад, одна створила національну громадську організацію, національне культурне товариство, видає власну газету рідною мовою, систематично проводить конференції, огляди, конкурси, фестивалі, спрямовані на задоволення національно-культурних потреб своїх членів. Це означає, що її представники діють відповідно до положень, передбачених статтями 3, 7 Закону України «Про об’єднання громадян», статтями 6, 13, 14 Закону України «Про національні меншини в Україні», статтями 4, 8, 11 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу)», ст. 3 Закону України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» (наприклад, у разі, якщо газета буде визнана засобом масової інформації, який цілеспрямовано сприяє розвитку мови та культури національної меншини України). Друга національна група тривалий час ніякої діяльності не проводила, але останнім часом вирішила створити національну громадську організацію «Відродження» з метою захисту і забезпечення реалізації національно-культурних потреб і запитів своїх членів. Вона провела перші загальні збори майбутньої громадської організації, на яких було визначено її назву, прийнято за основу положення про неї та створена робоча група для його доопрацювання, а також було визначено дату проведення наступних загальних зборів, на яких передбачається остаточне затвердження положення. Це означає, що така національна група проводить підготовчу організаційну роботу до створення національно-культурного товариства (національної громадської організації) і, отже, діє в межах вимог статей 11, 12, 12-1 Закону України «Про об’єднання громадян». Третя національна група за статистичними даними існує, але фактичної роботи щодо задоволення національно-культурних потреб своїх членів не проводить, ніяких організаційних форм не створила. Отже, зміст, обсяг та результативність міжнаціональних (національно-етнічних) відносин, які складаються за участю кожної з наведених національних груп, різні. Хоча юридично їх права і обов’язки однакові.

Рівень цивілізованості, спрямованість, результативність та ефективність міжнаціональних (національно-етнічних) відносин обумовлені на сучасному етапі багатьма чинниками (численними факторами, умовами, обставинами тощо), до яких перш за все слід віднести історичні, економічні, політичні, соціальні, культурні, психологічні.

Етносоцiальні та національно-культурні процеси у сучасному світі обумовили взаємодією двох протилежних тенденцій: з одного боку – до інтеграції, а з іншого боку – до збереження та культивування самобутності. Л. Гумільов розрізняє чотири головні види міжнаціональних контактів (відносин): а) співіснування, при якому національно-етнічні спільноти не змішуються і не наслідують одна одну, запозичуючи лише технічні нововведення; б) асиміляція, тобто поглинання однієї спільноти іншою з повним забуттям походження і колишніх традицій; в) метисація, при якій зберігаються і поєднуються традиції попередніх спільнот і пам’ять про предків; г) злиття, за якого забуваються традиції обох первинних компонентів і поряд з двома попередніми (чи замість них) виникає третя, нова національно-етнічна спільнота (новий етнос)¹.

На думку О. Садохіна та Т. Грушевицької, серед різноманітних міжетнічних (міжнаціональних, національно-етнічних) відносин слід виокремити такі чотири їх варіанти (або види): 1) додавання – коли спільнота, стикаючись з іншою культурою, засвоює деякі її досягнення; 2) ускладнення – якісна зміна культури спільноти під впливом більш зрілої культури; 3) применшення – втрата власних навичок у результаті зіткнення з більш розвиненою культурою; 4) збіднення (ерозія) – деструкція культури².

Прагнення до збереження національної самобутності та інтенсивний розвиток інформаційно-комунікативних засобів викликали активізацію міжнаціональних та міжетнічних взаємин. Їхній рівень, характер, спрямованість та зміст значною мірою обумовлюються рівнем розвитку економічної та політичної систем, у межах яких вони складаються, та рівнем загальної культури суспільства, його налаштованістю на постійне підтримання рівноправного, толерантного і шанобливого діалогу між представниками різних національно-етнічних спільнот.

Разом з тим, незважаючи на визнання у міжнародно-правових документах за національними меншинами й корінними народами права на збереження національної самобутності та права на захист від дискримінації, ще й зараз можна зустріти в науковій літературі твердження про можливість чи навіть доцільність підштовхування процесів асиміляції певних національно-етнічних спільнот начебто заради їхнього ж блага. Так, Дж. Раз, аналізуючи ситуацію, коли корінні народи проживають як ізольована група (йдеться про індіанців, що мешкають у джунглях Амазонки) і тому «прирікають значну частину молоді з таких громад на бідне й обмежене життя, відмовляючи їй в освіті й можливості вибратися поза межі цієї громади», приходить до висновку про те, що «у таких випадках асиміляційна політика може бути єдиним гуманним курсом, навіть якщо вона здійснюється силою закону»¹.

Однак І. Кон переконаний, що необхідно створити своєрідні заповідники як чи не єдиний засіб їх спасіння, і «питання стоїть при цьому не стільки про збереження їх культури, скільки про те, щоб захистити цих людей від інфекцій, до яких у них немає імунітету, і не зруйнувати їхній традиційний уклад раніше, ніж вони зможуть виробити – саме виробити, а не просто взяти в готовому вигляді – щось нове. Адже безпосередній перехід з кам’яного віку в сучасність неможливий. Коли Альберт Швейцер у своїй лікарні в Африці розміщував хворих не в наметах, а в туземних хатинах, він піклувався не про економіку, а про людей, яким було б важко звикнути до європейських умов життя та ще важче – повернутися до свого поселення»².

За ступенем взаєморозуміння та рівнем взаємної толерантності міжнаціональні відносини складають широкий спектр, починаючи від конфронтаційних, підозріло-ворожих, принизливо-зверхніх i закінчуючи нейтрально-дистанційними, підкреслено толерантними, взаємопогоджуваними, взаємоповажними, дружніми. За характером вони можуть бути також поділені на індиферентні чи компліментарні.

Таким чином, міжнаціональні (національні, національно-етнічні) відносини – це такі суспільні відносин, які складаються з приводу збереження, зовнішнього вияву та розвитку національно-етнічної самобутності окремих спільнот та індивідів, здійснення ними прав і свобод, що прямо чи опосередковано пов’язані з їх національно-етнічною самоідентифікацією. Аналіз структури зазначених відносин з виокремленням їх суб’єктів, об’єктів та змісту дозволяє дати більш повну та всебічну їх характеристику, встановити їх головні ознаки та особливості, виокремити нові види їх класифікації (передусім з урахуванням різноманітних суб’єктів та об’єктів) і найголовніше – визначити, які з них потребують правового регулювання, а які мають розвиватися без відповідної підтримки правовими засобами.