ХайВей [Електронний ресурс]: стаття "Вплив української музики, театру, живопису на розвиток мистецтва у Росії" / Ю. Салій – 2008 – Режим доступу: http://h.ua/story/150485.htm

Місюра М.Ю. (ХНУРЕ)

(наук. кер. ст. викл. Циганенко В.Л.)

Оскільки в основі культури лежить спільне прагнення людства до перетворення навколишнього середовища в сферу життєдіяльності, у засіб розвитку людського суспільства, то потрібно визнати, що немає і не може бути природної мови, первинною функцією якої не було б обслуговування процесу творення культури. Отже, мова – один з видів культури, що покликаний разом із працею творити всі інші види культури. Більше того, мова є не тільки засобом творення культури, але й, що треба підкреслити, одним із її складових компонентів.

Незаперечною аксіомою є те, що мова є своєрідним генетичним кодом нації, складовою частиною і засобом творення національної культури. Світова наука має аргументовані докази того, що українська мова є одна з найстаріших і найяскравіших мов за своєю мелодійністю та виразністю. Про давність української мови свідчать і реліктові фольклорні твори, особливо календарно-обрядові пісні. Наприклад, український мовознавець О. Потебня стверджував, що веснянка "А ми просо сіяли" існувала в Україні вже у І тисячолітті до н.е. [4, с. 27]. Невже вона співалась якоюсь іншою мовою? А колядки про сотворіння світу птахами (тобто ще з дохристиянських часів) навряд чи перекладалися з якоїсь давнішої мови на українську, адже християни не мали в тому потреби? Дослідженнями найдавніших систем письма в Україні займалися М. Суслопаров, В. Даниленко та ін. [4, с. 13]. Проте ще не встановлений зв’язок між трипільськими і скіфо-сарматськими та ранніми слов’янськими знаковими системами. Те, що пам’яток стародавньої писемності обмаль, можна пояснити тогочасним способом писання: повсякденні записи вірогідно робилися на навощених дерев’яних дощечках або на бересті – матеріалі, який погано зберігається. Проте, знаходять чимало писарських інструментів, так званих стилів.

Добре збереглися графіто, накреслені на свіжій, ще не обпаленій глині. Горщики з написами часто мають вигляд речей повсякденного вжитку, простих, ліплених вручну, що свідчить про їхнє місцеве походження. Деякі з цих графічних зображень вважають за тавра або тамги (знаки власності) майстрів. Якщо поглянути навіть на сучасну українську абетку, то очевидно, що більшість її літер схожі на грецькі, але є кілька цілком слов’янських. Може, це їх додав Кирило до грецької абетки? Але ж у "Житії" повідомляється про створення ним абсолютно нового алфавіту [2, с. 15]. Потрібно зауважити, що поряд із кирилицею і одночасно з нею існувала інша абетка, яка відома під назвою глаголиця і мала не звичайний характер завитків. Їй вчені не знаходять аналогів. Це дало підставу для тверджень, що глаголиця є штучним витвором однієї людини, на відміну від кирилиці, яка має природний органічний характер і давніші прототипи. Звичайно, багато незручностей для дослідників старої української мови створило саме запровадження церковнослов'янської мови як літературної. Це не була природна мова, якою розмовляв народ. Проте становище не таке вже безнадійне, як це здається на перший погляд. Орфографія, а часом і лексика стародавніх книжок може ще подарувати сумлінним дослідникам стільки цікавих відхилень від норм церковнослов’янської мови! І саме такі помилки літописців, витягнутими на поверхню з українського мовного моря, з того середовища, в якому жив, до якого належав автор цих помилок.

Історія кожної мови вивчається в нерозривному зв’язку з історією народу, який є носієм цієї мови, її творцем. Отже, і періодизація української літературної мови тісно пов’язана з історією українського народу. О. Шахматов – один з небагатьох вчених, який відстоював права української мови ще 1905 р. 1916 р. він присвятив дослідженню української мови працю «Короткий нарис історії малоруської (української) мови» [3, с. 23]. Риси української мови чітко помітні у давньоруських пам’ятках. Це насамперед українська лексика: гребля, стріха, лагодити, лінощі, дивуємося, ліпший, яруга, туга, гримлять, полоняник, повінь, баня (рос. "купол" церкви) та ін. Для вивчення історії мови велике значення має лексикографія – галузь мовознавства, яка займається укладанням словників та вивченням їхньої історії. Перші лексикографічні спроби були вже за часів Київської Русі. Так "Повість врем’яних літ" має кілька місць, які можна назвати тлумаченням імен: пояснення імені Феодосій, назви міста Переяслав [1, с. 16]. У Збірнику Святослава є цілий розділ, де подано пояснення незрозумілих слів з Євангелія та інших книг [2, с. 19]. На сторінках церковних книг трапляється чимало так званих "проізвольників" – записів, зроблених тими, хто, читаючи, сам вписував на полях пояснення слів, незрозумілих іншим читачам [1, с. 36]. Все це свідчить про те, що потреба у словниках існувала ще за часів Київської Русі.

Українці розвинули свою мову на ґрунті місцевих племінних об’єднань, а не з якоїсь давньоруської спільності. Українці – безпосередні нащадки населення Київської Русі, а отже, і мова їхня успадкована від старої мови полян, древлян, волинян, сіверян, бужан, уличів, тиверців та інших давньоруських племен. Різниця в історичному розвитку двох мов у тому, що російська насаджувалася законодавчо зверху вниз, а українська, навпаки, знизу, з уст народу, підносилася вгору письменниками, які надавали їй високого рівня досконалості. Ідеологічна наша домінанта визначалася століттями і ґрунтується вона на високих національних цінностях, що вирізняли нашу націю з-поміж всіх інших і поширювались на величезних наших етнічних просторах. Наша національна свідомість формувалась на філософії, яка мала в своїй основі життєстверджувальну ідею Софії – Мудрості, що була поставлена в центрі нашого златоверхого Києва, героїчній і трагічній історії, релігійній зорієнтованості на неодмінне воскресіння. Саме тому наш народ найменш перейнятий фаталістичною ідеєю кінця світу і це надає нашій національній думці особливого забарвлення. Адже наші національні ідеї неперехідні.

Поважайте та любіть свою рідну мову! Вона - єдиний дарунок долі, що не забувається і не втрачається, адже з втратою голосу рідної мови у серці громадянина губиться й сам народ!

1. Шахматов О. Короткий нарис історії малоруської (української) мови / О. Шахматов. –, 1916. – 259.

2. Житецький П. Нарис літературної історії української мови в ХVІІ ст. / П. Житецький. – Львів : 1947. –345.

3. Русанівський В. Мова в нашому житті / В. Русанівський. – К. :Наук. думка, 1999. – 112 с.

4. Булаховський Л. Питання походження української мови / Л. Булаховський. – К. : Київ, 1956. – 478.
Мішин П.В. (ХНУРЕ)

(наук.кер. к.і.н., доц. Бадєєва Л. І.)
Про значення мови та її функції
Історія народу нагадує тернистий шлях, що веде нас із сивої давнини у сучасність. Такий шлях проходить кожен народ. Впродовж свого існування нація переживає занепад і піднесення . І чого буде більше, залежить від здатності зберігати і правильно використовувати спадщину предків, як матеріальну, так і духовну. Деякі народи, нажаль, поступово втрачають свої етнічні особливості, такі, як мова, культура, традиції. Кожен з цих аспектів важливий, а найголовнішим серед них є мова.

Новонароджена дитина пізнає світ через мову, яка приходить з першим подихом, з молоком матері, і ми повинні шанувати її все життя. Мова має стати нам рідною, як батько і мати, як земля, на якій ми живемо, зростаємо. Поняття рідної мови виступає поряд із поняттям рідного дому, батьківської хати, материнського тепла, вітчизни. Тільки той може осягти своїм серцем і розумом красу, велич і могутність Батьківщини, хто збагнув відтінки рідного слова.

Людина відрізняється від природи, реального світу своїм інтелектом, тобто здатністю мислення, а засобом вираження і передачі думок є мова. Ще 1862 р. вийшла праця професора Харківського університету О. Потебні «Мысль и язык», в якій вчений простежив взаємозалежність і взаємозв’язок думки та мови. «Мова є засіб свідомості і елементарної обробки думки і, як засіб, зумовлює прийоми розумової праці і, певною мірою, її досконалість. Вплив усякої дрібниці мови на думку в своєму роді єдине і нічим не заміниме». Про значення рідної мови у початковому навчанні дітей найбільш авторитетний представник російської педагогіки К. Ушинський писав: «Дитина входить в духовне життя оточуючих його людей завдяки рідній мові і, навпаки, світ, що оточує дитину, відображається в ньому своєю духовною стороною тільки через вплив того ж середовища – рідної мови».

Слово – одне з наймогутніших комунікативних знарядь людини. Безсиле само по собі, воно стає могутнім і нездоланним, дієвим і привабливим, якщо сказане вміло, щиро і вчасно. А саме так – цілеспрямовано, своєчасно і вміло – повинна користуватися словом кожна людина у будь-якій сфері практичної діяльності. Повага до слова людству необхідна так само, як і повага до самої людини. Буз цього не може бути розвитку, без цього неможливе удосконалення ні людини, ні мови.

Мова – це засіб вираження емоцій людини, її внутрішнього стану і волі, це засіб створення словесних художніх образів. Людина відрізняється від природи, реального світу своїм інтелектом, тобто здатністю мислення, а засобом вираження і передачі думок є мова. Нам треба зберігати культуру мови, недопущення споживацького чи космополітичного ставлення до неї. Адже різноманітність культур і мов, особливостей національного досвіду – це наш спільний духовний скарб, умова багатого інтелектуально насиченого життя і нашої країни, і людства загалом.

Мова – це велике надбання людства. Вона – не лише найпотужніший засіб спілкування, знаряддя мислення, а й історія народу, необхідна умова його існування. Мова спрямована як у внутрішній світ, душу людини, її психіку, так і в зовнішній світ природи і людських взаємин. Мова є основою зростання людської особистості. Наша мова милозвучна, багата, вона має безліч граматичних конструкцій, вона характеризується стилістичною виразністю, доцільністю.

Мова – явище загальне, всенародне. Всі члени суспільства користуються тими самими звуками певної мови, словами, структурними типами речень тощо. Без цього взаємне спілкування людей було б неможливе. Мова є однією з характерних ознак сучасної нації. Мова – явище суспільне, соціальне, бо її виникнення і розвиток пов’язані з виникненням і розвитком суспільства, тобто певного колективу людей, народу. Вона функціонує і розвивається тільки в суспільстві. Поза суспільством немає мови, оскільки обов’язковою умовою існування і розвитку будь-якого людського колективу є постійний обмін думками. Разом із загибеллю певного народу гине і його мова.

Мовою ми користуємося усно й писемно, без мови не можна спільно й погоджено жити. Без неї неможливо будувати сучасне життя, осягати своїм розумом минуле, неможливо передбачати майбутнє.

Дитина навчається говорити мовою, якою користуються люди, що її оточують (батьки, близькі, знайомі). Від них дитина переймає навички і вміння вимовляти кожен звук і звукосполучення, засвоює слова з певними значеннями, граматичні форми і статистичні конструкції. Мова – продукт певного колективу. Про суспільний характер мови переконливо свідчать й інші факти. Якщо дитина не буде виховуватися серед людей (науці відомо понад 30 випадків, коли діти потрапляли до гурту звірів) вона не навчається говорити. Якщо помістити немовля будь-якої національності в чужомовне оточення, воно оволодіє чужою мовою. Навіть доросла людина, яка потрапить в іншомовне середовище, з часом може забути свою рідну мову. Отже, втрачаючи з певних причин свою рідну мову, її носій, народ, втрачає себе самого, втрачає свою духовну самобутність, стає зовсім іншим народом.

Мова є засобом спілкування, порозуміння людей. Цей засіб – найважливіший, універсальний, бо мовою люди користуються постійно і скрізь. За допомогою мови люди обмінюються найскладнішими думками і найтоншими почуттями. Вони досягають взаємопорозуміння у колективі, налагоджують виробництво необхідних матеріальних благ (продуктів харчування, взуття, одягу, житла). За допомогою мови люди створюють духовні цінності, згуртовуються для долання сил природи. Мова відіграє велику роль в організації суспільства і захисті рідної землі і народних багатств від недругів. Спілкування з іншими – одна із постійних потреб і найбільших радощів людини. А мова – душа народу, його духовна сутність. Значення її дозволяє людині піднятися вище у своєму розвитку. Мова – не тільки засіб спілкування. Це етнічна категорія, що притаманна кожному народові.

Ідентифікаційна функція виявляється в часовому й у просторовому вимірах. Ми, сучасні українці, відчуваємо свою спільність і з пращурами, і з нащадками, і з тими, хто перебуває поряд, і з тими, хто в інших краях. Кожна людина має своєрідний індивідуальний мовний «портрет», мовний «паспорт», у якому відображено всі її національно-естетичні, соціальні, культурні, духовні, вікові та інші параметри. Лише для тих хто знає мову, вона є засобом спілкування, ідентифікації, ототожнення в межах певної спільноти. Для тих, хто її не знає зовсім або знає погано, вона може бути причиною роз'єднання, відокремлення, конфліктів і навіть ворожнечі.

Таким чином, мову створили люди, вони її розвивають, удосконалюють. Основна функція мови – бути засобом спілкування, збереження і передачі знань, взаємного розуміння. Мова - це універсальний засіб навчання і виховання людини, енциклопедія людського досвіду. Це першооснова нагромадження культурних цінностей, це засіб вираження змісту нашої культури, спосіб введення окремої людини в процес суспільного культурного розвитку. Вона є одним з компонентів духовної культури суспільства. Це є засіб координації усіх виробничих процесів. Мова - це функціонуюча система, нерозривно пов’язана з усіма галузями суспільного життя.

1. 
   Бабич Н.Д. Основи культури мовлення / Н. Бабич. – Львів.: «Світ», 1990.
   
2. 
   Мова і культура / відп. ред. В.М. Русанівський. – К., 1968. – С. 24.
   
3. 
   Мовчан П. Мова – явище космічне / П. Мовчан. // Літературна Україна. – 1989, 16 листопада. – С. 2.
   
4. 
   Потебня А.А. Мысль и язык / А. Потебня. – К.: «Синто», 1993. – 192 с.
   
5. 
   Ушинський К.Д. Вибрані педагогічні твори / К.Д. Ушинський. –М.: Педагогіка, 1974. – 438
   

Всякая культура национальна по содержанию и индивидуальна (личностна) по способу присвоения, т.е. культура — это индивидуально освоенные духовные ценности. Всякая культура усваивается в форме четырех элементов:

1) знаний о различных сферах бытия,

2) опыта действования в определенных сферах,

3) творчества как преобразования и переноса приемов деятельности в новые, непредвиденные условия,

4) отношения к деятельности, ее объектам, всему, что с ней связано, соотнесенного с системой ценностей человека (И.Я. Лернер) [4].

Взаимодействие культур и цивилизаций предполагает и какие-то общие культурные ценности. Диалог культур может выступать как примиряющий фактор, предупреждающий возникновение войн и конфликтов. Он может снимать напряженность, создавать обстановку доверия и взаимного уважения. Понятие диалога особенно актуально для современной культуры. Сам процесс взаимодействия и есть диалог, а формы взаимодействия представляют собой различные виды диалогических отношений. Диалог культур — это общение многих уникально-всеобщих личностей, доминантой которого является не познание, но взаимопонимание.

Диалог – это понимание своего «Я» и общение с другими. Он всеобщ и всеобщность диалога общепризнанна [1].

Идея диалога культур как залога мирного и равноправного развития впервые была выдвинута М. Бахтиным. Она сформировалась у мыслителя в последний период его творчества под влиянием работ О. Шпенглера. Если, с точки зрения немецкого культуролога, мировые культуры есть в некотором смысле «личности», то по мнению Бахтина, между ними должен существовать нескончаемый, длящийся в веках «диалог». У Шпенглера обособленность культур приводит к непознаваемости чужих культур феноменов. Для Бахтина же «вненаходимость» одной культуры в отношении другой не является препятствием для их «общения» и взаимного познания или проникновения, как если бы речь шла о диалоге культур между людьми. Каждая культура прошлого, вовлеченная в «диалог», например, с последующими культурными эпохами, постепенно раскрывает заключенные в ней многообразные смыслы, часто рождающиеся помимо сознательной воли творцов культурных ценностей. В тот же процесс «диалогичного взаимодействия», согласно Бахтину, должны быть вовлечены и современные культуры [2,3].

В настоящее время на наше планете существует более 200 государств, множество больших наций, а ещё больше малых народов. Но каждый из них является частью этой огромной планеты, называемой Земля. Каждый народ представляет свою культуру, свои обычаи, традиции, верования, создавая свою культуру похожую на многие культуры этой планеты, но в тоже время она отличается тысячами маленьких элементов, подчёркивая, таким образом, свою уникальность и неповторимость. Ни одна культура, ни одно общество не являются гомогенными (однородными) по своему составу. Чаще всего они представляют собой мозаику различных этнических культур и субкультур. При этом для каждой из них характерны свои нормы и правила общения, ценностные ориентации, мировосприятие. В силу этого социокультурного многообразия люди неизбежно вступают в противоречия и конфликты друг с другом.

Основная проблема работы — это проблема возможности и необходимости коммуникаций между культурами, каждая из которых несет в себе свои смыслы, традиции, нормы. Мы считаем, что проблема общения, диалога культур не может быть решена механическим отождествлением культур, но она также неразрешима, если исходить из культурной непроницаемости, закрытости. Мы старались показать, что диалог не только возможен, но и необходим, так как без диалога не происходит осознания культурой своих потенциалов, своей самобытности. Более того, в современном мире именно благодаря такой самобытности, диалог и поиски общечеловеческих ценностей носят в подлинном смысле слова творческий характер.

Диалог культур был и остается главным в развитии человечества. На протяжении веков и тысячелетий происходило взаимообогащение культур, из которых складывалась уникальная мозаика человеческой цивилизации. Процесс взаимодействия, диалога культур носит сложный и неравномерный характер. Потому что не все структуры, элементы национальной культуры активны для усвоения накопленных творческих ценностей. Наиболее активный процесс диалога культур происходит при усвоении близких тому или иному типу национального мышления художественных ценностей. Конечно, многое зависит от соотношения стадий развития культуры, от накопленного опыта. Внутри каждой национальной культуры дифференцированно развиваются различные компоненты культуры.

Поэтому наша главная задача — не просто толерантно относиться к чужим культурам, а попытаться установить с ними равноправный и справедливый диалог. Стремление понять и уважать свою и чужую особенность и уникальность — путь к дружбе, как на государственном, так и на межличностном уровне.

Литература

1. Баткин Л.М. Неуютность культуры: Избранные эссе и статьи о культуре. — М., 1994. — 179 с.

2. Берестовская Д.С. Диалог культур — Симферополь, 2007. — 9 с.

3. Кошкаров Н.В. Взаимодействие культур: диалог культур [Текст]: — М., 2000. — 315 с.

4. Пассов Е.И. Программа-концепция коммуникативного иноязычного образования. «Развитие индивидуальности в диалоге культур» — М.: Просвещение, 2000. — 118с.

Молчанова Н.О. (ХНУРЕ)



(наук. кер. к.і.н., доц. Бадєєва Л.І.)

Традиції народних свят та обрядів Слобожанщини у ХУІІ – ХІХ ст.
Українські народні звичаї – весілля, танки, ігри – збереглися у козацтва та селянства куди краще і довше, ніж у міщан. Свят у слобожан було багато, і деякі з них святкувалися кілька днів, наприклад Трійця.

Календар свят визначався аграрним устроєм життя.

Святом, коли “вводиться літо в зиму”, вважали Введення (21 листопада). На введення стежили, щоб до хати не зайшла першою особа жіночої статі – це приносило негаразди.

Свята Катерини (24 листопада) і Андрія (30 листопада) слугували немов би репетицією до наступних різдвяно-новорічних свят. На Катерину ворожили про майбутню пару в шлюбі. На Андрія проводилися великі вечорниці. В ніч на Андрія дозволялися жарти та навіть хуліганські вчинки, такі як замикання дверей хати ззовні, затикання комина, та інші.

На дванадцятиденні свята (Різдво, Новий рік та Хрещення) проводилося багато магічних ритуалів, що за віруваннями повинні були забезпечити людям вдачу наступного року. На Різдво колядували, на Новий рік щедрували. Ходили по хатах, співали, славили господарів, бажали їм щастя, добробуту, за що отримували певну винагороду. По хатам ходили з вертепом, де ставилися такі собі лялькові вистави, або ж влаштовували ритуальну гру-виставу «Коза», яка символізувала кругообіг часу.

На початку весни відзначали Масляницю – прихід весни. На масляну готували млинці, вареники, куштували горілку, ходили в гості один до одного. На Масляницю парубки та дівчата, що не оженилися восени, тягнули колоду. До них прив’язували колоду або стрічку та вимагали могорич.

Перед Паскою фарбували яйця, випікали паску, начиняли ковбаси, готували інші страви для великодньої вечері. У святкові дні відбувалися триденні народні гуляння, які відбувалися на майдані біля церкви. В ці дні всім дозволялося дзвонити у церковні дзвони. Першу неділю після Великодня вшановували пам’ять померлих. Йшли на кладовища провідувати мертвих, туди ж несли їжу. Обідали на могилах.

Завершення весни і початок літнього періоду пов’язувався із Зеленими святами (Трійця). В ці дні хату та господарські будівлі обов’язково прикрашали зеленими гілками. Відвідували померлих на кладовищах.

Після закінчення жатви святкувався обжинок. З останнього колосся жниці робили сніп і вінок, які передавалися господарю садиби, в якій святкували. З цього снопу розпочинали наступну сівбу. Так замикався календар свят аграрної культури українців.

Було чимало і місцевих свят, наприклад, Паликопи (Пантелеймона). І Чоловіки, і жінки ходили на вулицях з музикою – скрипками та цимбалами. Заходили й до шинку, пили там горілку маленькою чаркою і танцювали український танок. Слобожани дуже любили музику й танки: окрім скрипки, без котрої не можна було відбути весілля, були й інші інструменти, наприклад: бас, флейта, цимбали (гуслі), кобза або бандура і ліра. Пастухи грали на сопілках. Танцювали метелицю, горлицю й козачка. Горілку любили і уживали її з малих літ, але більш для бесіди, ніж для п'янства. У селян було більше усяких обрядів, ніж у міщан.

Також є цікаві звістки про весілля у слобожан. Починалося діло з того, що посилалися свахи до батьків молодої; вони брали з собою, як посланці, хліб та посохи. При згоді молодої, вона давала старостам рушники, котрі у багатих були вишиті шовком або золотом. Старости поверталися до родини молодого, перев'язавши себе рушниками. З того дня молодий міг навіщати засватану дівчину. У суботу перед вінчанням молода робила бенкет і вечерю подружкам з піснями й танками. Після вінця молоді йшли до батьків жениха на трапезу. Батько й мати жениха сиділи на кожусі, вивернутому уверх шерстю, і держали у руках хліб, котрим благословляли молодого, одпускаючи його на коні до молодої. Там батько й мати молодої виходили їм назустріч у вивороченому кожусі на кочерзі або на вилах з горщиком з водою або вівсом. На коня сідав родич молодої і немов утікав од бояр, котрі його доганяли теж на конях і приводили на двір, де він брав немов викуп за молоду. Сідали за стіл. Роздавалися подарунки, потім виходили на двір танцювати до обіду під музику. Грала звичайно троїста музика – скрипка, бас і флейта. На столі стояв коровай, перед образами – шабля з запаленими свічками. Дружко роздавав коровай. Після обіду знов танцювали, а потім вечеряли. Потім їхали у двір молодого, де запалювали куль соломи, і через цей костер усі переїздили. Молода роззувала молодого, а він злегенька бив її холявою по спині. Ці звістки про весільні звичаї слобожан підтримуються й Г. Квіткою – його «Сватанням на Гончарівці», де описано весілля у самому Харкові на Гончарівці.

Шлюб завжди об’єднував в собі соціальні, біологічні, матеріальні та духовні аспекти. Безшлюбність загалом осуджувалась суспільством, хоч з цього правила існували і винятки. Від шлюбу могли відмовитися один з синів або одна з дочок, щоб та годувати молодших сестер та братів.

Шлюб був різновидом договору, який в XVIII-XIX століттях укладався письмово, особливо, коли йшла мова про розділ землі. Нареченій батько видавав придане, або посаг. До нього входила скриня (постіль, одяг, білизна), інколи худоба, земля, гроші. Звичаєве право обмежувало укладання нерівних шлюбів, перш за все між багатими та бідними. І багаті і бідні неохоче віддавали дітей за нерівного.

Українська сім’я після одруження ділилася – оженившись, син ішов з дому і будував власний.

У підсумок можна сказати, що на Слобожанщині накопичено значний досвід участі різних верств населення в роботі по збиранню,збереженню та відтворенню традицій обрядової культури українського народу. І слід відзначити, що ці компоненти духовної культури слобожан мають свої особливості і є важливим елементом української народності.

1. Астахова О.В. Свята та побут Слобожанщини / Астахова О.В., Крупа Т.М., Сушко В.А. – Харків: Колорит, 2008. – 143 с.

2. Зайцев Б.П. Історія рідного краю / Зайцев Б.П., Скирда В.В. [та ін.]. – Харків: Східно-регіон. центр гуманіт.-освітніх ініціатив, 2002. – 264 c.