Уіі міжнародна науково-практична конференція молодих вчених та студентів „ Національне та інтернаціональне у світовому культурному просторі”

1. 
   Гримм Якоб. Немецкая грамматика. Хрестоматия по истории языкознания XIX-XX веков. М., 1956.
   
2. 
   Гумбольдт В. фон. Избранные труды по языкознанию. - М.: Прогресс, 1984.
   
3. 
   Романенко Ж.А. Роль языка в формировании этнического самосознания // Вестник Астраханского государственного технического университета. Выпуск №5. Астрахань: АГТУ. – 2005.
   
4. 
   Тер-Минасова С. Г. Язык и межкультурная коммуникация. - М.: Слово, 2000.
   

До питання діалогу культур зверталося багато дослідників. Відомо, що проблемами діалогу займалися у свій час давньогрецькі філософи – Софіст, Сократ, Платон та Аристотель, а класиком теорії вважається Мартін Бубер.

Діалог – це завжди розвиток, взаємодія. Це показник загальної культури суспільства. Діалог культур – це спілкування багатьох осіб, домінантою яких є не пізнання, а взаєморозуміння. У глибинній ідеї діалогу культур формується нова культура спілкування. Мислення і буття іншої людини не тільки поглиблено в кожному з нас, воно – це інше мислення, інша свідомість, внутрішньо насущне для нашого буття [2].

Діалог культур дозволяє нам пізнати себе в собі і у світі, свої коріння та своє внутрішнє «я», пізнання світлого й темного у собі, а передусім своєї неповторності у часі [1].

Взаєморозуміння та пізнання світу є важливим компонентом формування особистості, завдяки чому людина є неповторною, єдиною у своєму роді. Підтвердженням цього є багато творів у світовій літературі. Слушними є слова українського поета Василя Симоненка:

Ти знаєш, що ти – людина?

Ти знаєш про це чи ні?

Усмішка твоя – єдина,

Мука твоя – єдина,

Очі твої – одні.

Звідси випливає, що людина є неповторною у свій час, а неповторна вона завдяки пізнанню навколишнього середовища, який безпосередньо впливає на цей процес. Зв'язок людини та культури є дуже важливим, оскільки він дає можливість індивідуально розвиватися кожному.

Таким чином, діалогічність передбачає розуміння та пізнання своїх національних цінностей, неможливість існування без дбайливого ставлення до них і співіснування з цінностями інших народів.

Література

1. 
   Лозко Г.С Українське народознавство / Г.С. Лозко. – К.: Зодіак-ЕКО, 1995. – 337 с.
   
2. 
   Сайко Є.В. Природа та простір дії діалогу / Є. В. Сайко // Соціокультурний простір діалогу. – М., 1999. – С.9-32.
   

1. 
   Лексичні засвоєння з слов’янських мов
   

Серед інших слов’янських мов найбільше слів передала українській мові польська. Український і польський народи протягом багатьох століть мали тісні економічні, політичні і культурні зв’язки. Засвоєння польських лексичних елементів українською мовою проходило як з писемної, так і з усної форм мови. В словник української мови увійшли польські слова з суспільно-економічної, виробничої, адміністративної, військової, побутової галузей лексики: міщанин, герб, скарга, кушнір, маляр, тесля, урядник, повидло, шикувати ринок, краков’як, білизна тощо.

У Київській Русі після запровадження християнства тривалий час використовувалася старослов’янська мова, сформована на базі живих македонських говорів давньоболгарської мови. Вона залишила помітні сліди в лексиці всіх трьох східнослов’янських мов. Слова враг, супостат, утверждаюсь, глас, храм, єднати, страждати, ректи, мудрість, істина, святиня, молитва, воскресити, совість, благодать, гординя, неопалимий, сотворити, злословити, добродушний – старослов’янського походження. Слова, засвоєні українською мовою з старослов’янської, називаються старослов’янізмами. Багато старослов’янізмів повністю освоєні українською мовою, втратили будь-які звукові чи структурні ознаки, що відрізняють їх від українських слів. Старослов’янізми використовуються переважно в художньому стилі, відіграючи при цьому певну стилістичну функцію.

Одним з найдавніших запозичень української мови є тюркізми. Вони проникають у слов’янський лексикон ще в дохристиянські часи, коли різноманітні кочові племена – печеніги, хозари, половці – вчиняли напади на руські землі. Сягають часів, коли монголо-татари вщент руйнують Київ і ще 200 років перебувають на цій території. Взаємодія з тюркською групою мов здійснюється і в добу козаччини. Слова цього генетичного різновиду називають, як правило, практичні речі – предмети побуту, елементи одягу і продукти харчування: батіг, капкан, халат, ковбаса, диван, казан, халва, урюк, парча, торба; предмети й поняття військової сфери: кайдани, кинджал, отаман,орда, козак, сагайдак; деякі фінансово-економічні поняття: базар, казна, калим, аршин, бакалія, ярлик; назви явищ природи: бархан, буран, туман, байрак. Тюркізми неважко пізнати за поєднанням у слові однакових голосних: казан, кабан, кабала, бунчук, тютюн, папаха. Про тюркське походження також промовисто свідчать звукосполучення у кінці слів –лик, -ук, -ак, -ан, -ун: шашлик, борсук, судак, тапчан, табун, чавун,кулак, барабан.

Оскільки тюркізми приходили в українську мову в основному усним шляхом, вони швидко й повністю освоювалися як фонетично, так і граматично. Тому-то давні тюркські запозичення й не сприймаються як чужомовні елементи, засвоєні з неспоріднених мов.

4.Вплив класичних мов на лексику української мови

Прийняття християнства грецького обряду князем Володимиром у Х сторіччі принесло з собою першу хвилю запозичень з грецької мови.

Це в основному були релігійні поняття, що вкорінялися завдяки конфесійним книгам: ангел, Біблія, ікона, монах, апостол, вівтар. Активні торговельні зв’язки Київської Русі з Візантією в подальшому не лише забезпечували слов’ян матеріальними благами, а й словами на запозичення цих благ, а також понять, пов’язаних із морськими подорожами: корабель, парус, канат, кипарис, кедр тощо. З грецької мови після прийняття християнства засвоюються деякі власні імена. Вони співвідносні переважно з іменниками і прикметниками, що мають певне лексичне значення: Андрій – мужній, хоробрий, Анатолій – з Анатолії, країни, що була на схід від Греції, Варвара – іноземка, з варварів, як греки називали сукупно усі північні від них народи, Василь – цар, Галина – спокійна, Геннадій – благородний, Георгій – хлібороб, Зінаїда – богоподібна, Зоя – життя, Ірина – мирна, Катерина – чиста, Олександр – мужній захисник, Оксана – гостинна, Софія – мудрість, Степан – вінок, Тарас – бунтар, неспокійний.

До 17 століття грецьку мову активно викладали як нормативний предмет в українських навчальних закладах – академіях, бурсах і семінаріях. Молоді люди, виходячи в широкий світ, не проминали можливості підкреслити свою освіченість, користуючись хитромудрими на той час грецькими термінами: демократія, автогенез, діагональ, ідіома, метафізика, динаміка. Українська мова поповнюється багатьма грецькими за походженням словами в галузі суспільно-політичної лексики, наукової термінології, на позначення понять культури, мистецтва: автономія, анархія, гегемонія, монархія, стратегія, лексика, синтаксис, метафора, гіпербола, театр, комедія, трагедія, хор, драма, мелодія тощо.

Грецизми можна пізнати за початковими звуками а, е та і: алфавіт, ерудиція, ідея; наявністю звука ф: філологія, фізіологія. Для слів, що походять з грецької, характерні префікси а-, ан-, анти-, архі-: аморальний, антипатія та суфікси –іт, -ит, -ис, -ік, -ад, -ид, -ід: магніт, тезис, психіка, олімпіада, піраміда, бронхіт, апендицит. Слова з коренями –біо-, -гео-, -геліо-, -лог-, -терм-, -фот також свідчать про грецьке походження: геологія, біосфера, філолог.

Основна маса запозичень з латинської мови засвоєна в період з 15 до 17 століть, коли латина була літературною мовою всієї Західної Європи. Це престижна мова сильної церковної влади, тогочасної науки, освіти й культури. Латина була найпершим предметом в усіх українських навчальних закладах, зокрема в Острозькій і Києво-Могилянській академіях. Її непрості ази крізь сльози і скарги «товкли» старанні бурсаки, налякані перспективою вчительської різки. Нині латина є мертвою мовою, що вийшла з ужитку, але її сильне коріння вросло не лише в новітні мови сучасної Європи, а й осіло міцним пластом в українському лексиконі. Найбільше латинізмів серед термінології – юридичної: юрист, нотаріус, прокурор; медичної: імунітет, аспірин, рецепт; математичної: вектор, інтеграл, косинус; мовознавчої: префікс, суфікс, інфінітив; серед загальної суспільно-політичної: агітація, диктатура, адміністрація, декларація, циркуляр, резолюція й освітянської лексики: абітурієнт, атестат, аудиторія, консультація, інститут.

Власні імена були засвоєні також і з латинської мови, які, як і засвоєні з грецької мови, були співвідносними з загальними назвами: Валерій, Валентин – сильний, здоровий, Віктор – переможець, Костянтин – стійкий, Максим – найбільший, Наталя – рідна, Павло – малий тощо.

Слова з мов народів Західної Європи проникали в українську мову в різний час. Інтенсивність засвоєння їх у відповідний період зв’язана з певними історичними обставинами. Так, після запровадження Магдебурзького права в містах України інтенсивно засвоюється німецька виробничо-професійна і технічна лексика. Це пов’язано з розвитком виробництва, техніки, військової справи, гірничої та будівельної справи, а також розвитку культури і мистецтва, медицини і спорту: кран, верстат, цех, шахта, шифер, бригадир, шлагбаум, балетмейстер, гастролі, мольберт, арфа, шрифт, абзац, шприц, лазарет, шайба, штанга, гросмейстер…

Лексичні засвоєння з французької мови пов’язані передусім з революційними подіями, поширенням політичних ідей, розвитком культури, мистецтва. Багато з них вживаються у всіх мовах світу. Наприклад: банк, комісар, преса, прем’єр, дебати, девіз, фронт, десант, пароль, армія, арсенал, фронт, фюзеляж, анонс, сюжет, спектакль, гравюра, конферансьє, романс, увертюра тощо. Засвоєння з французької мови відрізняються наголосом на останньому складі, звукосполученням уа, ам, ан: тротуар, вуаль, ампір, амбразура, пюпітр, бюро, пюре…

5.Новітні іншомовні запозичення

Поповнюється українська мова іншомовними словами і сьогодні. Відносна легкість пересування й активний обмін інформацією в сучасному світі прискорюють процеси взаємопроникнення мов. Кожен із нас ознайомлений принаймні з кількома мовами, має досвід спілкування з іноземцями. Мережа Інтернет є найбільшим простором для міжнаціонального спілкування.

Найновішою і «найпроворнішою» групою, яка очолює «рейтинг» запозичень сьогодення, є англіцизми. Це слова, запозичені з англійської мови. Вони позначають предмети і поняття техніки: міксер, блендер, радар, сейф; спорту: бейсбол, нокаут, матч; музики й кінематографу: хіт, ремікс, блокбастер, трейлер.

Нові запозичення проникають до нас так стрімко, що мова просто не встигає адаптовувати їх, тобто «підкоряти» власним мовним законам. Слова, що не входять до лексичної системи української мови, називаються варваризмами: сноуборд, айпод, дедлайн, мейкап, снек, спа, тренд.

Формально варваризми є порушенням мовної норми. Деякі з них просто ще не встигли познайомитися з українським словником, тому тимчасово перебувають на її території як «нелегали». Такий статус, однак, не заважає їм бути досить активними у використанні. Особливо це стосується слів комп’ютерної сфери. Варваризми вживаються переважно із певною стилістичною метою – задля урізноманітнення мовлення, мовної гри або через мовну моду: шерше ля фам, селяві, гудбай мав лав, хепі енд, нота бене, табула раса.

Досить численними є «новоприбульці» з німецької мови. Основна маса німецьких запозичень до нас прийшла в часи Першої та Другої світових воєн. Хоч як не парадоксально, саме трагічні історичні події виявлялися плідним грунтом для міжнаціональних контактів й обміну мовним досвідом. Більшість слів німецького походження називають поняття й предмети військової справи, будівництва і техніки, гірничої справи: офіцер, солдат, штаб, демократ; німці не забули з нами «поділитися» і більш «мирними» словами – фартух, футляр, ширма, шрифт, бухгалтер, касир.

Завдяки своєму «строгому» звучанню й непрозорому значенню запозичення часто набувають статусу «розумних слів». Людину, яка користується у своєму мовленні чужими словами, ми неодмінно сприймаємо як високоерудовану. Тлумачить іноземні слова, які можуть бути незрозумілими для мовців, словник іншомовних слів. У ньому подано інформацію про походження слова, вказано, які компоненти використано для його творення, наведено іншомовну форму в оригіналі і пояснено значення слова рідною мовою, а також є розповідь про «шлях», який «пройшло» слово.

Лебедева Т.С. (НИУ БелГУ, Россия)

Развитие речи младших школьников на уроках русского языка

в процессе изучения темы «Глагол»

Современная начальная школа видит одной из главных задач обучения - развитие речи и мышления младших школьников. Одним из показателей умственного и речевого развития школьников служит богатство их словарного запаса. Обогащению словарного запаса, а, следовательно, и речевому развитию способствует организация учебной деятельности, направленная на:

- Восприятие и осознание смыслового содержания изучаемых слов и однокоренных слов, оттенков значений этих слов, антонимических и синонимических отношений, сочетаемости слов и устойчивых оборотов;

- Развитие умения объяснить значение слов и особенности их употребления в речи;

- Формирование умения использовать слова в речи при построении собственного речевого высказывания[2].

Дети с хорошо развитой речью всегда успешнее учатся по разным предметам. Развитие речи в младших классах, осуществляется в первую очередь на уроках родного языка. Овладение речью идет одновременно в нескольких направлениях: по линии развития звуко-ритмической, интонационной стороны речи, по линии овладения грамматическим строем, по линии развития лексики, по линии все большего и большего осознания учащимися собственной речевой деятельности.

Конкретные задачи работы по развитию речи учащихся на уроках русского языка сводятся к следующему:

1. 
   Изучение индивидуальных особенностей речевого развития детей.
   
2. 
   Уточнение, обогащение и активизация словарного запаса.
   
3. 
   Формирование коммуникативных умений.
   
4. 
   Развитие умения грамматически правильно оформлять предложения.
   
5. 
   Коррекция недостатков и развитие диалогической и монологической форм устной речи.
   
6. 
   Выработка умения связно и логично излагать свои мысли в письменной форме[4].
   

Глагол – сложная грамматическая категория русского языка. Глаголу принадлежит организующая роль в предложении. Глагольное управление оказывает решающее влияние на сочетание слов, на постановку их в необходимых для правильного выражения мыслей формах. Глагол ёмок по своему значению. Он обладает развитой многозначностью и омонимичностью. Это свойство глагола обуславливает, с одной стороны, известную трудность в его изучении, а с другой – предоставляет широкие возможности для развития мышления и речи учащихся[5].

Глагол является основной единицей языка. Выступая изолированно, он выполняет, прежде всего, номинативную функцию – называет действие. Организуясь грамматически в предложениях, глагол оказывается тем строительным материалом, с помощью которого речь приобретает возможность выполнять коммуникативную роль.

Учащиеся в начальной школе используют очень небольшой круг глаголов, преимущественно бесприставочных, самыми употребительными в их речи являются глаголы, обозначающие движение (они составляют примерно 1/3 всех глаголов), но даже их употребление выявляет недостаточное умение школьников выбрать слово, наиболее соответствующее теме, контексту.

Чтобы предупредить типичную стереотипность в использовании глаголов, необходимо проводить систематическую работу над словом, предложением, над составлением связных рассказов. Эта работа обеспечит более сознательное усвоение глагольной лексики. Умение выражаться точно появляется у ребёнка с овладением синонимическим богатством языка, с приобретением навыка находить и правильно использовать в речи противопоставления, с обучением нормам сочетаемости, с умением свободно оперировать словообразовательными моделями.

В целях обогащения словаря учащихся синонимами можно проводить такие упражнения:

1. 
   Выписать из каждой пары предложений глаголы-синонимы.
   

2. 
   Выписать синонимы парами. Искриться, нестись, воевать, беспокоиться, волноваться, взлетать, бояться, сражаться, мчаться, сверкать и т. д. (Обязательно составить предложение с 1-2 группами.)
   
3. 
   Расположить глаголы-синонимы по степени усиления обозначаемого ими действия: кричал, шептал, говорил; смеялся, улыбался, хохотал; рассвирепел, разозлился, рассердился. (Составить предложения)[1]
   

2. Алексеева Т.В. «Обобщение знаний о глаголах»//Начальная школа: Приложение к газете «Первое сентября». - 2000. -№9 - с.11-12.

3. Вагина Н.С. и др. Современный русский язык: Учебник для филол. спец. вузов. - М.: Высшая школа, 1987.- 480с.

4. Львов М.Р., Горецкий В.Г. , Сосновская О.В. Методика преподавания русского языка в начальных классах: Учебное пособие для студентов высших пед.учебных заведений.- М.: «Академия», 2000. - 464с.

В июне 2011 года в рамках визита Председателя КНР Ху Цзиньтао в Украину была подписана совместная декларация по установлению и развитию отношений стратегического партнерства между Украиной и КНР. Это событие обозначило переход двухсторонних взаимодействий между указанными странами на качественно новый этап развития. Основными направлениями стратегического сотрудничества в области образования стали:

– Интенсификация сотрудничества между вузами с акцентом на практическом внедрении результатов научных исследований в производство, в преподавание языков и страноведения Украины и Китая;

– Открытие, развитие и продвижение в столице и в регионах Украины центров по изучению китайского языка и институтов Конфуция, также открытие центров по изучению украинского и русского языков в Китае, в Пекине и провинциях КНР.

Для Китая сегодня особую значимость приобретают гуманитарные ценности конфуцианства для формирования методологической, мировоззренческой базы воспитания. Китайские ученые отмечают, что конфуцианский компонент проявляется в образовательном процессе через его содержание, его тематика в гуманитарных дисциплинах связана с основными ценностными установками и со стереотипами поведения, характерными для идеальной личности, модель которой создана национальными китайскими учениями.

За последнее время значительно активизировалась работа по установлению контактов между украинскими и китайскими вузами в сфере обмена студентами, в сфере научной и методической работы. Украина в качестве одной из стран, обладающих богатыми ресурсами образования, увлекает все больше и больше иностранцев, в том числе и китайцев на свою территорию для учёбы. По прибытии в Украину первостепенным вопросом становится изучение русского или украинского языков. Чем же отличается образовательная среда Украины от Китая в сфере изучения языка? Что особенно ценят китайские студенты в образовательной среде Украины? В настоящем докладе я хочу представить вам точку зрения китайских учащихся по этим вопросам.

В целях чёткого изложения можно отметить три особенности образовательной среды в Украине: 1) открытость; 2) свобода выбора; 3) живость.

Открытость образовательной среды Украины проявляется, с одной стороны, в тематическом разнообразии разговорной речи. Это объясняется тем, что в Украине царит свободная и раскованная атмосфера для разговора, в результате чего бытовая разговорная тема затрагивает любой аспект жизни. С другой стороны, открытости способствует географическое положение Украины. Украина как мост, с помощью которого сливаются восточная и европейская культура, и это повышает уровень открытости не только в сфере культуры, но и в ментальных манерах.

Свобода выбора языка – это реальный билингвизм в Украине. Всем известно, что официальный язык в Китае — китайский язык, так называемый «мандарин» или «путунхуа». Несмотря на то, что в Китае, особенно в южной его части, существует немало диалектов, сильно отличающихся друг от друга, а также от «мандарина», в официальном общении употребляется только «мандарин». Ситуация в Украине разная. Хотя русский язык не имеет статуса государственного языка Украины, но с 2012 года он принят как региональный язык в некоторых областях страны. Это создаёт атмосферу для изучения двух языков одновременно. Иногда двуязычие рассматривается как препятствие для адаптации иностранных студентов в образовательной среде, но с точки зрения аккультурации оно наоборот способствует глубокому исследованию культуры данных стран путём сравнения и корреляции. В связи с динамичным развитием отношений между Украиной и Китаем украинский язык становится одним из «выгодных» языков в Китае.

Живость украинской образовательной среды отражается в употреблении вербальных и невербальных языков в учебной литературе и в бытовом общении. В Китае пособия по иностранным языкам написаны нормированным литературным языком. Вследствие этого лексика этих пособий строго отобрана из общей сокровищницы национального языка, значение и употребление слов, произношение, правописание и образование грамматических форм слов подчиняются общепринятому образцу. Однако из-за этого и теряется живость языка. В образовательной среде Украины встречаются самые разнообразные в тематическом и стилистическом отношении группы лексики: и общекнижная лексика, и термины, и иноязычные заимствования, и слова высокой стилистической окраски, и даже некоторые факты просторечия, диалектов и жаргонов. Насчёт невербальных языков, значения мимики, поз, жестов можно сказать, что они передаются только в живой среде, а не в учебниках.

Как сказал А.П.Чехов: «Студент, настроение которого в большинстве создаётся обстановкой на каждом шагу, там, где он учится, должен видеть перед собою только высокое, сильное и изящное... Храни его Бог от тощих деревьев, разбитых окон, серых стен и дверей, обитых ровной клеёнкой» (повесть «Скучная история»). В образовательной среде Украины иностранные студенты не встречают «ни тощих деревьев, ни разбитых окон, ни серых стен».

Исходя из всего вышеизложенного, можно сделать вывод, что благоприятную образовательную среду Украины китайские учащиеся оценивают высоко.

Так відбулося, що українська мова сторіччями випробовував утиски й гоніння. Тому сьогодні для нас важливо зрозуміти, що мова – це основа національного достоїнства, і ставлення до неї є проявом національної самосвідомості, цивільної позиції. Досить згадати сторінки історії нашої держави, щоб зрозуміти: рідна мова разом з усім народом пережила чимало випробувань, але завжди була важливим чинником для об'єднання українців.

Навіть у найскладніші часи були люди, які стояли на сторожі українського слова, убачали в ньому оберіг нації, свідомо йшли на конфлікт із вельможами, аби тільки відстояти право говорити й писати рідною мовою. Ми знаємо цілі періоди зльоту українського духу й українського слова. Друга половина XIX ст., незважаючи на дію Валуевского циркуляра, стала часом створення кращих зразків української класики. Царіат був змушений постійно відступати й скасовувати обмеження українського друкованого слова. Не вдалося витиснути українську мову й радянській тоталітарній системі, коли йшла активна русифікація України.

Невичерпна скарбниця рідної мови, українського слова. Вона увібрала в себе літературні фольклорні твори, які створювалися народом протягом століть. Народна муза надихала багатьох художників на створення літературних шедеврів, кращі зразки яких насичені тим фольклорним досягненням, що формувалося в глибині націй.

В умовах кріпосництва, незважаючи на тиск і свавілля царського уряду серця людей торкалася поезія героя України – Тараса Шевченко. На ній виховувалися цілі покоління українців. Його «Кобзар» завжди був і залишається самою шановною книгою в українському будинку. Поет, начебто відчуваючи силу свого слова для прийдешніх поколінь, напророчив:
...Возвеличу

Малих тих рабів німих!

Я на стражі навколо них

Поставлю слово. [10]

Так, слово може стати на сторожі збереження нації, народної самосвідомості. Але слово також може бути й зброєю в боротьбі за відродження національного духу. Слабка жінка й мужня поетеса Леся Українка довела це повною мірою:

Непереборність людського духу проявляється в тім, що в найжорстокіші часи з’являються теперішні співаки волі. Їхнє слово стає такою гострою зброєю, що його будь-яка тоталітарна влада настільки боїться, що починає ув’язнювати, навіть знищувати. Факти нашої української історії підтверджують це, на жаль, досить яскраво. Разом з іменами українських письменників: Бориса Антоненко-Давидовича, Олени Телиги, Василя Стуса, Василя Симоненко, Остапа Вишні й багатьох-багатьох інших, пригадується все колись почуте або побачене про сталінський «Гулагах». Масові репресії й розстріли, жорстокі катування у в’язницях. Про ті різні періоди моральної духоти, у якій жила наші нації, про часи, коли панував страх, ненависть, підозри, коли доноси вважалися нормою життя й геройським учинком. І все-таки навіть через ці тернові нетрі неправди й тиску пробивалося рідне слово. Іноді знівечене, закривавлене, але все-таки живе. Часи змінилися. Але проблема збереження, розквіту рідної мови залишається й дотепер. Це до нас, сьогоднішнім, звернені слова українського поета Максима Рильського, які давно вже стали класикою:

пише поет у своєму вірші «О рідне слово, хто без тебе я». [9]

Таким чином, поет-патріот, невтомний борець за національно-культурне відродження українського народу, його історії, національної гідності, Д. Павличко вчить нас любити рідну мову, шанувати й розвивати її, боротися за неї, бо в ній – наша велич, наше безсмертя. 

«Мова – це не просто спосiб спiлкування, а щось бiльш значуще. Мова – це всi глибиннi пласти духовного життя народу, його iсторична пам’ять, найцiннiше надбання вiкiв, мова – це ще й музика, мелодика, фарби, буття, сучасна, художня, iнтелектуальна i мисленнєва дiяльнiсть народу» (Олесь Гончар) [6]

Особисто я пишаюся тим, що я українка. Я люблю й ціную свою рідну мову.

1. 
   Білоус М. П. Мовленнєвий етикет українського народу / М. П. Білоус // Мова і духовність нації. – №5. – 2000.
   
2. 
   Богдан С. Мовний етикет українців:традиції і сучасність / С. Богдан. – К. : Рідна мова, 1998. – 153 с.
   
3. 
   Воропай О. Звичаї мого народу / О.Воропай. – К. : Оберіг, 1991. – 548 с.
   
4. 
   Русанівський В.М. Мова в нашому житті / В. М. Русанівський. – К.: Наукова думка,1989. – 298 с.
   
5. 
   Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт./ Леся Українка – К. : Наукова думка, 1975., т. 1, с. 143 – 144.
   
6. 
   Літературна Україна: Газета письменників України. – 1984. – № 20 (4065).
   
7. 
   Максим Рильський. Вибрані твори / М. Рильський, вступ. О.Дейча, іл. В.Є.Перевальський. – К. : Дніпро, 1977. – 351 с.
   
8. 
   Павличко Д. Два кольори опришкової душі. Дмитро Павличко // Усе для школи: Українська література – К.: Дніпро, 2001. – 458 с.
   
9. 
   Павличко Д. Вибрані твори в 2-х т. - К.: Дніпро, 1979. – 637 с.
   
10. 
    Шевченко Тарас. Кобзар / Іл. В. Седляра, ред. С. Захаркін – Київ: Дух і літера, 2009. – 412 с.
    

Мова – це дар Божий. Кожна людина повинна пишатися своєю мовою і берегти її.

У 10-й статті першого розділу Конституції України записано: «Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України».

Мова – один з найдивовижніших скарбів, що людина створила за свою історію. Тому кожен народ береже і плекає свою мову, бо без мови немає народу.

Українська мова пройшла важкий шлях свого становлення. Досить довгий час її принижували та гнобили, затоптували в багнюку. Навіть був такий період, коли моя рідна мова вважалася «неіснуючою». Але вона пройшла через всі перешкоди, вистояла, не зламалася, завдяки цьому ми тепер вільно та без перешкод можемо спілкуватися українською. У наші дні українська мова стає все популярнішою, вважається престижно та модно розмовляти нею.

Людина може володiти кiлькома мовами, залежно вiд її здiбностей, нахилiв i прагнень, але найкраще, найдосконалiше вона має володiти, звичайно, рiдною мовою. I це не тільки тому, що цією мовою користується повсякденно, а й тому, що рідна мова – це невід’ємна частка Батьківщини, голос народу й чарівний інструмент, на звуки якого відгукуються найтонші, найнiжнiшi струни людської душi.

Одна українська приказка говорить: «Ласкавими словами i гадюк чарують». Тож бережімо рідну мову, шануймо i розвиваймо, дбаймо про її чистоту i красу, намагаймося говорити один одному лише добрі слова, тоді i світ навколо стане кращим, добрішим.

Не шкодуйте часу й зусиль для вивчення мови, боріться за її красу, правильність, багатство. Розвивайте і бережіть наш національний скарб. Зникне мова – зникне й народ. Тому мову треба оберігати як найцінніший, найдорожчий скарб. Втрата мови веде до зникнення самої нації.

Наша мова допомагає нам зрозуміти один одного. Українські пісні належать до найкращих у світі, тому що сама мова співуча та гарна. Усі, хто живе в Україні, повинні володіти українською мовою.

Мова – це найміцніший зв’язок, що з’єднує минуле, сучасне та майбутнє покоління народу в одне історичне ціле. Вона і є ознакою життя народу. Коли зникає народна мова, народу більше не існує. Ми як нація повинні берегти духовні скарби нашого народу. Кожен народ Європейської Спільноти має розвинену історичну пам’ять, опорою якої є пам’ятки національної культури, рідна мова, до яких ставляться як до священних реліквій.

Усі давно переконані, що наша мова – безкінечна, могутня, глибока краса, одне із багатьох див, створених народом, найбагатша і наймелодійніша мова світу. Відомо, що початок вона бере з сивої глибини віків. У ній мудрість і пам’ять тисячоліть, пройшла вона важкий і тернистий шлях. Але які б не були страшні сторінки нашої історії, вона вижила і сьогодні розвивається. Вона є віддзеркаленням душі народу, його історії. Тож, віриться, що ми дбатимемо за чистоту спілкування, будемо оберігати від засмічення, збагачуючи її красу, а також не перетворимо на суцільний суржик.

Відомо, що рідна мова формує розумові й емоційні якості людини. Вона, таки чином, є засобом не тільки розумового, а й емоційного спілкування. Під впливом почутого або прочитаного слова людина виражає позитивні чи негативні емоції. Слово рідної мови акумулює в собі психічний образ, уявлення, що постає в свідомості людини. Дитина чує слово берегиня, і в її уяві виникає образ матері, жінки, яка оберігає свій дім, свою сім'ю, дітей від усього злого. Розглядаючи слова дівчина, жінка, дівка, дівча, дівчисько, студент виявляє в них, окрім значення, й певну оцінку позитивну чи негативну. Кожна людина сприймає образ, переданий словом. Тому дуже важливо пробудити в людині цінителя образного слова, вдумливого й захопленого читача творів фольклору і художньої літератури.

Кожен знає, до чого веде руйнування чи заперечення рідної мови. Це деградація, виродження, занепад. Тому люди завжди берегли цю живильну криницю – мову, з якої черпали силу для духовного здоров'я і наснаги.

Культура мови кожної людини є основою духовності як окремої людини, так і всього суспільства в цілому. Духовно зростати й збагачувати пізнання свого народу й усього миру ми можемо лише знаючи мову. Духовно багата людина сучасності прагне знати та володіти не тільки своєю мовою, а й мовою інших народів.

Рідний край, рідна мова. Що може зрівнятися з відчуттям найдорожчого у світі? Тож живи і розвивайся, квітни весняно, наша рідна мово, лети у широкий світ вільною і сильною, будь нам оберегом, візитною карткою, дзвени веселим струмочком, світи яскравим сонечком, наша свята мово! Щоб кожному захотілося вивчити тебе, вільно розмовляти, співати пісні, писати вірші, спілкуватися щодня у свята й буденність!

Наша мова – красива та мелодійна. Вона – гордість українців всього світу. Бо ми нею розмовляємо, думаємо, пишемо, читаємо. Без неї не уявляємо свого існування, як без України.

Я вважаю, що кожна людина, як справжній патріот своєї країни, повинна берегти й шанувати цей великий скарб – рідну мову, бо в ній наша велич, наше безсмертя.

Отже, мова – це духовна скарбниця всього народу й кожного з нас, як частки духовності всього народу.

Мені мріється, щоб відродилася наша мова в душі кожного з нас без примуса, як життєва потреба. Треба усвідомити: якщо ми хочемо бути вільним народом, а не рабами, ми повинні берегти мову й передавати її наступним поколінням. Тоді Україна сильно й гордо затвердить себе на карті миру. А наш духовний скарб – рідне слово – завжди буде основою й порукою етнічної єдності українського народу.
Мадаминов Азизбек (ХНАДУ)
(науч. рук. преп. Уварова Т.Ю.)
Концепт «счастье» в русских и узбекских пословицах
В последние десятилетия термин «концепт» прочно вошёл в активный лингвистический тезаурус, став при этом объектом научных дискуссий не только лингвистов, но и психологов, культурологов, философов. Обзор научной литературы показывает, что в современной лингвистике нет единого понимания термина «концепт». В частности, лингвисты рассматривают концепт как философское понятие, являющееся результатом взаимодействия различных факторов: национальной традиции, фольклора, религии, идеологии, жизненного опыта, образов искусства, ощущений и системы ценностей. По мнению Н.Д. Арутюновой, концепты образуют «своего рода культурный слой, посредничающий между человеком и миром» [1].

Среди культурных концептов имя счастье по всем параметрам соответствует узкому пониманию концепта как культурно специфической метафизической ценности. Прежде всего, счастье является категорией этики и представляет собой многомерное интегративное образование, включающее культурную, интеллектуальную и эмоциональную оценку в форме радости, либо удовлетворения [2].

Представления о счастье окрашены культурной спецификой, а в плане языкового выражения идея счастья передается целым рядом синонимов, паремий, фольклорных и художественных образов. К образу счастья издавна обращались многие философы, писатели и ученые. О счастье еще в 1481 году в своих сорока четверостишиях «Арбаин кирк хадис» пишет великий узбекский поэт и мыслитель Алишер Навои. В культуре узбекского народа образ счастья, кажется, присутствует во всем. Например, в центре государственного герба Республики Узбекистан изображена птица счастья Хумо с простертыми крыльями. В узбекской мифологии Хумо - символ счастья и свободолюбия.

Слово счастье по-разному звучит на разных языках, в каждом языке оно имеет свой синонимический ряд. В частности, под концептом счастье понимается такое чувство человека, которое выражает удовлетворение, отсюда можно предположить, чувство счастья связанное с эмоциями, близкими к радости, рассматривается всегда как чувство на фоне радости. Главной лексемой, представляющей данный концепт в русском языке, является лексема счастье, а в узбекском – бахт.

В русском языке чувство счастья  может быть выражено такими базовыми понятиями, как благо, благополучие, благодать, удача, успех, наслаждение, везение радость, восторг, удовлетворенность [3]. В узбекском языке лексико-семантическое поле бахт проявляется в следующих понятиях, как саодат (высшая степень счастья), омад (удача), шодлик (веселье), хурсандчилик (радость), тақдир (судьба).

Национально-культурная специфика концепта счастье в русском и узбекском языках проявляется в использовании данного концепта в пословицах и поговорках той и другой национальности.

В русских пословицах читаем: Где труд, там и счастье. Всяк своего счастья кузнец. Счастье легко на помине не бывает [4]. Национально-культурная специфика русского народа отмечается в том, счастье не дается просто так: для того, чтобы стать счастливым, нужно много трудиться.

В то же время немало русских пословиц говорит о том, что счастье дается человеку независимо от его труда. Счастье – это всего лишь удача, и кому выпадет – неизвестно. Счастье, что трястье: на кого захочет, на того и нападет. Счастье вольная птица: где захотела, там и села [4].

Вместе с тем в представлениях русского народа счастье дается человеку от рождения. Если человек родился счастливым, то всю жизнь ему во всем будет счастье, удача. Иному счастье мать, иному – мачеха. Не родись красивым, а родись счастливым [4].

Не забывает русский народ и о том, что счастье обманчиво, ненадежно и в любой момент может выскользнуть из рук: Счастью не верь вовсе, на счастье не надейся. Счастье, что волк: обманет да в лес уйдет. Счастью не верь, а беды не пугайся [4].

Похожую национально-культурную специфику встречаем и в узбекских пословицах. Например, мысль о том, что счастья можно добиться только трудом и старательностью: Интилганга толе ёр (старательному счастье – подруга); Тилагим икки билагимда  (мое счастье в моих руках). Меҳнат – бахт келтирар (труд приносит счастье); Бахтингга ишонма, бармоғингга ишон (не полагайся на счастье, а полагайся на себя) [6].

Говорит узбекский народ и о том, что никому не дано знать, как добиться счастья, потому что счастье – это случай, удача. Бахтнинг кўзи кўр  (счастье слепо) [6].

Также в узбекском языке можно увидеть свою отличительную национально-культурную специфику: Бахт – сандиқда, калити – осмонда (счастье в сундуке, а ключ в небесах) [6]. С давних времен узбеки свои самые ценные вещи хранили в недоступном месте, в сундуке. Из этого можно сделать вывод о том, что счастье для узбекского народа – это самое ценное.

Кроме того в узбекских пословицах говорится о том, что счастье ждет только хорошего человека, доброго. Ҳавас қилган — етар, ҳасад қилган — йитар  (доброта ведет к счастью, недоброжелательность — к гибели); Яхшининг шарофати, ёмоннинг касофати  (от хорошего человека счастье и благополучие, от плохого — беда и несчастье). Бахт кулгу бор уйга кирар (счастье заходит в хороший дом). [6].

Анализ концепта в рассматриваемых языках также выявил гендерную обусловленность. Так, в узбекском языке в описании женского стереотипа преобладает положительная эмоциональная оценка, акцентирование внутренних душевых качеств, приоритет семейных взаимоотношений: Яхши хотин оиланинг давлати ва бахти (хорошая жена – счастье семьи); Хотин бахти – эрда бўлар (счастье жены зависит от мужа). У узбекского народа понятие счастье связывается с девушкой или женщиной: Киз болани бахтини берсин / бахти очилсин (да будет девушка счастлива); Хон тахтидан қўрқар, қиз – бахтидан (король боится потерять свой трон, а девушка свое счастье); Кизга олтиндан тахт эмас, бармоқдай бахт тила (девушке пожелай не золотой трон, а лучше счастье в палец); Кизнинг бахти – эрнинг давлати (счастье девушки – богатство мужа); Хар нарсанинг вақти бор, ҳар бир қизнинг бахти бор (всему есть свое время, и у каждой девушки есть свое счастье). Ўзидан тинган қиз туғишганини танимайди  (счастливая женщина забывает о своих родных) [6]. В данном контексте счастье девушки воспринимается как удачное замужество. В то время как о мужчинах говорится: Хар йигитга бир омад (каждому мужчине одна удача); Йигит бошидан давлат йироқ кетмас (счастье и богатство далеко не уйдут от мужчины). То есть, счастье мужчины видится в большей степени в удачливости и богатстве.

Как показывает анализ русских и узбекских пословиц, «счастье» в обоих рассматриваемых языках связывается с положительными эмоциями и имеет положительную оценку. Однако в узбекском языке можно наблюдать и отрицательную коннотацию. Так, например, пословица бировнинг бахти, бировнинг кўзини чиқарибди, которая дословно переводится как чужое счастье мозолит глаза другому обозначает то, что не все умеют радоваться чужому счастью.

Таким образом, в концепте счастье /бахт заложена определённая система общечеловеческих и национально-обусловленных ценностей, что позволяет рассматривать его в качестве базового компонента национальной картины мира рассматриваемых языков. Изучение лингвокультурной специфики концепта счастье /бахт в русской и узбекской картинах мира позволило сделать выводы о том, что в восприятии этого концепта наблюдается много общих аспектов, хотя встречаются и специфичные аспекты.

Литература

1. Слышкин Г.Г. От текста к символу: лингвокультурные концепты прецедентных текстов в сознании и дискурсе. – М.: Academia, 2000. – 128с.

2. Воркачев С. Г. Концепт счастья: понятийный и образный компоненты // Изв. РАН: серия лит. и яз., 2001. – 47с.

3. Абрамов Н. Словарь русских синонимов и сходных по смыслу выражений. — 7-е изд., стереотип. — Москва: Русские словари, 1999.

4. 1001 счастье. Сборник афоризмов, изречений, пословиц / Авт.-сост. Т.Ю.Уварова. – Харьков: ХНУ им. Каразина, 2008. – 80 с.

5. Раҳматуллаев Ш. Т. Ўзбек тилининг этимологик луғати., 2003. – 182 б.

6. Ўзбек халқ мақоллари. Тошкент: Фан, 1987. - 86 б.

Мусульманская архитектура Индии сформировалась под влиянием традиций персидского зодчества. Тем не менее, индийская архитектурная школа отличается от персидской, прежде всего, применением иных строительных материалов, а также собственными традициями, благодаря которым возникла собственная школа возведения исламских культовых зданий.

В 1192 году в правление Гийас ад-дина Мухаммада (1163 – 1203) в Дели начали строить мечеть, получившую название Кувват-аль-Ислам («мощь ислама» - араб.). Мечеть имеет гигантские размеры: 250 на 150 м, а общая площадь – 4 гектара. Кутб ад-дин Айбак (1206 – 1219) построил из красного песчаника необычный минарет Кутуб-минар. Кажется, что минарет составлен из многочисленных конических секций, которые, как кольцами, скреплены ажурными балконами, опирающимися на сталактиты. Высота минарета составляет 72,5 м, диаметр базы – 15 м, а диаметр вершины – 3 м. Тело башни покрыто кораническими надписями в арабо-персидской графике.

Среди выдающихся памятников мусульманской архитектуры Индии следует назвать мавзолей султана Насир ад-дина Хумайюна (1508 – 1556) из династии Моголов в Дели, построенный в 1557 – 1565 году. Его архитектор Мирак-мирза Гийас использовал персидскую композицию чахар-баг («четыре сада»). Восьмигранный план усыпальницы находится в центре сада. Его территория пересекается каналами, которые отождествляются с четырьмя реками рая. Сад огорожен от города стенами с четырьмя порталами. Каждый портал состоит из айвана, под углом к которому расположены два небольших здания той же высоты. Края верхней линии портала фланкированы небольшими чисто индийскими башенками, напоминающими паланкин на спине слона – чаттри. Здание построено из красного песчаника, который прекрасно гармонирует с белым мрамором. Мрамор чаще всего использовался, чтобы подчеркнуть вертикали и контуры арок. Традиционного исламского декора в этом здании нет, однако на внешних фасадах здания цветным камнем обозначены шестиконечные звезды. Венчает мавзолей двойной купол с небольшим шпилем. Обращает на себя внимание также форма минаретов, которые служат продолжением граней здания. Их количество – почти всегда четное – приводит к заключению о том, что в Индии минарет скорее всего выполнял декоративную функцию.

Постепенно проектировщики выработали жизнеспособные и самобытные архитектурные стили, приспосабливаясь при этом к определенным климатическим, географическим и социальным условиям каждого региона. В Бенгалии, например, недостаток камня как строительного материала и непрерывные дожди способствовали устройству характерных покатых парапетов для мечетей, на которых возводились кирпичные стены, декорированные терракотой. Строители при династии Манду выработали выразительное направление, которое наилучшим образом прослеживается в архитектуре мечети Джама-Масджид. Эта мечеть, возведенная Шах-Джаханом, считается одной из красивейших в мире.

Во второй трети ХУІІ века представитель династии Моголов (1526 – 1858) Шихаб-ад-дин Шах-Джихан (1628 – 1657) построил великолепный мавзолей Тадж-Махал близ Агры. Мавзолей Тадж-Махал, воздвигнутый по велению Шах-Джахана для его рано умершей любимой жены Мумтаз, считается вершиной архитектурных сооружений мусульманского типа. Шах-Джахан тщательно выбирал и корректировал проект мавзолея, обращаясь к лучшим в то время зодчим Востока. Основной замысел проработал Устад Мохаммад Иса Эффенди – византийский турок, ученик крупнейшего турецкого архитектора Синана, грека по происхождению. Стройка продолжалась с 1631 по 1647 год, на ней постоянно было занято 20 тысяч рабочих.

Мавзолей Тадж-Махал – культовое здание вместе с окружающим его парком занимает значительную площадь – 17 га. Доступ в сад и к мавзолею открыт с южной стороны сада, где на одной линии стоят два входных портала, украшенные традиционными чаттри. После этого посетитель попадает на территорию четко спланированного сада, который разделен на квадраты четырьмя каналами, в точке пересечения которых находится бассейн. Само здание мавзолея находится на северной стороне.

Усыпальница возведена на искусственной платформе на берегу реки Джамна. Платформа вымощена белым мрамором. Мавзолей, авторство которого приписывается индийскому архитектору Устаду Ахмаду Лахори, представляет собой компактное здание из белого мрамора с традиционными для индийской архитектуры срезанными углами, с большим куполом и четырьмя чаттри на крыше. Здание целиком выполнено из белого мрамора, который великолепно отражает солнечные лучи. По легенде, шах хотел, чтобы ему построили отдельный мавзолей черного цвета на противоположном берегу реки. Однако Шах-Джихан был свергнут с престола своим собственным сыном Аурангзебом.

Внутри мавзолея за ажурной решеткой из белого мрамора находятся кенотафы (надгробный памятник умершим, останки которых покоятся в другом месте или на найдены) Шах-Джихана и его любимой жены, их поверхность инкрустирована полудрагоценными камнями. Над главным помещением подняты два купола – один в другом. Внешний купол увенчан шпилем, а внутренний сделан для того, чтобы соблюсти гармонию с пространством интерьера. Это конструктивное решение появилось в эпоху Тимуридов, а в Индии впервые было применено при строительстве мавзолея (1518) делийского правителя Низам-хана Сикандара ІІ из династии Лоди.

Орнаментация внутренних поверхностей Тадж-Махала поражает изяществом. В отделке применялись самоцветы и разноцветный мрамор. Так, черным мрамором выполнен эпиграфический декор, воспроизводящий суры Корана почерком сульс. Известно, что могольские императоры были увлечены флорой: они разводили цветники и розарии, специальным плантации декоративных растений. Эта любовь в полной мере присутствует в орнаментации интерьера мавзолея. Мозаика из разноцветных кусочков агата, сердолика, ляпис-лазури, оникса, бирюзы, янтаря, яшмы и кораллов воспроизводит цветочные гирлянды, букеты, украшающие стены погребального зала. Складывается впечатление, что Тадж-Махал создавался не как усыпальница, а как памятник любви императора к своей несравненной супруге Мумтаз-Махал (Мумтаз – «несравненная», араб.)

Українська і російська культури завжди розвивалися паралельно, асимілювали та впливали одна на одну. Чомусь прийнято вважати, що російське мистецтво відіграло чи не найважливішу роль в становленні українського культурного життя. Але слід зауважити, що це суперечливе твердження. Адже відомо, що з появою на Україні бароко, впливом візантійської, більш розвиненої культури, а також виникненням сприятливих для духовного розвитку умов, рівень українського мистецтва почав стрімко підніматися вгору. Українська культура в XVI-XVII столітті була за рівнем свого розвитку вища за дещо відсталу російську, та мала на неї позитивний вплив, сприяючи її європеїзації..

В Україні розвивалося художнє мистецтво. Створювалися школи монументального живопису та іконопису. У іконописному стилі стала утверджуватися реалістичність та життєрадісність. У такій манері розписано Успенський собор і Троїцька церква Києво-Печерської лаври, але московське духовенство не схвалювало такого творчого підходу, а саме, коли святі були «лицом и очами светлы и телом дебелы».

Показово, що коли відкривалися закриті Радянською владою церкви і виникла велика потреба в храмових іконах, в Росії сучасні іконописці пишуть ікони у зворотній перспективі, свідомо наслідуючи середньовічні традиції московської, новгородської та деяких інших іконописних шкіл, або просто відтворюють відомі ікони Андрія Рубльова, то сучасні українські майстри, як правило, відтворюють українські барокові іконописні традиції з прямою перспективою та прагненням до зовнішньої реалістичності.

Наступним етапом після іконописного і світського живопису стали парсуни – портрети, які виконані прийомами іконописної техніки. Це призвело до зростання популярності замовлення власних портретів та створення картинних галерей. Ця тенденція розповсюдилася і серед багатих російських поміщиків та графів. Однією з причин впливу українського живопису на російське мистецтво був виїзд талановитих художників до Петербургу в Академію мистецтв. Таким чином Д. Левицький, В. Боровиковський, А. Лосенко переносили особливості української школи до Росії.

Музичне мистецтво значно розвинулося з появою нот. Були популярними збірки святкових пісень – ірмологіони. У XVII столітті музичною столицею Лівобережжя став Глухів. Саме там була відкрита музична школа, де вивчали вокал, гру на флейті, скрипці, арфі. Гарну підготовку давала Києво-Могилянська академія, тут вивчали тонкощі і хорового і оркестрового мистецтва. Але, багато талановитих випускників виїжджала до Москви чи Петербургу. Наприклад, більшість хористів царської капели були вихідцями з України. Видатні композитори, такі як Дмитро Бортнянський, Максим Березовський, Артем Ведель залишали межі своєї Батьківщини. Також популярними стають романси – пісні, що виконувалися під супровід гітари, або фортепіано і розповідали про людське щастя і долю. Одними з найвідоміших романсів були «Дивлюсь я на небо», «Їхав козак з-за Дунаю».

Своєрідним осередком музичної культури були кріпацькі театри й оркестри, які діяли у маєтках українських поміщиків (ХУІІІ - перша половина ХІХ ст.).

Театр відноситься до найбільш видовищних мистецтв, і, на відміну від літургії, театральна вистава звернена до глядача, а не до Бога, – її реальність умовна (художня, ілюзіоністична), а не онтологічна. Православна середньовічна культурна ментальність орієнтована на неконвенційне сприйняття знаку і не дозволяє ніяких умовностей. Через це в Московському царстві точився тривалий опір театру як такому – навіть містерії та шкільні драми на священні сюжети розглядалися як святотацтво.

Але український театр виник на схрещенні православно-візантійського та римо-католицького культурних ареалів, тому з західного (передовсім польського) художнього досвіду він запозичив лише найсуворіший тип – з системою обмежень та дидактичними функціями – тип шкільного театру. Інші можливі у добу Барокко театри (придворний, магнатський та народний) через свій світський характер в Україні не прижилися. Шкільний же театр, як доводить Л.О. Софронова, знаходився на межі світського та сакрального, православ’я та католицтва, бароко та середньовіччя, тому чи не найактивніше з усіх мистецтв прищеплював спочатку в Україні, а тоді й у Московському царстві новий культурний світогляд. Тим паче, у Тверь, Новгород, Ростов Великий, Смоленськ, Москву, Тобольськ, Іркутськ шкільний театр потрапляє разом з духовними училищами та колегіями.

Українці багато зробили і для нової московської літера­тури, на чолі якої був Ф. Прокопович. Так званий літературний класицизм був принесений саме з України. У нашій державі в XVII–XVIII ст. стрімко розвивалася драматургія і театральне мистецтво. Їх успіх розлетівся по Росії: молоді театри ставили свої п'єси і утворили шкіль­ні театри в Казані, Тобольську, Новгороді, Смоленську.

Найбільше українські впливи відчутні в російській літературі і культурі XIX століття, особливо в період сентименталізму i романтизму. Серед східнослов'янських мовознавців та літературних критиків першої половини XIX століття ствердилось переконання, що українська література не взмозі вийти поза травесційно-бурлескні канони, тому, що в українській мові крім речей смішних і жартівливих нічого представити. Серед певних кіл російських істориків та політиків була сильною ідея панславізму, яка не тільки пропагувалася, але й активно реалізувалася. Це приводило до того, що частина письменників українського походження (М. Гнідич, В. Капніст, М. Гоголь та ін.) писала свої твори або виключно російською мовою, або російською і українською мовами.

Двомовних українсько-російських письменників репрезентують автори наступних творів: видавець україномовного часопису «Український вісник» Григорій Квітка-Основ'яненко, видатний письменник та історик Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, Тарас Шевченко. Ставлення самих українських письменників до своїх україномовних та російськомовних творів видно з їх листів. Наступні уривки з листів Тараса Шевченка дають змогу зрозуміти його ставлення до своїх російськомовних творів:

"Переписав оце свою «Слепую» та й плачу над нею, який мене чорт спіткав і за який гріх, що я оце сповідаюся кацапам черствим кацапським словом";

"...що мені робить з російськими повістями? У мене їх десятків до двох набереться. Грубу затопити — шкода: багато праці пропаде. Та й грошей би хотілося, бо тепер вони мені дуже потрібні".

Тобто самі українці, що писали російською, розуміли меншу вартість своїх творів чужою мовою.

Важко сказати, якою мірою думка і позиція видавців української літератури з приводу розвитку оригінальної літератури та української мови, впливала на здійснюване царською владою переслідування літературної мови і народної культури українців. Але є фактом те, що прогнози російських письменників відносно перспективи української мови і письменництва співпадали з позицією, яку займала в цьому питанні царська адміністрація. Остання придушувала будь-які прояви так званого сепаратизму, автономізму чи федералістичних концепцій, конспіративного київського Кирило-Мифодіївського братства, члени якого були в 1847 році викриті й покарані. Т. Шевченка було заслано на 10 років на Урал для служби у царських військах, з забороною писати і малювати.

Царська влада переконавшись, що українофільство стає живим народним струмом видає сумновідомий (i єдиний у своєму роді за шкалою світових таємниць) Емський указ 1876 року, що забороняв друкування книжок українською мовою, ввіз їх з-за кордону, а також театральні вистави та музичні твори українською. Заборонено було також вживати терміни Україна й українці. Дозволялося тільки Малоросія й малороси. Як з'ясував Богдан Лепкий, безпосереднім приводом до цього указу була спроба видання Святого письма в перекладі українською. Як правильно вважала царська влада, це було вкрай небезпечно для імперії, бо вело до мовного, а потім і до політичного відокремлення України від Росії.

Таким чином, піднесена у своєму розвитку українська культура в XVI-XIX столітті впливала і вступала в конфлікт з російським мистецтвом. Але вплив полягав не лише у появі шкіл, академій та колегіумів, які створювали структуру знань, а й в тому, що багато талановитих українських діячів мистецтва виїжджали до Москви та Петербургу, розповсюджуючи набуті знання, стиль роботи та культурний розвиток.

Література

1. Блог І.UA [Електронний ресурс]: стаття "Український внесок до розвитку російської культури" / М. Демкович-Добрянський – 2009 – Режим доступу: http://blog.i.ua/user/668088/378950.htm.

2. Кореспондент [Електронний ресурс]: стаття "Вплив української культури на розвиток Росії" / О. Іщенко – 2012 – Режим доступу: http://blogs.korrespondent.net/blog/users/3232094-vplyv-ukrainskoi-kultury-na-rozvytok-rosii.htm.