Володарка Понтиди
жүктеу/скачать 1.9 Mb.
|
| Я не добирав, куди ми прибули. Двері палацику безгучно розчинилися і мавр повів мене через ряд кімнат, з турецька прибраних. Видно, осьде жив хтось не з убогих. Поуз нас сновигали слуги, вкрадливі і смагляві, шелестіли Нішами також і жінки, обличчя яких були прислонені чадрами.
Перед важенними різьбленими дверима мавр спинився, низько вклонився мені і запросив увійти в кімнату. На софі, серед подушок та килимів, перед низеньким столиком, заставленим ласощами, сидів чолов'яга, в пишному турецькому халаті та в шальварах, покурюючи довжезного чубука. Він підвівся, і щиро посміхаючись, простяг до мене руки. Я остовпів. Це був ніхто інший як Монтеги Уортлей. 5 Цілу ніч і цілий день, та й ще одну ніч, що здались мені тисячею ночей, перебував я у Чарлза Монтеги Уортлея. Наша зустріч була варта того. Сиділи ми на софах і диванах, частувалися всіляким їстивним, приправленим турецькими спеціями, пили вина кіпрські, іспанські, італійські, а після нього цього слуги безшелесно, називаючи Монтеги «еффенді», приносили нам і шербети, і каву, солодощі та й плоди ) невідомих мені садів-огородів, я навіть не знав би як їх називати та в яких далеких сторонах вони ростуть. Від кальяну я відмовився, бо й не треба мені того бісурменського курева. Плеснув еффенді Уортлей в долоні й слуги навстіж розчиняли двері в інші покої, де під журливі мелодії виступали, вигиналися, звивалися танечниці, сповиті серпанком, зловорожі як змиюки. Ось таке та й інше бачив я в палаці Монтеги: мальовила майстрів, коштовну зброю, килими, що по них нечутно губилися кроки; з пімвороку виглядали мовчазні статуї — свідки давноминулих часів. Звідки і як придбав собі це все Монтеги Уортлей, якого я знав як безжурного злидаря, що нудьгував по широкому світі? Чи зненацька не всміхнулася до нього Фортуна? І як він дійшов до неї та ким він був? «— Я вже знав, що ви, кавалере Рославець, перебуваєте в Римі, але не хотів перебаранчати вам у ваших сокровенних справах, — говорив Уортлей, що, як мені здалось, дуже змінився, став зовсім іншим, може із-за русявої борідки, заведеної за східним звичаєм, — може ще на довший час, може й назавжди, залишив би я вас у невідомості щодо моєї долі, але я таки хотів з вами погуторити та й не бажав, щоб ви тинялись немов те сліпе кошеня, зазнаючи нових халеп, а їх і так було багато. Ось через те я й надіслав мойого мавра по вас... Я — ваш друг, кавалере Рославець, я знав із перших днів нашого знайомства, що ви людина, гідна довір'я та що можна покладатись на вашу відвагу і лицарську вірність. Я ж, крім того, люблю одчайдушних людей. А чи легко таким бути у наш вік підступності, зради, облуди, інтриг?...» «— У кого є мета, ясна як зоря, — сказав я стиха, – той витриває...» «— Знаю, кавалере, — спильна поглянув на мене Уортлей, — а те, чи ви осягнете свою мету чи ні, не важить. Та залишімо філософію мислителям, хоч я не завжди їм вірю. Головне для мене — людина та її чин. Чи спроможна вона остоятись невблаганій долі?...» «Мабуть, може, — посміхнувся і я собі, — ось ви, наприклад, змогли. Скажіть, як ви виборсались із тих тенет, тоді у Штутгарті, та як ви опинились, осьде, у Римі?...» І Монтеги повів свою розповідь, іноді щезаючи за кільцями диму з його чубука. «Оточені ми з вами були, кавалере, інтригою, — почав Монтеги, — як у Мангеймі, так у Штутгарті. Всілякі темні діла творилися за нашими плечима, чого ми навіть не прочували, але через які ми попадали у тенети різних сил, що нині коверзують світом. Не знали того ні княжна, ни ви, кавалере, що Доманський служить кільком панам; це підкована бестія в цій секретній дипломатії, що нині така модна в Європі. Він водив за ніс і Відень і Потсдам і Версаль через проноз у різних канцеляріях, гребуючи честю і сумлінням, продавав усім усе, що йому траплялось. І плани фортець, і секрети королівських спалень, і фальшиві дукати, і таємниці чорної магії; змови й інтриги проти міністрів чи полководців. Але нарешті хтось вирішив покласти край цій кертиччиній роботі. Це було братерство людей, по свойому визначних і могутніх, таємниче, і мало кому відоме, якого впливи сягають понад голови імператорів і королів, а навіть князів церкви. Ви напевно ніколи, не чули про такий Орден Мідяної Змії, родовід якого начебто виводиться з давніх сторіччів. Деколи дія цього Ордену корисна, якщо він у дусі нашого освіченого сторіччя, але здебільшого взорується на вченні сеньйора Маккіавеллі, яке ніде правди діти, наш Олівер Кромвель вважав у політиці єдино правильним і мудрим. Але справа не в тому. Ви ж знаєте, що сталося зі мною в Штутгарті, а саме — помилка в особистості. В Штутгарті люди із Ордену замість Доманського схопили мене. А я на це свідомо йшов, бо хотів до решти виявити, хто серед нас веде подвійну гру. Коли ж це вияснилося, Орден втратив інтерес до мене, як до людини зовсім незначної, але відпустити мене на волю не схотів та на всякий випадок передав у Відень, таємному кабінетові до справ державної ваги Венцеля Кауніца. Скованого, у кареті правили мене спішно до Відня, а там не домігшись від мене ніякого признання, цісарські яриги вирішили запроторити мене так, як вони звичайно роблять з людьми, підозрілими, здебільшого в нічому невинними у Шпільберг, біля Оломоуца. Чи чували ви про таку хурдигу? Та перед нею Бастілія чи Гогенасперг ніщо! На Шпільбергу, прикований до муру за руки, ноги та за горлянку, я до свого скону, не побачив би світа божого. То ж я вирішив так, чи інакше, скінчити з тією веремією і десь біля Пресбургу, коли вже везли мене як секретного державного злочинця до Шпільбергу, я, приголомшивши двох жандармів, просто з мосту шугнув у Дунай,...Ось так я й вижив, кавалере, бо що має висіти, те не втоне, як кажуть. Я переплив Дунай і подався якнайдалі, замітаючи слід: на Знайм, Прагу, Дрезден, Берлін, а звідти до Гамбургу... Подорожував я, якщо не пішки, то на шкапі, то на селянському возі під соломою, навіть раз провезено мене схованого у пивній бочці з празької броварні, через кордон до Пруссії. У Гамбурзі я найнявся на англійський бриг, що йшов до Ліссабону і скоштував по дорозі чимало канчуків та «котячих хвостів» на свойому хребті, бо капітан був собацюга, якого я й ворогові не бажав би. В Португалії я був погоничем мулів, камінярем, рибалкою, поки не перебрався в Іспанію, де став мірошником, пильнував биків для корріди, та й ким хочете. З одчаю, хотів було пристати до залоги корабля, що йшов до Америки, коли ж ненароком зустрів знайомого з Лондону, багатія-гульвісу, що волочиться по світі для власної приємності, який мені сказав, що мій добрячий дядько, також Уортлей, а до того й лорд і пер Англії, що колись відцурався від моєї покійної матері-поетеси та й від мене за нашу начебто надто вільну думку, преставився. Як єдиному наслідникові в роді Уортлеїв він залишив мені чималий маєток. То ж не гаючись, з Кадіксу я помандрував рибальською шхуною, яка ледви не пропала у бурях у Біскайській затоці, до Лондону, без ламаного пенса. З тієї біди я там виступав найманим боксером на рінгах, ночував над Темзою, відогравався на кінних перегонах, вантажив судна, поки юристи, також добре підробишии на мені, не ввели мене повноправно у спадщину доброю дядечка та привернули мені всі титули й лордівську гідність...». Про все це Монтеги говорив спокійно, а мене частував добрим вином. «Що ж ви тоді зробили?» «Повірте, — глянув він на мене з-під ока, — що коли люди довідались про привернення мені всіх прав та що я може вже засідаю в палаті лордів, став я популярною людиною в Лондоні. Про мою одисею всі хотіли знати, навіть прінц Уельсу, запрошував полювати з ним на лисів. Вельможні свахи нараювали мені з десяток іменитих наречених. Що ж, у світі не буває нічого вічного і Лондон здокучів мені своєю мрякою, а для могутніх цього світу я був тільки розбещеним снобом, бешкетником, гульвісою. А чого той світ був вартий? Якщо ви багатій, вами цікавляться та гнуть кирпу; мода мине то й раді вас підобгати... Надокучила мені вщерть ота облудна, пишнопика Англія і я, як бачите, наприкінці опинився в Римі... Так, ось така моя історія. Не гадаю, кавалере, що вона вам цікава...» «Навпаки, — озвався я, — цікавішої я справді не чув, хоч і сам пережив та перебачив чимало...» Слухаючи епопею, розповіджену Уортлеєм, я не міг вийти з дива. Гай, гай! А я колись уважав цього Монтеги Уортлея зовсім за кого іншого. Ще навіть у Штутгарті я гадав собі про нього, що це парубійко добродухий, та й усе. А він таки пройшов полум'я і вир. І, що ж, він не знітився. Більше того: в його посміху, у прижмурених очах, я збагнув безліч недоказаного; мені слід було бути з ним обачним. Я гадав навіть, що може він міг би вже знати про мої справи з графом Орловим. Але він мовчав і я вирішив ані словечком не натякнути про це. Врешті це ж не тільки мій секрет. Бестія Монтеги звідкись знав про мою утечу з в'язниці, про мій побут у Женеві та Венеції, навіть і про пригоду в Рагузі. Але це й все. Крім того, мені здавалось, що цей чортів син легковажить мене точнісінько так, як я легковажив колись і його. Який я недогадливий був, та ж це усе була у нього комедія! Він прикидався дурником, а усе собі мотав на вус. «— Ви — хвацький, таки справді відважний парубійко, одна ваша хиба: ви швидко запалюєтесь і не тримаєте себе в карбах. Ось і наслідок ваших халеп...» Проте він дружньо й допитливо озирав мене. «А чи не вважали б ви, Монтегю, всі оці злощастя, примхою лихої долі? — спитав я його, — та ж не з кожним таке буває...» «Кожен кує сам свою фортуну, — похитнув він головою, — а зорі і знаки Зодіяка, якими так завжди турбується ваша княжна, це нісенітниці, як і всілякі ворожіння, в яке ви, слов'яни, чомусь так вірите. Крім того, ви всі — крихкі натурою, не вмієте бути холодними мов крига. Ось через те у нас завжди перевага над вами, була й буде. Хто хоче підкорити моря й суходоли, той не сміє давати пільгу почуттям: затисни зуби, терпи і тільки прагни... Ви, кавалере, більше — поет, а я — філософ...» «То ви, може, задля філософії пристали до справи княжни Володимирської?» «Ні, мій друже, — замислився Монтеги, — скоріше задля того, щоб розвіяти нудьгу. На княжну я ставив так як ставлять на півнячих боях або в двобоях навкулачки, у Лондоні: сорок проти ста або навіть і двадцять проти ста. А нині тепер не поставлю на неї й п'яти проти ста!...» «А це через що? Вважаєте її справу програною?...» Він замислився. Служка проніс поуз нас жаровню з вугликами, з-синя тліючими, та докинув до каміну, бо ставало прохолодно. Провесна у Римі була вітряна. «Якби це вам сказати? Ажніяк не берусь провіщати її прогри, але й не її виграшу, — повагом сказав Монтеги, — просто я втратив цікавість і до княжни і до її справи, яка химерна, така ж як і її княжна. А ось Катерина, — ота злиденниця з Ангальт-Цербсту дорвалася до володіння, ставши імператорицею, бо це кума хитра та й розуму їй не позичати... Вона добре пам'ятає, хто її підсадив до престолу, ось такі Орлови, Розумовські, Потьомкіни, уся гвардійська, вона й тепер залежна від неї, а вони також добі про це знають, та її не зрадять, бо зрадивши, втратять те, що мають. Оце й є її опора. А хто ж наважиться проти неї, хто? Козаки, раби, кріпаки, жменя вільнодумців? Наважились та, бачите, не втримались, бо до сили треба ще й кебети. Пугачов, хоча б? Ні, він не був вождем міри, наприклад, Кромвеля. Вдавалось йому, поки метелявся по своїх степах та тиснув генералів Катерини, а як підступив далі, то й знітився: спіймали його, повезуть у Москву, а незабаром і голову зрубають... Ось і кінець ребелії. А які ж вигляди у княжни? Розум може є й у неї, але сили ніякої, через те надіється на всіляку дрібноту, почавши від німецьких графенят та крутіїв по закамарках королівських дворів Версалю чи Відня і скінчивши на таких Христанеках та Доманських. Їй треба хоч зо два полки осьтаких одчайдушних кавалерій як ви, мій друже...» Наша розмова про справу княжни не вривалась. Монтеги охоче розповів про все, що він знав і думав. А знав він більше ніж я. «На кого може надіятись княжна?. На нікого. Радзивіл? Та він вже давно ручається з короликом Станіславом-Августом, на ласку Петербурга надіючись. Чутки, що у Венеції, чи в Рагузі, чи в Неаполі княжну щедро підтримувала Франція або Цісарщина, або Отоманська Порта — вигадки. Не шкодував для неї грошей тільки маркіз де Вількур, а може дещо підкидав і ерцгерцог Тоскани Леопольд Габсбург, бо обидва безнадійно закохані, не втрачали надії полонити княжну своєю щедрістю. Що ж до Туреччини, то не ті часи: султан Абдул-Гамід сам тулить піастер до піастра, маючи над собою постійну загрозу — ескадру Орлова на Міжцаринні та полки Рум'янцева на Дунаї. Де йому до таких інтриг? Маркізові де Вількурові може пощастило б і зацікавити короля Людовика, але й у того самого біда. Що ж до Англії, то може б вона злакомилась на інтригу проти Катерини, але вітер повіяв не в той бік. Англія не хоче дратувати Катерину, бо підозріває, що Като допомагає ребелізантам в Америці... Що ж до маркіза де Вількура, то може він був найближче до своєї мети, переконуючи міністра Верженна та кардинала де Берні, амбасадора Франції у Римі, подати княжні сяку-таку допомогу. Наприклад, той маркіз так зручно повів справу, що король Неаполю та Обидвох Сардиній Фердинанд вже брав княжну під свою протекцію. Але недуга звалила маркіза де Вількура з ніг і він узяв та й помер.... «Яка ж така недуга?» «Aqua tofana», кавалере, його отруїли, я скажу навіть ним хто і з чийого наказу...» Бестія таки знає, що в траві шумить, подумав я собі, Байдуже, немов між іншим, ангелянин продовжував: «...справа була проста: дон Йосип де-Рібас де-Пійон наказав Доманському тихцем отруїти маркіза, а щоб сховати всі кінці у воду, він повів інтригу і проти княжни в Неаполі, бо хотів одночасно позбутися і Доманського. Але княжна із своїми шамбелянами таки встигла видертися із пастки...» Я хотів запитати Монтеги, чи міг би бути де-Рібас й агентом Катерини, однак змовчав. Проте моє збентеження суціга-ангелянин зауважив. «Мій милий кавалере, бачу по вас, що уся ця кабала міністрів, агентів, шпигунів і вбивців вас турбує. Не нарікайте, ви ж хотіли знати правду, а коли самі беретеся до секретної дипломатії, то не ремствуйте. Цієї кабали в рукавичках не роблять...» Через синясту поволоку в кімнаті я дивився на цю безжурну людину і не міг її збагнути. Хто ж він нарешті цей Монтеги Уортлей? Може він — мудрець — філософ, може кондотьєр, найманець, що із свойого замилування до всього, що таємне, секретне, плутане, незбагнене, і сам блукав по закапелках цієї предивної кабали? Хто він? Вельможа-багатій, хитрун, гульвіса, митець чи просто нудить світом? «Скажіть же мені, — промовив я, — а що вас, Монтеги надить, що вас засотує в цей вир, для мене незбагнений. Оце я сиджу немов причарований незримими стихіями, добра чи зла, не знаю... А яка ваша мета, чого ви чекаєте для себе від життя?» Він, на диво, спокійно й приязно глянув на мене. «Моя мана, моя мрія, кавалере, — Схід. Тільки Схід, цей далекий, таємничий Схід, що давно-давно був колискою для усіх нас. Це наша праматір. Не рівня Сходові наша розбещена, розшарпана, заблукана Європа, із своїми інтригами, безглуздими війнами. Навіщо нам ота скажена, безглузда метушня якихсь князьків за клаптики земельок, чиїхсь спадщин? Який далекий від того мудрий Схід! Я, кавалере, відрікся від тутешньої вовтузні, пихи, від мрячної Англії, від оскаженілої Європи. Я вибираюсь до Індії, моєї вимріяної прабатьківщини і може ніколи не повернуся. Доля Європи вирішена. Слово за Сходом, де вічисте, невгасиме сяйво, що триває вже тисячі літ...» Монтеги, видно, захоплювався, ходив по кімнаті, очі його блиснули, чого я ніколи у нього не бачив. Так, це були інша людина, не та, що я її знав колись. Може він і годі прикидався блазнем, таїв свої сокровенні думки. Звідки шилося у нього таке натхнення? «Не я один навіщений маною тієї незвіданної сторони, адже ми, ангеляни, були завжди зачаровані візією далеких океанів і нових, чудесних країн, — продовжував він; я думам, звідки взялася у нього така сила слова, — нам завжди треба просторів, нам не цікава і не потрібна Європа, що після присмерку Греції жила у дичавині темних, жорстоких сторіччів. Знайте, кавалере, що я один з тих, що допомагають теперішньому владареві Індії Уорренові Гастінгсові, людині діла, перетворювати Схід в опору могутньої Англії. Після загибелі нещасливого Роберта Клайва, Гастінгс продовжує його справу, приборкуючи Великого Могула. Я один із діячів Східно-індійської торговельної компанії, якої справою (а не короля Джорджа III) було і буде, в ім'я Англії, перетворити в життя нашу прадавню мрію про володіння над Сходом. Наша Компанія відряджує кораблі, загони одважних воїнів, наших кращих людей, що стали переможцями хижого Надір-Шаха, що приборкали всіляких раджів і магарадж, хоробро стримали навалу Азії під Плесі та Буксаром, підкорили Раджпутану, Інор, Джайпур, Бенгалію, що поклали в Індії край хижацтву голландців, французів, португальців... Індія вже наша і нашою буде завжди. Нашими будуть і Афганістан і Персія, що дасть нам вихід до Перської затоки і до володіння над Індійським океаном. Кавалере Рославець, я ціню вас, ви були б нам потрібні, я не хочу, щоб ви осьде загибали! Ладнайтеся в дорогу зі мною; в Індії нас чекає слава і багатство — незлічені бо скарби Індії — золото, діаманти, перли...» «А я гадав, Монтеги, — посміхнувся я, — що ви вибираєтесь до Індії, щоб бути там учителем добра та милосердя, мудрості, щось як своєрідний Будда чи Брама... Але, бачу, що ви замість того, щоб поринути в Нірвану, здаля від земних пристрастей, мрієте про золото і діаманти.. Та ж ви знаєте, що багатство здобувається тільки кров'ю і мечем...» «Це не лякає мене, — спокійно промовив Монтеги (і тепер тільки я збагнув його); ви вірите, Рославче, у відречення від жаг, у правду і милосердя? Все могутнє і величаве і здобувалось в історії лише мечем, міццю духа і відвагою...» «— Скажіть простіше: кров'ю, злочином і кривдою, пануванням сильних над слабшими, – відрік я йому, дивлячись у його очі, пломеніючі жадобою, – Ви хизуєтесь вашими владарями підкореної країни, тими, що були і будуть жадібними розбійниками і тиранами, що пруться у нові країни, а в Індії прагнуть не до одвічного, як кажете, сяйва Сходу, а по незлічимі скарби його, по золото і діаманти... Ні, я таки вірю, що наше сторіччю, хоч би й у Європі, буде народженням правди, визволенням світла від темряви. Вірю в оновлення Європи, яка визволиться нарешті з-під влади хижацького меча і ненависті та Проголосить вільними всіх, цю нині стогнуть у ярмі. Може ще й я дочекаю того визволення людини, створення нової спільноти людей....» «Може дочекаєтесь у тій віщий вимріяній Понтиді, про яку я стільки чув, — єхидно посміхаючись, сказав Монтеги Уортлей. «Може якраз у Понтиді, бо неважливо, де це станеться найперше; — відказав я, — це буде блискавиця, що осяє усі країни, того я певен, бо з іскри народжується полум'я, адже ж заграви всюди і є люди, що прагнуть до свободи і влади розуму...» «Щодо іскри, то, можливо, це так, — озвався Монтеги, — але щодо влади розуму, то можна посперечатись...» «...А що скажете про Америку, де вже заясніла ота іскра прагнення до свободи? Чи не спалахне там полум'я визволення? — з неменшою іронією, зауважив я, але Монтеги Уортлей прикинувся, що не збагнув про що мова. А вже ж не турбує його те, що мрія спалахне колись і в Індії та осяє його вимріяний, покірний Схід такою самою блискавицею визволення народів того Сходу з-під ярма нині таких самовпевнених загарбників?... Мабуть і він і я таки були стомлені тією розмовою. Та й про що могли ми ще говорити? Все було ясне для мене і для нього. Монтеги плеснув у долоні, служки безшелесно майнули за новими стравами і питвом, двері стиха розчинилися і звідкись полинула та сама предивна й лагідна музика, заколисуючи й так дрімливу думку. і я не міг подолати солодкої дрімоти. Вона пригорнула мене крилом, я звалився горілиць на софу, а чиїсь ніжні руки і тьм'яні уста торкали мене немов повівом легкого вітру, приносили із собою п'янкий запах незримих, духм'яних просторів. Музика линули крізь синю імлу, до мене посміхався загадково Монтеги Уортлей — еффенді, плили в багряних відсвітах обличчя танечниць, і я западався у сон, зачаклований музикою і тихим, тужливим танком. …«Леле, чи це день, чи це ніч?» — Скільки ж часу я пробув на цій софі, в цій зачарованій кімнаті? А Монтеги непорушно сидів, неначе не вставав із свого ложа та смоктав свій кальян. Я забарився осьде. Треба було йти й ми ще якийсь час розмовляли з Монтеги про буденні справи, Він сказав мені, що побут його у Римі обмежений. Якщо прийде вістка, якої він чекає, раніше сподівання, то цін може ще цього тижня відпливе на свойому бригу на Схід. «— Чи ви, Монтеги, — несміливо промовив я, — бачили коли-небудь княжну?...» «Ні, — посміхнувся він, — може я її бачив, але вона мене — ні. А навіщо? Про що я говорив би з нею? З кохання мойого я вилікувався, а на потіху, як самі ви бачили, у мене стільки тонкостанних дівчат, що потраплять завести вас у сади раювання... Вас, кавалере, я не смію ажніяк відраджувати від вашої химери — на це бо й молодість... Бережіться тільки Доманського, хоч і Христанек може бути небезпечний, а Рокатані це всього лиш миршавий підлиза. Не приймайте швидких рішень, не будьте довірливі. Тримайте язик, за зубами, а руку завжди на вашій шпазі. Без пістоля не виходьте з дому, будьте завжди наготові...» Я подякував йому за добру пораду і спитав, чи він, бува, не знає, де саме в Римі перебуває княжна. «Не знаю, друже, хоч міг би знати, — а якщо вас так млоїть туга, а це бачу по ваших очах і вашому настрою, то підіть уранці до собору святого Петра; я певен, що це буде корисне не тільки для вашої богомільності, але й для вашого спрагненого серця... Не полінуйтесь лише встати дуже раненько.» Він обійняв мене і обділив подарунками, яких було так багато, що треба було післати з ними мавра. Я почував себе на ногах не дуже певно, але в серці моїм співало: бо що мені гурії райського саду, коли я завтра побачу княжну? Я минув браму палацу і озирнувся: Монтеги стояв на порозі, схрестивши руки на грудях, у свому турецькому халаті та відводив мене своїми таїнними, не то глузливими, не то веселими очима. Мені чомусь видалось, що я його бачу востаннє... Його сердюки знов мене понесли в портатіні, та так прудко і такими завулками, що я до кінця свого життя шукав би і не знайшов би будинку, що в ньому проживав мій загадковий друг Монтеги Уортлей. 6 Довго я ще і замислено ходив попід Термами Караналли у той вечір, довго ходив я і по своїй кімнаті, думаючи та гадаючи про мою зустріч з Монтеги, а ще більше про нього самого. Що більше я роздумував і шукав відповіді на питання — ким він був насправді, тим глибше, у темпі нетрі здогадів я заходив, та, так і залишився з думкою, що не зважаючи на його запевнювання, я таки вже не міг би назвати його своїм приятелем, бо про приязнь вирішає довір'я, і то, беззастережне. А що я знав про нього? Майже нічого, а він про мене — все. Міг би бути і мені зичливим, але міг би стати і ворогом. Монтеги Уортлей говорив і не домовляв усього, а посміхаючись, гаїв в очах далекий вогник, що міг би бути і глумом і погордою. Я зненацька збагнув, що в істоті речей я не маю жодного приятеля, що я в цьому світі самотний і ледви чи я найду будь-коли поміж цими хижими людьми вірного друга. Вся моя істота була — одвертість; я діяв завжди З підказу серця, я старався поступати так, як веліло мені сумління, я вибирав іноді й крутий шлях, але може це був мій заблуд? А ці всі люди, звичайно, ходили манівцями, були готові до стрибка тобі до горла, а що важило їм сумління? Що важив їм наказ серця?.. жүктеу/скачать 1.9 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|