„Антологія французької поезії ХХ століття”

„Антологія французької поезії ХХ століття”

Деякі переклади І.Світличний надрукував в періодиці: Ж.Сюперв’єль „Пісня” та „Дощова крапля” (Всесвіт. 1968. № 3. С.87-98), Л.Арагон „Жити варто” (Дніпро. 1969. № 9. С.130), А.Мішо „Спочинок у біді” (Дніпро., 1969. № 9. С.132), Ж.Сюперв’єль „Тіло” (Дніпро, 1969. № 9. С.132).

Згодом у збірці „Серце для куль і для рим” надруковано переклади зі Сюперв’єля „Ніч в мені...”, „Пробудження” та „Зустрічі”, а в книзі „У мене – тільки слово” – „В глибині світу”, „Спогад” і „Портрет”.

До „Антології” І.Світличний переклав також два вірші: Р.Шара „На смертнім шляху” та „Спільна присутність”, надруковані у „Слові”.

Про переклади І.Світличного з Елюара М Москаленко згадує: „І.Світличний показував мені добірку своїх перекладів з пізнього Елюара, поезій п’ять або шість. Серед них були вірші „Сказати все” і „Смерть, любов, життя”. Разом з двома чи трьома моїми перекладами він надіслав їх до львівського журналу „Жовтень” (тепер – „Дзвін”). Друком вони не з’явилися. Подальша доля цих перекладів не відома”. Розшуки в архівах Львова виявилися марними.

У листі до Л.Танюка 06.03.1967 І.Світличний пише: „У спілці буваю рідко, лише на засіданнях перекладацької секції. Вони, як і раніше, цікаві, народу завжди повно, Г.Кочур побиває Цицерона, від імені перекладуваних люди говорять те, що не можна сказати від свого імені. Михайлина [Коцюбинська – Л.С.] чарує все православне християнство, але коли подумаєш, що літературне життя можливе тільки в такий спосіб, що люди хапають кожне слово всіляких папуасів, часто навіть не здогадуючись про літературу, яка твориться під боком – стає трохи сумно.

Домовився з видавництвом „Дніпро” перекладати роман югославського (дуже цікавого) романіста М.Лалича „Облава”. Роман великий, 20 аркушів, роботи стане на півроку. Уже почав перекладати і не шкодую, що треба буде стільки часу вбити².

P.S. Посилаю Тобі бібліографію перекладів Гете, щоб знав, що зроблено. До речі, Гете перекладає і В.Стус, вам не завадило б сконтактуватися”.

До Віри Вовк 24.07.1967: „...Мені для роботи треба б мати якийсь новий французький Larousse. Хотілося б мати також збірки поета, якого я перекладав – Сюперв’єля (крім видання з серії „Poètes d’aujord’hui”, „Gravitasions”, i „Débarcaderes” – ці є частково у Кочура, частково у мене).

Не кидаю думки продовжити перекладати, бо дуже мені цей поет сподобався”.

До Танюків 04.12.1967: „...Перечитую, Лесю, твого Аполлінера. Не все на одному рівні, видно, що перекладалося раніше, а що останнім часом. Деякі переклади бездоганні, а деякі треба правити з мовного погляду. Загалом, коли буде на збірку, треба видавати окремо, напевно, пройде і матиме успіх.

На лютий готується великий перекладацький вечір югославської поезії. Може й ти щось перекладеш? Якщо згоден, забезпечимо оригіналом.

Орхан Велі, певна річ, з порядку денного не сходить”.

До Ореста Зілинського 04.12.1967: „...Майже весь мій час забирають переклади з французьких поетів, якими я захопився як через привабливість матеріалу і справжньої насолоди від високого мистецтва, так і з огляду на більшу, порівняно з критикою, перспективність цього виду роботи³”.

До Гевриків 04.12.1967: „...Чи немає у Ваших краях якоїсь солідної антології новітньої французької поезії. Я зараз захопився перекладами з французьких поетів (Суперв’єль, Мішо та ін.), але загалом у французькій поезії орієнтуюсь слабко, і хотів би поширити трохи свої знання, та й для перекладу мати дещо більше матеріалу. Якби Вам трапилася якась така антологія, і Ви змогли надіслати мені, я б постарався компенсувати чимось корисним для Вас”.

До Гевриків 16.20.1968: „..Дві збірки сучасної французької поезії ми отримали, а одну (з перекладами на українську) досі не отримали. Ця збірка так і не дійшла – це, певна річ, не зменшує нашої сердечної вдячності”.

До Танюків 11.03.1968: „...У мене зараз дуже багато роботи – і заробітчанської (внутрішні рецензії, редагування), і для душі (своє пишу, перекладаю – може щось і не для кошика). Я тим часом – особа приватна.

Віра Вовк вислала мені „Садівничого”, але українські речі з-за кордону не доходять.

Що перекладаєш зараз? Я – Десанку Максимович, хочемо скомпонувати збірку.”

До Гевриків 01.05.1968; „...Дякую Вам за надіслані книги: одні з них цінні для мене, інші – для моїх друзів, але всі вони корисні для справи.

Книги з французької поезії прислужилися нам тим, що ми підготували антологію новітньої французької поезії, днями віддано її на виробництво, а побачити світ вона має ще цього року; звичайно, як тільки вийде в світ я її Вам надішлю”.

До Гевриків 18.05.1968: „..Отримав від Вас другий том творів Сен-Жон Перса. Щиро дякую Вам. Сподіваюся, Ви не нарікатимете на мене, якщо я передам цю книжку кращому нашому перекладачеві Миколі Лукашеві, що просто закоханий у Сен-Жон Перса.

А тим часом, Г.Кочур – також видатний наш перекладач – дізнавшись про можливість замовити Вам деякі книги, попросив мене замовити Вам деякі книжки про Сен-Жон Перса.

Твори самого поета він має, дещо вже перекладав, але хоче написати і про нього. Якщо це Вам буде необтяжливо, прошу виконати його прохання. Список потрібних Г.Кочурові книжок на звороті. Якщо є щось вартісне, можна вислати, бо інформація у нас дуже недостатня.”

До Танюків 05.06.1968: „...Французька антологія ще у видавництві, щось там марудять.

Михайлині Превера повернули, не редагуючи. Ви знаєте, що вона безробітня, так само, як і Надія Світлична, як і Брайчевський, а від сьогодні З.Франко. Як бачите, ми від Москви не відстаємо. А з плану видавництва „Молодь” викреслили збірку Ліни Костенко.”

До О.Зілинського 05.06.1968: „... Пересилаю Вам вірші ­– переклади з чеської – „Прагну чути”, „Чудовий смуток”, „Любовна” Яна Скацела в перекладах Івана Ющука.

Крім того, два вірші в моєму перекладі: Мирослава Голуба „Студія з проблеми поезії” (Дукля, 1968, № 4, с.269-270) та Антонін Броусек „Пам’ятник”.

…Чи не можна було б дістати у Вас якесь пристойне видання творів Голана?

…Всілякі інші новини – і що я хотів би почути від Вас, а щось, може, й Ви від мене – краще відкласти до зустрічі⁵”.

До Г.Кочура 08.08.1968: „... У московських книгарнях дещо купив, але небагато і не дуже цінне, найбільше югославське.

У Ленінграді в книгарнях багато іноземної літератури, більше, ніж у Москві. Я вже купив збірочки Жува, Превера. Бачив також гарні видання Ронсара, Бодлера, на жаль, не знаю, чи вони Вам потрібні. Зарубіжні видання дуже дорогі.”

До Гевриків 05.02.1969: „Щось наше листування відбувається дуже примхливо – чи то Ваші до мене, чи мої до Вас, чи Ваші і мої одночасно – але відбувається щось незрозуміле. Я дякував Вам за збірки Норжа та Печі, але Ви не знаєте, чи я їх отримав! Ті книжки мені не дісталися: їх побачив Григорій Кочур, який збирає цілу серію „Poètes d’aujord’hui”, а саме цих поетів у нього не було. Я не дуже протестував, бо всім, що є у Кочура, я можу користуватись без обмежень.

...У нас є славний перекладач А.Перепадя, він часто друкується у „Всесвіті”, нещодавно вийшла в його перекладі книжка Сент-Екзюпері, зараз перекладає Камю.

Він зараз опановує португальську мову, але добрих словників у нас немає. Він просить, якщо це можливо, придбати для нього португальсько-французький або іспанський, італійський або англійський словник. Вартість він компенсує літературою, яка виходить тут.”

До В.Стуса 29.10.1969: „...Я тут купив Тобі „Американських поэтов в переводах Зенкевича”. Може, Ти хотів ще щось придбати? Я купив у Старобільську Кобо Абе („Женщина в песках” і „Чужое лицо”), поезії Лорки, переклади Кочура – все тут можна придбати вільно”.

До Гевриків 31.10.1969: „...Висланих Вами книжок модерної французької поезії та латиноамериканської поезії не отримав. Французько-португальський та португальсько-французький словники отримав і передав їх Перепаді.

...Зараз я виїхав на село до мами – тут тихо, спокійно, гарно працюється.

Трохи перекладав Ронсара (я його люблю), а зараз перекладаю Лафонтена, якого я менше люблю, але в 1971 році буде його ювілей, і тому переклади легко можна буде видрукувати⁶.

У № 9 „Дніпра” надрукували кілька моїх перекладів з французької”.

До Віри Вовк 31.10.1969: „...Спершу перекладав Ронсара – давно на нього зуби гострю, а це написали мені з Києва, що 1971 року буде ювілей Лафонтена, з цієї нагоди видають його збірку, і для неї треба зараз перекладати Лафонтена.

Лафонтен – не Ронсар, але коли треба, то мушу. Стороння людина [В.Мороз – Л.С.] може подумати, що колишній критик зовсім перекантувався на перекладача. Основне моє заняття все-таки – естетика, і в цій галузі я працюю більше і ефективніше.

Запали мені в душу Твої слова, що в Києві люди не вчать чужих мов, а я французьку мову вчив зовсім книжно. Тепер я взяв з собою платівки з уроками французької мови і потрохи слухаю їх. Хоч звикну до її звучання”.

До Всеволода Ткаченка 31.10.1969: „...Купувати варто лише те, що потрібно для роботи. Ронсара у мене є досить пристойна збірка „Poésies choisies” видання Garnier Frères (1963). Книги серії „Poètes d’aujord’hui” віддав Кочурові – він прагне зібрати цілу серію, а саме цих у нього бракувало.

Я почав перекладати Ронсара, але „Дніпро” планує на 1971 рік до ювілею видати Лафонтена, і, оскільки це діло певніше, я переключився на Лафонтена. Цілу збірку треба зробити за декілька місяців.

Якби Ви хотіли підключитися, я б не протестував, я б перекладав тільки з перших книг, а з останніх трьох книг (10, 11, 12) резервую за собою тільки „Le paysan de Danube”, решту можете вибирати і перекладати на свій смак. Попереджаю, що перекласти треба протягом двох-трьох місяців.

...Ваші переклади пішли всі, а „Каталонських ченців” примусили доробляти, і я підписав їх двома прізвищами – Вашим і моїм.

Чи бачили Ви кілька моїх перекладів в № 9 „Дніпра”?”

до Гевриків 07.07.1970: „...Шкода, що з двох „Плеядівських” томів Ронсара, які Ви надіслали Кочурові, він отримав тільки один (2-й), мені не потрібний, а той, де сонети до Марії та Гелени, або йде, або зовсім не прийде.

У мене є Ронсарові тексти („Вибрані твори”), але в нього багато варіантів, і краще, звичайно, обирати канонічний текст.

Чи не можна придбати у Вас французькою мовою збірки Дю Белли? Я не знаю, які там були видання, але мені аби було з чого вибирати для перекладів.”

До А.-Г.Горбач 10.02.1970: „...Перекладаючи Ронсара, маю добру втіху. Перекладається легко – не знаю тільки, чи добре? Як Вам здається такий сонет „Скоріш померкнуть в небі сонми зір...” [4, с.219]. Шкода тільки, що твори Ронсара мають по кілька редакцій, а я не маю якогось канонічного тексту – два видання вибраних творів, якими я користуюся, дуже куці і суперечливі.

Кочурові нещодавно прислали твори Ронсара з серії „Pleiade”, але тільки другий том, а там такі довжелезні монстри, яких я ні за які гроші не перекладатиму.

...Весна і літо в мене, мабуть, підуть на Ронсара (бо я ж не тільки перекладаю, але й старого фаху літературознавця намагаюся не забути), а потім, може, дійде черга до Дю Белли.

Десь я вичитав, що в 1953-1964рр. у Франції вийшов капітальний шеститомовий словник французької мови П.Робера. Він є моєю заповітною мрією не лише тому, що я трохи перекладаю, а й словниками цікавлюсь спеціально – може, й мені вдасться створити в цій галузі словник синонімів [який І.Світличний вважав головною працею свого життя, але через хворобу не закінчив. – Л.С.].”

до Г.Кочура 10.02.1970: „...Ронсар потрохи українізується. Лякає мене тільки те, що виходить надто легко: коли не роблю нічого іншого, то й по два сонети в день. Може, погано? От Вам для прикладу:

„Безлюдні нетрі, праліси густі” [3, с.220].

Найбільша біда з Ронсаром та, що немає канонізованого тексту, варіантів багато, а дві збірки Choisies куці, суперечливі й химерні, та й без словників тут погано. Але вже як буде. Що зможу, зроблю”.

до Г.Кочура 21.02.1970: „...Хоч Ваша критика має яскраво виражений наклепницький характер, я радий був Вашому листові. А своєю критикою Ви доможетеся лише того, що муситимете читати і всі інші переклади – серед них кращі і гірші – отже, настроюйтеся на героїчний лад.

...А як там живе пан-товариш Лафонтен? Що чути з Норвідом? І взагалі, які видавничі новини?”

До Віри Вовк 04.04.1970: „...Лукаш щойно приїхав з Ялти і захворів на грип. Переклав він чимало Аполлінера, я не читав, але кажуть, дуже цікаві. Проте збірки не закінчив і покинув.

...А ще в мене лежить на столі томик Дю Белли – колись і до нього черга дійде.

...Листи і листівки доходять від Тебе справно, але з книгами дуже погано: ні до мене, ні до Кочура, ні до п. Орисі [І.Стешенко – Л.С.] не доходить майже нічого.

Хочеш знати, як звучить у моєму перекладі Ронсар? Ось для прикладу „Ce petit chien qui ma maîtresse suit” – „Маленьке цуценя, що дзявулить” [4, с.220]. Але це мінор і не таке цікаве. Жінкам я читаю (і кажу, що це Ронсар писав про них) інший сонет „Plus tôt le bal de taut d’astres divers” – „Скоріш померкнуть в небі сонми зір...” [4, с.219]”.

До А.-Г.Горбач 26.11.1970: „...У мене справжнє свято: одержав чотири томи Robert’a. Сердечне спасибі Вам. Чекаю, коли Ви будете в Києві, щоб віддячити Вам. Говорити завжди краще, ніж писати.”

До Г.Кочура 26.11.1970: „...„Ченстоховські вірші” домучив, як воно вийшло – то Вам видніше, але сумніваюсь, щоб добре, єдина втіха – на більше зараз не здатен.

Як завжди, хочеться робити не те, що треба: Норвід лежить на столі розкритий, а я гризу французів. Але, може, те й краще (не для французів, а для мене)?

Між іншим, прочитав „Історію французької мови” А.Доза – вельми задоволений.

Якщо Бог пошле натхнення для Норвіда, а я тим натхненням скористуюся, то, може, ще щось перекладу. Але великих надій не плекайте, я особа не керована і платонеспроможна, і якби не передз’їздівське піднесення, то й „Ченстоховських віршів”⁷ не було б.

Що там на бібліофронті? Не забувайте мене.”

До Г.Кочура 18.12.1970: „...У Харків з Москви книги приходять чомусь раніше, ніж в Київ, можна багато чого купити з видань „Науки”, навіть Гумільов лежить без попиту”.

До З.Геник-Березовської 05.04.1971: „Минулу зиму працювалось добре, та й зараз на Бога нарікати не можу, але з об’єктивних причин зараз ніщо, навіть безневинні переклади світу побачити не можуть. Вимогливість у нашому житті посилюється, і гідними людської уваги тепер можуть бути лише шедеври або халтура. На перше я не здатен, а до другого не маю охоти. Борсаюсь десь посередині і – contra spem spero!”

Про стосунки І.Світличного з Г.Кочуром свідчить телеграма, відправлена до 70-річчя Кочура: Ірпінь. Григорію Кочуру.

Знаменну річницю великого ювілею зустрічаю новими трудовими подвигами на перекладацькому фронті. Річний план перевиконано працюю рахунок семидесятого.

* * *

Деякі зауваження і додатки до листів І.Світличного.

В „Антології чеської поезії” (1964) надруковано його переклади поезій Іржі Махена „Барабанщик барабанить”, В.Незвала „Прохання”, Ф.Голаса „Вірші”, Й.Ганзліка „Лампа” та „Поетика”. „Баладу” В.Незвала надруковано в „Зоні” (1993. № 4. С.209) та в „Слові”.

В „Антології словацької поезії” надруковано вірші Ш.Жарова „Дайте дихати”, М.Руфуса „Молитва за милу” та „Вечір на Дюмб’єрі”, в „Україні” (1964. № 4) його ж „Упав солдат”. Згодом „Дукля” (1968. № 4) опублікувала вірш М.Голуба „Студія з проблеми поезії”.

В антології молодої білоруської поезії „Калинові мости” (1969) переклади І.Світличного друкували під „живим псевдо”, і переклади з Р.Барадуліна „Заходжу в кабіну” та „Палять картоплиння” підписував Д.Паламарчук, „Моя мова”, „Відвага”, „Пам’яті А. В.” та „Маралові зрізують панти” надруковані лише 1994 року в „Слові”.

За підписом Г.Кочура в „Калинових мостах” надруковано переклади І.Світличного з Я.Гречаникові та Ю.Голуба.

У другій половині 1960-х І.Світличний зацікавився творчістю сербської поетеси Десанки Максимович. Зі збірки „Прошу помилувати” І.Світличний переклав 13 віршів, вісім з яких опубліковано 1990 року в книзі „Серце для куль і для рим” (3, с.209-217), а всі 13 в збірці „У мене – тільки слово” (4, с.192-200) зі стилізованим додатком (с.65) „Вражим кажњавњє”, надісланим Д.Максимович до її 70-річчя.

Продовжувати перекладати з Д.Максимович І.Світличний збирався і в таборі, дружина надсилала йому оригінали, але через брак сербсько-хорватського словника цей задум не здійснився.

Переклади віршів Мирослава Колежі (з хорватської) зроблено в другій половині 1960-х років „Ніч у провінції” та „Коні біля корчми” чомусь не друкувалия, „Циганська” та „Яка сумна ніч у малому місті” надруковано лише 20 серпня 1998 року в „Літературній Україні”.

Недрукованим залишився також переклад з А. Броусека „Пам’ятник”.

У книзі „Поезії” Ю.Словацького [серія ВСЛ – Л.С.] 1969 року надруковано переклади І.Світличного: „Розмова з пірамідами”, „До автора плачів Єремієвих” та „До матері”.

„Ченстоховські вірші” Ц.Норвіда з’явилися 1970 року в книзі „Поезії” [серія ПСЛ – Л.С.] за підписом Л.Череватенка в скороченому вигляді (вилучені строфи пов’язані з релігією). Повністю надруковано у збірках „Серце для куль і для рим” і „У мене – тільки слово”.

Всі переклади із слов’янських, включаючи переспів „Слова про Ігореву січ”, І.Світличний збирався об’єднати назвою „Мої слов’яни” (див. Лист до акад. А.Жуковського від 03.05.1981).

У 1968-1971 рокахр. І.Світличний для заробітку упорядковував та перекладав з російської збірки „Музиканти сміються” та „Улюблені пісні” (шлягери), але під чужими прізвищами.

До сторіччя Паризької комуни І.Світличний переклав збірку поетів Паризької комуни, але вона залишилась в архівах, бо на той час вже й „живі псевдо” не проходили.

Так само для заробітку І.Світличний перекладав для видавництва „Дніпро” оповідання і вірші для „Творів Гі де Мопассана” у восьми томах.

Підготовлені для першого тому вірші „Жах”, „На березі”, „Останній вибрик”, „Неземна вимога” було перенесено до восьмого тому, який вийшов друком 1972 року, вже після арешту І.Світличного, і з’явилися за підписом Д.Паламарчука.

Есе Мопассана про Флобера, перекладений І.Світличним до восьмого тому, до „Творів” не додали.

Вісім оповідань Мопассана з книжки „Туан” – „Шафа”, „Кімната № 11”, „Полонені”, „Наші англійці”, „Засіб Роже”, „Сповідь”, „Мати потвор”, „Чоловік-повія” – вміщено в п’ятому томі „Творів”, підписані прізвищем І.Світличного.

Для книги Лессінга „Лаокоон” (переклад Є.Поповича) І.Світличний 1968 року переклав уривок з поеми Л.Аргосто „Шалений Роланд”.

Для “Антології французької поезії” переклав уривок з „Перелицьованого Вергілія” Скаррона.

Окремі переклади І.Світличного 1966-1970 рр. друкувались під власним прізвищем – аби „за кордоном не галасували, що І.Світличний переслідується, що його не друкують”. За п’ять років надруковано біля двадцяти перекладів з французької та „Пісні Беранже”, подані до видавництва ще 1967 року.
В Україні відбулась зміна влади: замість Шелеста-Нікітченка-Скаби до влади прийшла кліка. Їм треба було утвердитися, і тому з допомогою „темної конячки” Добоша відбувається „великий погром” – масові арешти 12-13 січня 1972 року української еліти, серед них І.Світличний. Починається новий, останній, як і для В.Стуса, період життя І.Світличного.

ІІІ А. Тюрма КДБ (13.01.1972 – 06.06.1973)

На противагу попередньому арештові 1965-1966-х років, тут було не до перекладів. Але в цей час І.Світличний, як і його побратим В.Стус, пише власні вірші, які згрупував І.Світличний у „Камерні мотиви”.

ІІІ Б. У середині серпня 1973 року І.Світличний нарешті прибув до уральського табору суворого режиму ВС 389/35, розташованого на перевалі Уральського хребта, неподалік від Чусової.

Після карантину, трохи оговтавшись, він пише:

До дружини 30.09.1973: „...Чим би тут можна було зайнятись, крім синонімічного словника? Перекладати щось не має змоги, бо не має бажаних перекладів [надсилати книги заборонялось, дозволяли лише виписувати через „Книга – поштою” – Л.С.]. Закордонні видання сюди не дозволено надсилати, а видані „Прогрессом” „Французские стихи в переводах русских поэтов”, де поряд з перекладами друкуються й оригінали, мені придбати звідси, мабуть, неможливо. Є ще ідея поморочитись із „Словом о полку Ігоревім”, але для цього знов же таки потрібна книга перекладів і переспівів „Слова”, видана Махновцем давно, виписати її через „Книга – поштою” ніяк. Реальніша річ – спробувати перекласти на українську Шевченкову „Тризну” – мені здається, це може бути цікавий експеримент. „Тризна” серед Шевченкових творів художньо несподівана і незвична і українською звучала б не так, як інші його твори. Спитай у Маестро [Г.Кочура – Л.С.], як він на це дивиться, і чи були якісь спроби перекладати „Тризну”? Проте „Тризна” – на крайній випадок” [6, c. 31].

У листі від 10.12.1973: „...За словник французьких синонімів я не знаю як і дякувати Л.З.[Копелеву – Л.С.]. Цей словник мені зараз був би особливо корисний, бо я тут, як в школі, під керівництвом досвідченого вчителя [співв’язня, викладача французької мови І.Коваленка – Л.С.], систематично удосконалюю свої [університетські – Л.С.] знання французької мови. Запас слів у мене виявився досить не поганий, але вимова абсолютно варварська, однак у мене несподівано виявилися здібності до мови., яких я в собі ніколи не помічав, і я надолужую недоліки своєї освіти досить швидко; якщо ніщо не зашкодить моїм студіям, наступного року я вже говоритиму більш-менш пристойно.

Спробуй мені переслати тексти поезій Бодлера, але не разом з листами, яки Ти мені пишеш, а в окремих конвертах (вірші посилатимуть на переклад, гарно було б разом з оригіналами надсилати російські переклади). Твоя ідея геніальна, аби тільки вона виявилася також і здійсненною. Десанка [Максимович – Л.С.] також була б корисна, її можна було б висилати в такий же спосіб.

...Я ще думав колись перекладати дитячі вірші польського поета Бжехви – дуже гарні поезії, якраз для Яреми (пригадую про сороконіжку, сома-математика). Можна спробувати щось перекласти.” [6, c.62-63, 66]

Лист від 13.01.1974: „...Дякую Тобі за переклад з Тагора [„Сам” – Л.С.]. Вірш гарний, духові часу відповідає точно. Щодо перекладача [В.Стуса – Л.С.] – Ти ображаєш мій смак і фах – перекладача видно більш, ніж автора. Так, дуже по-своєму перекладав Тичина: читаючи його переклади, автора твору не вгадаєш нізащо, за те перекладача вгадаєш з першого рядка.

До речі, після Бажанових перекладів з Рільке, друкованих у „Всесвіті”, мені пощастило прочитати й інші переклади [Стусові – Л.С.], і я мав втіху не тільки від того, що вони вдалі, але ще й в тому, що вони нагадують тагорівські вірші.

...Кілька разів замовляв Ередія, але ні звідки не отримав.

...Ти пишеш, що вислала мені вірші Десанки [Максимович – Л.С.]. Один раз я їх отримав. А скільки разів Ти висилала?” [6, c.74, 78, 80]

У листі від 28.01.1974: „...Щодня вивчаю французьку мову за підручниками підвищеного типу (для інститутів іноземних мов, і несподівано для себе справа йде успішно – багато текстів читаю порівняно легко, оволодіваю розмовною мовою: щоденні вправи не будуть марними.

Трохи згодом займуся також і перекладами. Текстів, які Ти висилала окремими листами, я ще не маю, але мені вже сказали, що їх послали на переклад – отже, це тільки справа часу. Коли щось перекладу, напишу Тобі” [6, c.83].

Лист від 10.02.1974: „...З листів, у яких Ти надсилала вірші, я отримав кілька, але ... тільки з текстами російською мовою. Іншомовні ще десь перевіряються, але вже запевнили, що я їх згодом отримаю. З них я отримав два дні тому тільки кілька поезій Бжехви та Десанки. Бжехву одразу взявся перекладати. От „Їжачок-селюк” (я переклав його не буквалістично) [5, с.50].

…Часу було мало, то не встиг перекласти більше. Але до наступного листа зроблю ще щось.

Десанки ще не перекладав, бо не маю словника, а без словника боюсь зробити якусь прикру помилку, словник замовив у кілька книгарень. Рано чи пізно перекладу і її, і Бодлера, отже, Ти продовжуй надсилати” [6, c.91-92].

Лист від 25.02.1974: „...Веселого листа отримав від Михасі [Коцюбинської – Л.С.]. Вона пише про конференцію з питань культури мови, але написала таким бездоганно-оптимістичним тоном, що їй міг би позаздрити й безсмертний Швейк. Я атмосферу конференції уявив непогано і посміявся від душі; естетики мають рацію: трагедія і фарс не такі й несумісні, як думали колись класицисти.

...Отримав „Мовознавство” № 1 з передовицею, де інформація про конференцію подається детальніше і в трагічному світосприйнятті. Тон, яким послуговується „Мовознавство”, стосується всіх: і того, про що пише „Мовознавство” (справа перекладу, звичайно ж, загальмована, і невідомо на скільки), і того, хто це пише.

...Нарешті я отримав оригінали Бодлера (№ 7, 8, 14, 15, 17, 18) і Десанки (№№ 13-18, 24-24, 30-33, 40, 59, 63). Бодлера, крім того, маю російські переклади („Альбатрос”, „Неудача”, „Соотвествия”), але без французьких оригіналів.

У всякому разі я вже маю цікаву роботу. Починатиму я з Бодлера (французько-російський словник, хоч і не мій, тут є). Десанку без словника перекладати не ризикую, бо навіть і одне неправильно зрозуміле слово зіпсує все. З Бжехвою простіше: якщо якогось польського слова я не знатиму, з’ясувати його не важко – колись, за термінологією Білодіда, це була друга рідна мова [для багатох співв’язнів І.Світличного – Л.С.]” [6, c.94-96].

Лист від 13.04.1974: „...Єдине з поетичного, чим хотілося займатися – це переклади. Бодлера я вже почав перекладати. І не тільки я. Ось три переклади вірша „Людина і море”⁸, прочитай разом з Михасею, Миколою [Лукашем – Л.С.], Маестро, визнач і напиши, котрий краще.

...Дмитриків тато [В.Стус – Л.С.], кажуть, ще більше усамітнився [у табірній тюрмі – Л.С.]. Перекладами займатися самому, звісно, краще, але ж не з його здоров’ям. Це є більш в моєму стилі” [6, c.102, 105].

Лист від 28.03.1974: „...Мені недавно дали Бодлерового „Альбатроса”, посилаю так само кілька перекладів⁸, кожен в своєму стилі, зумовленому особистими смаками.

...Як бачиш, усі три переклади далекі від досконалості, і я собі уявляю, як би пройшовся по них олівцем, скажімо, Маестро.

Але я завважив, що мені, тай не лише мені, значно важче даються вірші в класичному стилі – і з цього погляду Десанку було б перекладати набагато цікавіше, але без словника я навіть за найпрозоріші і найпростіші речі не беруся.

Що саме перекладає Маестро? І – для душі чи тільки для заробітку?⁹

Чекаю також на Миколині [Лукашеві – Л.С.] переклад, особливо Верлена. Читав у „Всесвіті” його переклади з Аполлінера – чудесні” [6, c.107, 109].

Лист від 09.04.1974: „...Миколин переклад „Дон-Кіхотові” [Верлена – Л.С.] читається, як сучасність: вельми дякую, якщо є щось іще, прошу надсилати”. [6, c.112]

Лист від 12.05.1974: „...Подякуй дядькові Левові¹⁰ [Копелеву – Л.С.]: він мені зробив надзвичайну послугу – вислав білінгвальне видання французьких віршів в перекладах російських поетів. На жаль, цю книжку я тільки бачив, її поклали на склад до моїх речей. Дядько Лев написав листа до адміністрації з проханням видати ту книжку мені, але адміністрація на такі приватні прохання уваги не звертає. Логіка й бажання проти формальних приписів, на жаль, ваги не має.

З Миколиних [Лукашевич – Л.С.] перекладів я отримав тільки Верлена, Аді не дійшов. Підстав для того немає ж ніяких.¹¹ А переклад Верлена звучить гарно, Миколу можна вітати.

Рецензію [Кочурову – Л.С.] на „Людину і море” я отримав. Вона не тільки слушна, але й для мене й несподівана: я такою її й уявляв, приблизно так і сам думав. Тільки що моє слово для інших не таке авторитетне, як Маестрове. Наступні переклади давати на рецензію необов’язково – не варт обтяжувати Маестро таким невартісними речами, в нього і так клопоту досить.

Зміст віршів Бодлера я отримав, і трохи згодом напишу, які маю оригінали” [6, c.118, 120].

У листі від 26.05.1974: „...Вірші Бжехви я дома не перекладав, то помітки, що я хотів перекладати, їх слід пересилати в першу чергу. Я тільки отримую їх дуже не скоро, та мені спішити нікуди, з часом перекладу.

...З нетерпінням чекаю Лукашевих перекладів.

...Літературу дозволено отримувати тільки з книгарень, тільки післяплатою, а не від індивідуального адресата” [6, c.124].

Лист від 09.06.1974: „...Отримав від тебе, ще два вірші Десанки, але перекладати без словника боюся. З польської можна і без словника, а з сербської страшнувато.

...Нещодавно придбав двотомовий чесько-російський словник – досить пристойний, з граматикою. Якби мати якісь гарні поезії, приміром Голана або Галаса, можна було б спробувати. Може, якщо Маестро матиме час, щось мені вибере?” [6, c.131]

Лист від 04.08.1974: „...Оригінали для поетичних перекладів ідуть до мене тугувато. Правда, я вже отримав перші чотири балади Незвала (дякую!), але поезій і Бжехви, і Десанки, і Бодлера, що ти їх вислала давно, дійшли до мене далеко не всі. Взагалі вони перевіряються довго, дуже довго, іноді й по три місяці, а деякі приходять скоріше – можливо, тут має значення, якою мовою написано оригінал, може якісь інші причини, важко сказати. Врешті-решт, доходять всі – отже, будьмо оптимістами.

...Німецьких віршів я ще не отримав. А підрядника з німецької робити не треба, я ж сам до десятого класу вивчав німецьку і, хоч, звичайно, все вже забув, підрядник ще можу зробити сам. Але ще треба мати оригінали” [6, c.145, 152-153].

Лист від 28.08.1974: „...Нещодавно отримав ще кілька поезій Бжехви і швейцарців [німецькою – Л.С.], але навіть ще не читав їх, а перекладатиму трохи пізніше, зараз щось не перекладацький, хоч і поетичний настрій [голодування – Л.С.] – більше читаю. Проте перекладатиму скоро, оригіналів вже маю досить, тільки Десанка лежить мертво через відсутність словника” [6, c.155].

Лист від 05.09.1974: „...Вчора отримав цілу купу листів – сорок п’ятий черговий та шість листів з оригіналами віршів (Десанки, Бодлера, Незвала, Затраднічека, Бжехви), деякі з них відправлені ще в березні, хоч і довго йшли, але до адресата врешті-решт дійшли. Тепер у мене не тільки є, що перекладати, але можна й вибирати, що перекладати. На першість могла претендувати Десанка, але без словника боюсь. Добре, що дійшла абсолютна більшість.

...Ліричний антракт – переклад з Бжехви „Недоростки” [5, с.44] та „Змій-грамотій” [5, с.46].

Другий віршик, якщо порівняти з оригіналом, власне, не переклад, а переспів, або вірш на тему Я.Бжехви, я його дещо переінакшив” [6, c.163, 167].

Лист від 15.09.1974: „...Ліричний антракт – віршик для Ярика, переклад з Я.Бжехви „Лінтюх” [5, с.45] та „Сорока” [5, с.40].

Поки писав листа переклав ще одного віршика для Ярика „Стонога” [5, с.42]. Це такі віршики, що Яремі мають сподобатися” [6, c.170, 177].

Листи від 28 серпня, 5 та 15 вересня написані під час багатоденного голодування на протязі 56 днів – відповідно перебування в ШІЗО [штрафний ізолятор – Л.С.] та лікарні на примусовому годуванні. 21 вересня І.Світличного відправили на профілактику до київського КДБ, де І. Світличний перебував місяць – з 15 листопада до 15 грудня, згодом місячний етап на Урал.

Лист від 26.11.1974: „...В останні місяці мені працювалося добре, і дещо, кажуть, я переклав вдало: переклад Бжехвого „Лінтюха” у малого читача користується успіхом [24 листопада відбулось півгодинне побачення з рідними – Л.С.]” [6, c.194].

Лист від 02.12.1974: „...А Беранже мені перекладати не хочеться. Почекаю вже краще на Десанку, та й Бжехву треба довести до кондиції” [6, c.199].

Лист від 13.12.1974: „...Ти – склеротик: „Качку-дивачку” Бжехви мені передала, а тепер обіцяєш переписати її зміст. А переклади слабкуваті, у Бжехви це звучить значно краще. За зміст польського видання дуже дякую, я тепер краще орієнтуватимусь.

У мене зараз при мені і французько-російський словник, і оригінали французьких поезій, і читаючи їх, я так захопився, що одразу ж почав перекладати. Особливо зачарував мене Верлен – король поетів! На сьогодні я переклав шість поезій Верлена і один сонет Бодлера і вирішив надіслати їх Тобі не в тексті листа, а на окремих поштівках – і добро [листівки – Л.С.] не пропаде, і естетичніше буде.¹² Під кожним перекладом я написав назву оригіналу, і як буде нагода, покажи їх, будь ласка, Порфировичу, хай він пройдеться по них критичним оком. А про враження Ти мені потім, може, напишеш. Я, на жаль, не маю ні тут, ні в таборі української збірки Верлена, щоб побачити, що вже перекладалося. Не кажу, що вона допомогла мені вжитися у Верлена – там, пригадую, були переклади чудесні – і Миколині, і Маестрові. Жаль також, що у мене не так багато оригіналів – тільки ті, що у збірці „Французкие стихи”, і я не маю вільного вибору для перекладів. Може, Маестро мені щось вибере на власний смак? Якщо, звичайно, мої спроби будуть визнані вдалими.

А зараз я почав перекладати Бодлерові „Мандри” (Le voyage) – в дуже цікавому перекладі М. Цвєтаєвої: вона називається „Плаванье”. ...До речі, читаючи „Французкие стихи”, я не міг не завважити, як високо стоять переклади Б.Пастернака над перекладами його попередників і сучасників: він досяг майже неможливого, зберігаючи точність, вірність оригіналу, не втрачає і поетичності, тоді як інші, як правило, жертвують чимось одним на користь іншого. Правда, і Микола, й Маестро також тут задніх не пасли, але саме їхніх перекладів я не маю під руками. До речі, чи щось із того, що я зараз переклав, було перекладено українською? Якщо так, дуже прошу, надішли мені, щоб я мав змогу хоч тепер познайомитися як слід, бо загалом я ж колись читав, і якби не склероз... Через нього я не все пам’ятаю, що перекладав з Беранже. Уявляєш?

Ти пишеш, що Порфирович перекладає, мабуть, Петрарку, а ти не помиляєшся? Його ж перекладав Хомич [Паламарчук – Л.С.]. А Бодлера Маестро щось перекладав? Якщо так, може, можна щось прочитати?

Кілька оригіналів Незвала я отримав, як був ще в таборі, але не таку кількість, як Ти називаєш. Перекладати їх ще не брався, хоч чесько-російський словник у мене є. Зупинка тільки за перекладачем.

...Окремі переклади, які я Тобі надсилаю, мають варіанти – я їх, зрозуміла річ, в листі не наводжу, але якби Маестро критикував дуже сильно, я міг би надіслати й варіанти – може, вони кращі, самому буває важко визначити.

А Бодлерові „Мандри” ніхто не перекладав українською мовою? І що є з перекладів Леконт де Ліля”? Він також звучить привабливим для перекладу. Бачиш, я не збираюся зосереджуватися на комусь одному: перекладаю, що більше подобається – тоді й перекладається легше, і виходить краще. Що ж до Беранже, то він для мене зараз не звучить зовсім. Найбільш імпонує Верлен, але його й перекладати страшніше: надто витончений, легко зіпсувати” [6, c.201, 203-204, 205].

Лист від 20.01.1975: „...За день до від’їзду з Києва я написав Тобі листа. Там я послав кілька перекладів Верлена та Бодлера – обов’язково напиши мені, що Ти отримала, і якщо щось пропало, я напишу Тобі наново. В дорозі я був рівно місяць, мав багато вільного часу, і весь час перекладав – Верлена, Бодлера, Леконт де Ліля. От Тобі Леконт де Ліль „Слони” [4, с.365].

А от іще сонет того ж автора, в оригіналі „Les montreurs”, М. Лозинський переклав буквально „Покажчики”, мені ж здається краще назвати його „Блазні” або „Паяци” [4, с.366].

Леконт де Ліля я переклав тим часом тільки дві речі, за те Верлена переклав уже 12 поезій і 5 творів Бодлера, а серед них великий цикл „Мандри”. Серед Верленових перекладів є й не раз перекладена його „Осіння пісня”. Я б надіслав її Тобі й зараз, але вчитель французької мови [І.Коваленко – Л.С.] зробив мені одне незначне, але слушне зауваження, і я маю його виправити. А тим часом ще два переклади з Верлена: „Знемога” (Langueur) [4, с.383] та „Сплю” („В саду рожево...”) [4, с.383].

Перший вірш – „Знемога” – своєрідний маніфест декадансу, тому я, хоч і не люблю в перекладах слів іншомовного походження, вибрав не „занепад”, а саме „декаданс” – слово, що потім стало літературним терміном, та ще й упхав те слово в риму. Найважче було перекладати перший рядок, і російські перекладачі трохи переінакшували його, щоб він звучав природніше; мені ж, після тичининського „Я єсть народ”, гадаю, можна було дозволити собі розкіш буквальності, не боячись, що воно звучить не природно.

Проте обидва ці переклади поступаються перед тими, які я надсилав Тобі з Києва. Загалом, якби я мав більше оригіналів вишуканопоетичного Верлена, я б перекладав його залюбки. А тим часом, Ти мені пришли хоча б переклади його „Осінньої пісні” – хочеться порівняти ¹³ з своїм перекладом, бо раніше я читав не уважно і не пам’ятаю нічого.

Дізнайся, як справи з Паламарчуковим сонетарієм; я пам’ятаю тільки, що він перекладав Ередія, а що він ще перекладав, я не знаю, напиши мені, щоб я не повторював. Що саме Маестро перекладав з Бодлера, тут я також повторюватись не хочу. Я й „Осінню пісню” перекладав тільки тому, що не мав нічого більше під руками, не мав вибору, отже, перекладав більше для поетичних вправ, ніж з потреби. Був би вибір, я перекладав би зовсім інші речі; зараз у мене вибір є, але я не знаю, що вже перекладено – Верлена, Бодлера, Леконт де Ліля, Реньє.

Ще трохи перекладів: Бодлер „Мандри” [4, с.377]. Як бачиш, річ довга-предовга. Я щось не певен, що її переклад вдався мені: є місця кострубаті, неточні, надто буквальні. Але переробляти зараз не можу, хай трохи полежить, тоді трохи підчищу, якщо зможу. Я переклав Бодлера ще кілька поезій. Мабуть, трохи вдаліше, ніж „Мандри”, але переписувати зараз не хочу. Бодлер великими дозами протипоказаний, це ж не Верлен...

Подякуй дядькові Левові [Копелеву – Л.С.] за „Французкие стихи” – своїми перекладами я великою мірою завдячую йому. А Маестро попроси не лише почитати переклади і сказати свою думку про них, але й підібрати щось із неперекладеного Верлена – бажано ліричних поезій, з короткими строфами, невеликих розміром¹⁴ – таких, як я надсилав Тобі з Києва. Цікавить мене також Леконт де Ліль та Анрі де Реньє – в наступному листі я пришлю Тобі не тільки решти поезій Бодлера та Верлена, але дещо з цих двох авторів [перекладів з Реньє не було – чи І.Світличний їх не переклав, чи вилучили – не відомо – Л.С.].

Тепер я не буду перекладати так інтенсивно, досі я це робив тому, що нічого іншого під руками не мав і нічим іншим займатися не міг¹⁵, а тепер у мене маса непрочитаної літератури, робота над новим томом словника. ...Перекладатиму менше, але перекладатиму – заняття це цікаве і приємне, а бувають випадки, що єдино можливі¹⁵.

До речі, коли побачиш Михасю [Коцюбинську – Л.С.] або Маестро, запитай у них, як склалася доля з тією хрестоматією¹⁶, яку Маестро готував ще за моєї пам’яті. Приблизно я уявляю, а хочу знати точно.

...Після того, як я надіслав Тобі з Києва переклади з Верлена, деякі з них я удосконалював, одні трохи, інші суттєво – от як звучить один з віршів, який в оригіналі мені дуже подобається:

Над неосяжним Смутком долини Сніг лине й лине Пилом мосяжним Небо жерстяне Сіро холоне. Місяць то гляне То знову тоне. Мов хмари сиві – Туман болотний, Стигнуть ліси в нім, Тремкі, безплотні.

Небо жерстяне Сіро холоне. Місяць то гляне То знову тоне. Де їм, бездомним Вовком та круком Добути здобич? Мороз і скрута. Над неосяжним Смутком долини Сніг лине й лине Пилом мосяжним.17

У першій строфі я свідомо замінив „пісок” на „пил” – мені здається, в контексті української поетики так звучить краще. Так само в другій строфі я переробив „небо мідяне” на „небо жерстяне” – знову ж тому, що жерсть більш асоціюється з холодом, ніж мідь (хоч в оригіналі небо мідяне, і за вимогами буквальної точності я міг би його таким і залишити). Не подобається мені не точна рима у передостанній строфі, але кращої я тим часом не знайшов.

Поки писав листа, трохи підправив переклад „Осінньої пісні”. Перекладаючи, згадав виступ Маестро в СПУ, коли він критикував скрипуче слово „скрипка” на відміну від французького мелодійного „violon”, а якраз перед тим прочитав у Цвєтаєвої, що віолончель більше душа, ніж скрипка, і вирішив замінити скрипку віолончеллю. Це перше. А друге – пам’ятаю, в когось була рима „осіння – голосіння”, і тому я цієї рими уникав, так само, як „лист” і „свист”, обидві вони самі на язик просяться, я вирішив перекласти „хоч і гірше, аби інше” – вийшло так: [4, с.385].

З недоліків, які я бачу сам і які постараюся виправити згодом, скажу про такі: у першій строфі задовге слово „невигойне”; справа в тому, що у всіх строфах третій і шостий рядки у мене були довші, фрази звучали природніше, але ритмічно відрізнялися від оригіналу, і я їх переробив; однак у двох місцях („невигойне” і „листом опалим”) скоротити рядки мені не вдалося. Як подивиться Маестро, коли б останні рядки першої строфи переробити на „у серце не – вигойне” – так, щоб римоване слово переносилося з рядка в рядок? Не знаю, чи Верлен припускав такі речі, але – поза цим –порядок слів був би верленівський, і фраза звучала б природніше. (Тоді в другій строфі „нудні” треба було б замінити на „сумні”). Чекаю його авторитетної поради. Замов мені на Попудренка [„Книга – поштою” – Л.С.] „Поезії” Р.-М.Рільке.” [6, с.206-219]

До сестри Надії 31.01.1975: „...На мене напав ліричний настрій, і в цілковитій самотині [у тюрмі – Л.С.] я захопився перекладами Верлена, Бодлера, Леконт де Ліля – дуже симпатичних французів, і наперекладав чималенький жмут; особливо задоволений ближчим знайомством з королем поетів Верленом: в оригіналі він звучить набагато вигідніше, ніж у перекладах (приблизно як і Тичина), його я переклав найбільше, і якби було більше оригіналів, я не знаю, коли й зупинився б. ...Якщо мені надсилатимуть добрі оригінали, я, можливо, наперекладаю згодом на невеличку антологійку французької поезії (це – рахуючи з тим, що у мене перекладено дома)” [6, с.221].

Лист від 10.02.1975: „...Уже після того, як на перекладав цілу купу, маючи під руками тільки оригінали і словник, приїхавши в табір, я надибав у № 9 „Всесвіту” за 1972 рік (добрі люди зберегли) добірку „Французькі майстри сонету” в перекладах Д. Паламарчука і виявив, що я перекладав деякі речі, вже перекладені і опубліковані. Зокрема там надруковано переклад сонету Леконта де Ліля „Les montreurs” – Д. Паламарчук переклав його без назви, а я його назвав „Блазні” (або „Паяци”). Я його Тобі надсилав. Так само у „Відлунні” Г.Кочура виявив кілька перекладів Верлена, які я, не знаючи того, робив наново. Я знаю, що Маестро на такі речі не дуже зважає, але я, коли є вибір, не хотів би робити наново зроблене і зроблене непогано. З цієї причини я не посилаю Тобі „Нічні видива” Верлена [4, с.386], які я переклав ще в дорозі, а тут виявив, що їх переклав і Г.Кочур. Не знаю, чи хтось перекладав Верленів вірш без назви, що починається словами „Le bruit des cabarets…”. Я його переклав так: *** „У корчмах шум і гам, на тротуарах твань” [4, с.384].

Здається, я ще не пересилав Тобі вірш Бодлера „De profundis clamari” [4, с.372]. Як бачиш – це сонет, а тому є загроза, що його переклав Д.Паламарчук. Напиши мені, так чи ні, і взагалі, що Бодлера вже переклали – Д.Паламарчук, Г.Кочур і, може, ще хтось. Бо от „Жовтень” [тепер –„Дзвін” – Л.С.] обіцяє цього року надрукувати добірку поезій Бодлера, а я не знаю, ні хто перекладав, ні які речі перекладено. Може, Ти можеш дізнатися про це? ...Пересилаю те, що вже переклав, може, й надаремно, але раз уже зробив, хай збережеться як поетична вправа. Верленів „Сплін” я Тобі вже послав, а тепер маєш „Сплін” Бодлера („Коли низьке й важке, мов віко, небо висне”) [4, с.374].

Не знаю, чи Тобі цей вірш сподобається. Але, як слушно підкреслив у передмові до збірки „Фрунцузкие стихи в переводах русских поэтов” Ю.Еткінд [„persona non grata” на цей час – Л.С.], така поетика Бодлера: він поєднував дуже матеріальні реалії з витонченими духовними, і образи павуків, що тчуть павутину прямо в мозку, чи стягу, піднятого над черепом, – звичайно, образи не дуже естетичні, але саме до такого ефекту і прагнув Ш.Бодлер – мені, отже, лишилося тільки спробувати адекватно відтворити ті, для нашого вуха, може, й не дуже естетичні моменти.

...У Бодлера є чотири твори з однаковою назвою „Сплін”, при нагоді пришли й три інші „Спліни”, мабуть, варто перекласти решту.

Найперше треба перекладати Верлена, і його Ти мені надсилай в першу чергу, а серед його творів я надаю перевагу ліричним, з короткими рядками. Звичайно, надсилати треба ті, які ще не перекладалися.

Прочитавши Паламарчукові переклади з Ерідія, я з приємністю відзначив, що вони кращі за російські переклади, але сам я перекладати Ередія не буду, це не мій поет, хоч його дуже цінував М.Зеров.

Ти пишеш, щоб я надіслав Тобі переклади німецьких поезій, але я ще досі не отримав оригіналів, і невідомо, коли їх отримаю (деякі оригінали Бодлера я отримав більше як через півроку після відправлення).

...У „Мандрах” Бодлера я припустився помилки у шостій строфі четвертого розділу: про слона сказано, що він – „обожнена особа”, а треба „обожнена істота” (і, відповідно, римою до нього буде „пишнота”, а не „оздоба”). Помилка не страшна, але все одно прикро, і Ти її виправ.

Чи надсилав я Тобі переклади сонету „Сліпці” [4, с.376] та „Надбитий дзвін” [4, с.372], я їх переклав давно.

Десанку ще не перекладав і найближчим часом не думаю за неї братися: раз уже захопився французами, треба посидіти над ними. Зараз я читаю цікаву книжку Обломієвського „Французкий символизм”, там окремий розділ присвячено Бодлерові і Верленові. Я за своїм складом книжний чоловік і, перекладаючи, керуюся не самим натхненням, знання мені не тільки не заважають, але й допомагають” [6, с.222-225].

Лист від 24.02.1975: „...Ось Тобі переклад Верленівської речі, яка мені вельми сподобалась „Позаяк зоря вже, позаяк вже дніє” [4, с.382]. Як бачиш, вірш не по-верленівськи бадьорий і оптимістичний. Поезії в такому ключі мені подобаються більше за інші, і коли Ти мені присилатимеш оригінали, передусім присилай мені такого типу, вони зібрані переважно в збірці „Добра пісня” (La Bonne Chanson), а почасти також у збірці „Романси без слів” (Romances sans paroles). Я, звичайно, перекладаю й інші поезії, як, скажімо, „Розпач” („О, ні, я не обожнюю природу”) [4, с.386].

Я розумію, чому Маестро рекомендує перекладати незалежно від того, була та чи інша перекладена чи ні, але Ти все-таки оригіналів поезій, уже перекладених, мені зараз не надсилай, краще робити, не дублюючи інших. А я досі дублював надто багато, і тільки тому, що не знав про інші переклади. От і зараз втрапила мені до рук збірка поезій М.Драй-Хмари, серед них я надибав переклади Верлена, які перекладав я („Un grand sommeil noir” та „Il pleur dans mon cœur”)¹⁷. Щодо точності, на жаль, мушу визнати, що Драй-Хмари переклад точніший. Про решту судити не мені. Драй-Хмара такий точний, що йому можна закинути надмірну буквалістичність.

Я начитався аж надто вільних перекладів Анненського, і мої вільності проти оригіналу здаються несуттєвими (звичайно, порівняно з Анненським)...Зараз висилай передусім Верлена (Бодлера я ще маю чимало не перекладеного). Бжехву і Незвала зараз не висилай” [6, с.230-232].

Лист від 10.03.1975: „...Я тим часом переклав ще дещо Бодлера (назви я переклав не дослівно, але й не так, як російські перекладачі – „Вступление”; у Бодлера це не „Introduction”, а саме „Au lecteur”, тобто „До читача”, я вирішив відкинути буквально-прозаїчну назву і модифікував її „Читачу мій” [4, с.370]).

Не пригадую, чи надсилав я Тобі сонет Бодлера „Надбитий дзвін”, зробив я його ще 13 січня. Не пам’ятаю, чи надсилав переклад Верленового „Розпачу”.

...Серед критичних зауважень про мої переклади є й претензії до наголосу в слові „пітьма”. Я знаю ці уподобання Маестро і колись, перекладаючи Беранже, піддався йому, але в наших краях [на Слобожанщині – Л.С.], де польського впливу не було, роблять наголос тільки на другому складі, і я до того так звик, що інший наголос звучить для мене не природно, а коли я за словниковими та літературними джерелами виявив, що наголос на другому складі не є діалектний, що він становить варіант літературної мови, і варіант, можливо, навіть основний, перспективніший, я вирішив у цьому скромному пункті Маестрові не піддаватися: як бачиш, в обох перекладах, які я Тобі надсилаю сьогодні, це слово має наголос на другому складі.

У вірші Бодлера „Читачу мій” я зіткнувся з однією трудністю, якої ні сам не розв’язав, ні ерудити не могли розв’язати – це якесь не французьке слово „nouka”. Російський перекладач залишив його не перекладеним. Я навмання змінив його опієм. З цієї причини остання строфа перекладена не так точно, як інші строфи. Може, Ти у Миколи [Лукаша – Л.С.] з’ясуєш цю загадку (або в Андрія Олександровича [Білецького – Л.С.] чи в Маестро)” [6, с.237-240].

Лист від 27.04.1975: „Що Бодлера та Верлена Ти приготувала, то дуже добре. Але дуже чекати не варт, це така домовленість, яка може бути не виконаною. Аби тільки все було напоготові про всяк випадок” [6, с.249].

Лист від 12.05.1975: „...Бодлера та Верлена переписувати поки що не треба, може, вдасться передати. А крім того, у мене є багато що перекладати, я ж за місяць не переклав жодного рядка” [6, с.257]

Лист від 26.05.1975: „...Уже протягом місяця¹⁸ жодного нового перекладу Тобі надіслати не можу, але буде час, надолужу прогаяне (якщо вже стільки прогаяв надолуженого).

...Якщо говорити на поетично-антологічні теми, дещо може знадобитися – наприклад, стаття про Беранже – вона ще може прозвучати¹⁹...

Бодлера та Верлена тим часом висилати не треба, може, все-таки буде нагода передати самі збірки, але якщо матимеш час, пришли, будь ласка, колись оригінал твору Жерара де Нерваля „Христос в Гетсиманському саду” – я прочитав російський переклад, і він мені сподобався” [6, с.259, 261].

Під час побачення дружина І.Світличного домовилася з начальником табору Піменовим про можливість передачі французьких збірок Бодлера та Верлена. Але на його місце прийшов салдафон Поляков, який не знав до пуття і російської мови. За його брутальну поведінку І.Світличний відмовився з ним розмовляти.

Лист від 30.08.1975: „...Змісту поезій Верлена я досі не отримав – абсолютно не розумію чому. Але я спробую домогтися свого” [див. вище – Л.С.] [6, с.279].

Лист від 18.11.1976: „...Тут один чоловік перекладає Кіплінга, і попросив мене перекласти віршик з оповідання про верблюда. Я його прохання задовільнив – „Чорний горб” [5, с.53]” [6, с.354].

Лист від 14.02.1977: „...Я трохи поновив працездатність. Вже почав перекладати Десанку Максимович, але переклав зовсім не багато, не пам’ятаю, що саме. Не дивуйтесь, як робитиму дублі, було б діло зроблено – із зробленого вибрати не штука” [6, с.377].

Лист від 20.04.1977: „...Переклав я 84-ий твір із „Квітів зла” – „L’examen de minuit” – „Роздуми опівночі” [4, с.375]. Вірш цей не в моєму стилі, але коли заповзявся перекладати Бодлера, вибирати стиль не випадає” [6, с.397-398].

Лист від 20.06.1977: „...Пересилаю ще переклад з Бодлера LXXVI „Сплін” („Я мов король в краю занудливих дощів”) [4, с.373].

...Я у перекладах – цілковитий учень Маестро, без нього я, може, й взагалі б цим не займався” [6, с.414-415].

Лист від 31.07.1977: „...За звітний період читав і писав зовсім мало. Переглянув тільки книгу Н.П.Медведєва „Византийский гуманизм в XIV-XV вв.” (Наука, 1976) і особливо перейнявся трактатом Георгія Геміста Пліфона „Закони”, кілька гімнів з цього трактату (там є підрядники) – переклав і пропоную Вашій увазі [4, с.119]” [6, с.426-427]

Лист від 31.08.1977: „...Верлена французькою мовою вишлють мені (розірваного на окремі частини) цінним листом або бандероллю, так само українськомовного Верлена (але без написів) – я матиму на етап на заслання, а може тут щось встигну перекласти.

Дякую за „Едісона” (Незвала), першу порцію вже отримав” [6, с.434, 436]

Лист від 20-21.09.1977: „...Кілька перекладів з Леконт де Ліля: „L’orbe d’or”, у перекладі Івана Буніна „Золотий диск”, я переклав „Круг сонця золотий” [4, с.368], „Віланелла” [4, с.366], „Небесна лампада” [4, с.367].

Я не знаю, що таке „Віланелла”, може, це жанр такий, але російський перекладач залишив назву без перекладу” [6, с.439-443].

[Примітка: Віланелла – у добу Середньовіччя пісня пастухів, у добу Відродження – пісня про кохання, стилізована під сільську пісню – Л.С.].

Лист від 30.09.1977: „...Пишу з лікарні, навіть не читаю. Маю при собі двомовну збірку французької поезії – перечитувати приємно, а коли є настрій і змога, можна й перекладати.

Перед від’їздом я перечитував свій переклад „Гімнів” Пліфона і зробив кілька правок, пам’ятаю, що замість „істота моя доброчинна” краще буде „єство моє всім доброчинне”.

Перекладав за звітний період мало, але трохи є: Леконт де Ліль „Червона зоря” [4, с.368].

Сутужно без словників. У мене словник французько-російський, а не французько-український, а російсько-українського тут [у лікарні – Л.С.] немає – і як краще передати те, що російською „рдяный”, не дотумкаюся (слова „багряний” я не люблю).

Прошу подивитися в моїй збірці поезій Беранже, чи перекладений вірш „Нескінченно малі величини або дідократія”, оригінал у мене є, я міг би перекласти [перекладено в 60-х рр. 4, с.326]” [6, с.446-449].

Як видно з листів, 1976-1977 років І.Світличний перекладав дуже мало через поганий стан здоров’я, дуже часто місяцями лежав у лікарні, але й поза лікарнею був непрацездатний.

Лист від 12.12.1977: „...Написав у „Всесвіт” Д.Павличкові [головному редактору – Л.С.], разом із листом надіслав „Гімни” Пліфона і всі, які мав, переклади з Леконт де Ліля, а в листі написав, чому, що і як я перекладав. Звернув увагу на те, що закону, який би забороняв друкувати творчість в’язнів, у Радянському Союзі немає – решта, мовляв, залежить від редакції, і я сподіваюсь дізнатися з їхньої відповіді” [6, с.466].

[Примітка упорядника: відповіді з редакції „Всесвіту” І.Світличний не дочекався – Л.С.].

Коли наприкінці 1990-х років дружина І.Світличного звернулася до Д.Павличка [головного редактора 1977 року – Л.С.] та його заступника в 1977 році О.Микитенка, ті відповіли, що такого листа не бачили. Наскільки це вірогідно (рекомендований лист з повідомленням про вручення) – невідомо. Можливо, вилучило „всевидюче око”, бо згадувати прізвище І.Світличного в будь-якому контексті 1965-1990 років було заборонено згідно з індексом заборон Головліту.

„...Цікавий маю задум – порівняти Незвалового „Едісона” і Плужникового „Галілея”. Речі типологічно дуже схожі і написані в одну епоху, хоч, мабуть, цілком незалежно. Взагалі варт звернути і на організацію строфіки в Плужникові поемі – вона вільніша, розкутіша, ніж у Незвала, і це мене також приваблює²⁰” [6, с.468].

Лист від 19.02.1978: „...Переписую пари перекладів із Бодлера: LXXIV „Сплін” („І листопад гнилий, і мокра хвища...”) [4, с.373]. Таким чином, із чотирьох Бодлерівських „Сплінів” перекладено вже три. Дасть Бог здоров’ячка перекладу і четвертий.

Не знаю, чи правильно зробив, переклавши назву місяця Плювіоз (Бодлер вжив назву часів Революції свідомо, і російські перекладачі її не перекладали). Порадься з Миколою [Лукашем – Л.С.], як він скаже, так і буде – листопад і Плювіоз мають однакові версифікаційні якості і легко взаємозамінюються.

Сонет LXXXIII „Кришка” [4, с.374] – Бодлер є Бодлер, і за його настрої я не відповідаю” [6, с.486-487].

Лист від 28.02.1978: „...Років три тому я переклав дуже неординарну верленівську річ „Позаяк”. Зараз не маю оригіналу, а переклад забув – лишилося тільки загальне урочисте звучання, загальний піднесений настрій – і я вирішив зробити ще й переспів [4, с.121].

Верленівські „Позаяк” імпонують мені куди більше, ніж бодлерівські „Спліни”.

У Верленовому „Позаяк” будуть маленькі, дуже незначні зміни, бо кілька слів мені там здаються слабкими, а як їх замінити, я ще не придумав. А загалом це вірш, який мені подобається, бо більш за інші відповідає моєму глибинному настрою.” [Це писалось у критичному стані хвороби. – Л.С.] [6, с.490-492].

Лист від 25.04.1978: „...Приготуй, щоб одразу вислати мені [на заслання – Л.С.] також Бодлера (франц. мовою), українських Лорку і Верлена, розпитай у Миколи, чи не позичить він на якийсь час Верлена франц. мовою. А на потім, на той час, як сама приїдеш до мене на заслання, приготуй, будь ласка, список усіх моїх перекладів, переспівів і т.п., які я надсилав Тобі, щоб я орієнтувався, що зроблено, а що ні, та й систематизувати якось треба.

...Довго не маю відповіді із „Всесвіту”. Може, Ти поцікавишся у Павличка” [6, с.504-505]

* * *

Від 30 січня до 5 травня 1978 року І.Світличний перебував у лікарні з діагнозом „сиворотковий гепатит” (хвороба Боткіна Б), який йому занесли шприцом у лікарні наприкінці 1977 року. Етап, що продовжувався з 7 травня до 20 червня 1978 року, був дуже важким, особливо для виснаженої людини, яка потребувала суворої дієти. У проханні дружини І.Світличного відправити його за її рахунок літаком було відмовлено. На етапі кримінальні злочинці допомагали І.Світличному. Система продовжувала цілеспрямовано нищити І.Світличного.

На засланні стан І.Світличного з кожним днем погіршувався (див. „Знищення інтелекту „об’єктивними” факторами”. Кур’єр Кривбасу. 2003. Січень. № 158).

І.Світличний уже не здатний до творчої роботи, у світлі хвилини він працює над перекладом-переспівом „Слова о полку Ігоревім”, продовжує працювати над „Словником синонімів”, якого вважав „головною працею свого життя” на зовсім інших, ніж звичайно, засадах.

У листі до А.-Г.Горбач 7.01.1980 І.Світличний згадує про переклад „Тризни” Т.Г.Шевченка:

„Ми з Ігорем [Калинцем – Л.С.], коли були разом [у таборі – Л.С.], оба примірялися перекласти Шевченкову „Тризну”, але далі початкових спроб справа не пішла ні в нього, ні в мене, умови тому не дуже сприяли.

А це недавно я почув, що такі спроби вже робилися, і що ще в 20-х рр. був переклад О. Стефановича, та я його не читав і тут, певна річ, прочитати не зможу, але якби Ви змогли його дістати і зробити для мене ксерокопію, я був би Вам дуже вдячний. Застерігаю, що мені не потрібні ні передмови, ні післямови, ні примітки, ні вихідні дані – тільки Шевченків текст, і більше нічого.

Я думаю, що його в такому разі не спіткає доля словника” [На жаль, спіткала – вилучено на митниці – Л.С.].

І.Світличний почувається дуже погано, поза тим виникає постійна загроза арешту (як це сталося з В.Стусом та іншими), тому намагається упорядкувати свої переклади з французької.

У листі до академіка Аркадія Жуковського (Сарсель-Париж) 10.01.1981 він пише:

„...Як людині франкомовній, перепишу декілька своїх перекладів з П.Верлена. Переклади давні, зроблені шість років тому – „Осіння пісня” в декількох варіантах і ще кілька перекладів: „Морське” (Marine), „Розпач” (L’angoisse), „Над незглибимим...”, „Зелень” (Green), „Довга і сіра...”, „Знемога”.

...Переклав я ще кілька Верленових віршів: „Effet de…”, „Le bruit des cabarets”, „Spleen”, ще там щось, але тепер, коли я їх перечитую, вони здаються мені слабшими. До речі, коли я перекладав Верлена, українського видання його „Лірики” 1968 року при мені не було, тільки цим можна пояснити, що я перекладав вже перекладене. Хоча це, звичайно, не гріх, бо я зараз прочитав у газеті, що в Києві видана збірка нових (!) перекладів Беранже, бо колишні переклади визнано застарілими чи недосконалими – у всякому разі вони [через прізвища перекладачів?! – Л.С.] не відповідають сучасним вимогам.” [Недосконалі, застарілі переклади М.Зерова, В.Cамійленка, П.Грабовського, Г. Кочура, І.Світличного?! – Л.С.]

До Аркадія Жуковського 03.05.1981: „...Тепер про Верлена, Леконт де Ліля та інших французів. По-моєму, окремо їх видавати ще рано. Ідея у мене така була, навіть назву попередню маю „Мої французи”.

Але, по-перше, треба зібрати те, що зроблено, а багато чого під руками не маю, а до того, що не під руками, не маю доступу. По-друге, запланував я перекласти ще дещо, для такої збірки необхідне, а коли це зроблю, не знаю.

Маю десь у Києві переклади з Ронсара, Лафонтена, Скаррона, Сюперв’єля, Мішо, ще когось. Все те треба б зібрати докупи та переглянути, поправити, а можливості такої не маю. Доведеться почекати – можливо й довго, значно довше, ніж Ви уявляєте, судячи з Вашого листа, ситуація не така оптимістична, як здається здалека.”

Деякі зауваження: можливо, мова була про видання перекладів за кордоном. І.Світличний був дуже вимогливим до своєї творчості, і хотів довести переклади до ладу, але стан здоров’я був таким, що творчою роботою займатися він уже не був у змозі. Тексти перекладів було сховано в Києві, бо під час обшуків їх могли вилучити.

Продовжую листа: „Зараз хочу надіслати Вам кілька перекладів з Бодлера. Почати треба було б з вступного „До читача”, що я його переклав ще на початку 1975 року і, здається, вдало (так мені уявляється), але при собі його не маю, а де шукати – не знаю, лишається тішити себе надією, що зовсім він не пропав (загалом пропало також не мало), та чекати поки вони знайдуться.

Не маю під руками також „Альбатроса”, якого ми, троє перекладачів [І.Світличний, І.Калинець, І.Коваленко – Л.С.], перекладали у 1974 році конкурсно – з того і почалася моя Бодлеріана. Потім, так само конкурсно, було три переклади „Людина і море” – мій переклад жюрі визнало кращим, хоч строгий суддя [Г.Кочур – Л.С.] зробив і до того кілька суттєвих зауважень, як зараз бачу, небезпідставних, але виправляти вже не маю снаги, переписую, як було:

XIV. „Людина і море” [4, с.371];

XXX. „De profundis clamari” [4, с.372];

LXXV. „Надбитий дзвін” [4, с.372];

LXXVІ. „Сплін” (І листопад гнилий...) [4, с.373].

Другого „Спліну” (LXXVI) перекладати не закінчив, третій і четвертий звучать так:

LXXVII. „Сплін” (Я – мов король) [4, с.373];

LXXVIII. „Сплін” (Коли важке...) [4, с.374];

XCII. „Сліпці” (Les Avangees) [4, с.376];

CXXVI. „Мандри” (Le voyage) [4, с.377]; але вони такі довгі, що хай почекають наступного листа, до того ж їх я читав колись у непоганому перекладі М.Фішбейна.

Тож, замість „Мандрів” додам ще кілька перекладів із циклу „Nouvelles fleurs du mal” у видання „Gallimard” 1961, поданих осібно з окремою нумерацією

II. „Роздуми опівночі” (L’examen de minuit) [4, с.375];

VII. „Зосередженість” (Recuillement) [4, с.374];

X. „Кришка” (Le couvercle) [4, с.374].

Здається, досить.”
Незабаром І.Світличний захворів, 20 серпня 1978 року у нього був інсульт, він дивом залишився живим.

Переклади надруковано у такому вигляді, як вони подавалися у листах, з виправленнями в наступних листах.

(переспіви)

В одному з перших листів із заслання до А.-Г.Горбач від 15.09.1978 І.Світличний пише: „...У мене є цілий цикл наслідувань поетів різних країн і часів – Горацієві, Сковороді, Шевченкові, Пушкіну, Блокові, Плужникові, Бажанові, Тичині, Беранже і т.д., і т.п. – загалом цикл називається „Варіації на виспівані теми”.

Отож, соцреалістичне наслідування Верленові „Позаяк” [4, с.121].

Бачите, які настрої? А написано це через місяць після початку хвороби [Боткіна Б – Л.С.], коли я тільки прочуняв після кризового стану.”

До А.-Г.Горбач 14.06.1981: „... Пропоную Вашій увазі вірш із відомого, здається, Вам циклу: „Ars poetica” („Заримувати свободу із правдою”) [4, с.118].”

Доля саме цього циклу була досить химерною: вірші вилучали з табірних листів, вони губилися на десятиріччя, але ж „рукописи не горять”...

У київській тюрмі КДБ 1973 року І.Світличний пише цикл „Мефісто-Фауст”, присвячений Миколі Лукашеві. Один із віршів цього циклу „Анти-Сковорода” („Він носить все своє з собою”), навіяний віршами Сковороди [4, с.107], ще один з переспівів на цю тему сконфісковано.

Трохи згодом написано „Тріолет” на тичинівські теми [4, с.85].

Лист від 08.11.1976 І.Світличний пише: „...Тут один чоловік перекладає Кіплінга і попросив мене перекласти віршик з оповідання про верблюда „Чорний горб” [4, с.124]. ”

Лист від 12.12.1977 І.Світличний переспівує для племінника Яреми вірш „Ми – мужчини” за Р.Кіплінгом [4, с.123].

Переспівів з Горація є два: „Ars poetica” („Заримувати свободу із правдою”) [4, с.118] та „Пам’ятник” („Вітчизно, пощо ти рабами...”) [Кур’єр Кривбасу. 2003. Січень. № 158. С.118], написаний найвірогідніше 1978-1979 року на засланні в передчутті третього арешту і нещодавно знайдений.

Лист від 31.07.1977 І.Світличний наводить переклад-переспів гекзаметром шести (XXII – XXVII) гімнів богам із трактату „Закони” візантійського філософа-платоніка і політичного діяча Георгія Геміста Пліфона, підрядники до яких були в книзі Н.П.Медведєва „Византийский гуманизм” [4, с.119].

Багато перекладаючи Беранже, І.Світличний так перейнявся його поетикою, що 30.09.1977 написав вірш „У епоху реставрації” (підзаголовок – „Варіації на тему Беранже”) [4, с.129-130] – сатиру на Брежнєвський лад і – як не дивно – її не вилучили. Згодом І. Світличний зауважив, що згадану в тексті річку Рону треба замінити Дніпром – ритміка це дозволяла.

Лист від 18.01.1978 І.Світличний переспівує Шевченків „Триптих” – вірші „Доля”, „Слово”, „Муза”, написані Шевченком в один день. Але з листа „Триптих” було вилучено і знайшовся лише 1998 року в листі до І.Калинця. Опубліковано „Триптих” в „Літературній Україні” 20.08.1998.

У листах від 31.03 та 20.04.1977 І.Світличний наводить „Тріолет” („Таке життя”) та „Ритурнель” („Що я можу прикласти на розтерзане серце?”), посилаючись (для цензури) на Бодлера. У „Слові” (с.131-132) – за Бодлером.

Ще не очунявшись від важкої хвороби 20.02.1978, І.Світличний пише переспів Верленового „Позаяк”, оспівуючи супутницю життя, з якою „кожен день – Великдень, все життя – кантата, все – органний Бах”, заповідає: „доки ноги носять, ти за двох іди”. „Був би не проти, якби „Позаяк” послала Василеві [Стусу – Л.С.].”

У таборах був справжній, не „радянський” інтернаціоналізм. Співтабірники-грузини зробили підрядник, а І.Світличний переспівав вірш „Поезія передусім, понад усе” за баладою Табідзе [4, с.126], „Повінь квітів...”, „Натоптаних могил...”, „Дрімають задумані фрески...”, „Так все незвично” за Т.Чантурашвілі [4, с.127-128].

Так само спів табірників-литовців І.Світличний переклав поезію Ю.Маркінкявічуса „Апасіоната” та Е.Матузявічуса „Я часто втомлююсь” – першодрук „Зона” (1993. № 4. С.57-58).

Як і „Пам’ятник” (за Горацієм), у тому ж записникові дуже нерозбірливо (вірогідно 1978 рік) записано ще два переспіви: „Ненависть і любов” (Вітчизна! Пощо ти рабами) на тему блоківських „Скіфів” та „Пророк” (У борі темному й сирому) на тему пушкінського „Пророка”, опубліковані в „Кур’єрі Кривбасу” (2003. Січень. № 158).

У листі від 15.09.1978 до А.-Г.Горбач згадано наслідування Плужникові – поема „Архімед”, де зберігається ритміка Плужникового „Галілея”. Як пише М.Коцюбинська: „... „Архімед” І. Світличного – глибоко особистий твір: невільничі реалії лягли на Плужникові інтонаційно-ліричну канву, породивши ліричну сповідь, опосередковану через свідомо літературний твір”. Уперше „Архімед” опубліковано в журналі „Сучасність” (1980. № 7-8. С.34-40).

Згадувані наслідування Бажанові – це поема „Курбас”, епіграфом до якої є Бажанове „Ламали людям ми горби, щоб вирівнять хребти”. У цій поемі І. Світличний дивом прозрів Курбасову смерть від кулі (про Сандормах стало відомо через 25 років).

М.Коцюбинська вважає цю поему „найсильнішою в поетичному доробку І.Світличного. В ній є та спонтанність поетичного впливу чуття, та магія слова, що походить від повноти злиття матеріалом, від внутрішньої ідентифікації себе з героєм. Звідси – автентичність переживання й сила експресії. Звідси –Поезія” [4, с.27].

Вперше поему „Курбас” опубліковано у журналі „Сучасність” (1979. № 11. С.67-75).

„Слово о полку Ігоревім”

Ще 1973 року І.Світличний думав про переклад-переспів „Слова...”, але в таборі не було потрібної літератури. На засланні він повернувся до роботи над „Словом...”.

Лист від 24.10.1979: „Найважливіше – я почав перекладати (чи переспівувати) „Слово о полку Ігоревім”, йде легко, але необхідний „Словник „Слова” вишли авіапоштою якнайскоріше, бо через нього затримка”.

Лист від 13.11.1979: „...Отримав бандероль із „Словником „Слова...”, дуже вдячний”.

Лист від 13.01.1980: „...1967 року в серії „Библиотека поэта” вийшло друге видання з багатьма російськими перекладами, переспівами і т.п., там має бути і переклад Риленкова. Дістати його треба обов’язково (може, у Льоні М[ахновця – Л.С.] або у Михайла Ю. [Брайчевського – Л.С.] – там має бути обов’язково – він писав про „Слово...”). ...Десь має бути у нас також книжка про „Слово...” Андріянової-Перети. Знайди і терміново вишли. ...Подивись випуски „Трудов отдела древнерусской литературы”, за бібліографією там багато для мене цікавого матеріалу.

...Взагалі, якщо закінчу перекладати „Слово...”, це буде з кращих моїх речей, так мені здається.”

Лист від 13.01.1980: „...„Слово...” й про „Слово...” купуй усе, що, де, коли побачиш.”

Лист від 28.01.1980: „...Головне – перепиши переклад Риленкова.”

Лист від 18.04.1980: „...Що у нас є Рибакова – про „Слово...” або про той час?”

Улітку 1980 року І.Світличного за станом здоров’я перевели на долину в село Майма. Працював він палітурником в Горно-Алтайській бібліотеці, де мав змогу користуватися міжбібліотечним абонементом на чуже ім’я.

Лист від 25.05.1980: „...А тепер головна тема мого листа. Я вже писав, що перекладаю „Слово...”. Переклад посувається повільно, перекладаю потрохи, нападами, а антракти між роботою, коли зовсім не можу зосередитись, надто довгі, затяжні. Однак, половину вже переклав – правда, не підряд, але є початок і кінець (від плачу Ярославни до кінця, а середина ще чекає труду).

Та й не знаю, як це можна назвати, переклад чи переспів, але прагнення не відходити від оригіналу і не модернізувати у мене сильне, хоча, на мій погляд, вільніший переклад чи переспів, вигравши на художності, був би доцільніший. Я ще не показував його нікому з фахівців, бо й текст перекладу ще не остаточний, але Вашу думку мені хотілося б знати (особливо конкретні зауваги).

Єдина умова: можна показати комусь із фахівців, хто міг би дати добрі поради, можна переслати і Надійці, але всіх треба застерегти, що друкувати його зараз не вільно – не тільки тому, що переклад не закінчений, не остаточний, але й тому, що я по закінченні хочу переслати його до „Вітчизни” і спробувати опублікувати тут, а публікація на Заході може цьому сильно зашкодити²¹.

Гадаю, Ви мене розумієте і волю мою вволите

Чи не час, братове, чи не слід

Оспівати Ігорів похід

-------------------------------------

------------------------------------

Лади образ найдорожчий,

Любленої Глібівни.

От на цьому високому регістрі моїй музі раптом фундаментально заціпило.”

Лист від 14.06.1981: „... Нещодавно послав Вам детального листа [листа немає – Л.С.] із останнім варіантом „Слова...”. Попрошу внести в останній, але не остаточний варіант „Слова...” поправку: там, де йдеться про Двіну, неоковирні рядки треба замінити іншими (може, також не дуже оковирним, але текстуально точнішими):

І Двіна під криком бусурмана-половця

Каламуть-болотом потекла до Полоцька.”

І.Світличний збирався ще працювати над перекладом, але раптовий інсульт перервав роботу. Ось як оцінює роботу І.Світличного над перекладом „Слова...” І.Дзюба [3, с.19]:

„...Не просто зважитись на такий труд, та ще й маючи стількох блискучих попередників, Світличний став до творчого змагання, яке триває вже багато і багато десятиліть; він зважився на свою поетичну версію шедевра, яка посяде гідне місце серед версій інших майстрів – і водночас місце трохи особливе: і спробою оригінального витлумачення „темних” та спірних місць, і ритмомелодичним малюнком, і тяжінням до „переспіву” при великій мірі точності відтворення оригіналу”.

За тиждень до інсульту І.Світличний відправив В.Шевчукові переклад „Слова...” з „проханням якнайприскіпливіше до нього поставитися й висловити свої зауваження, аби потому його найретельніше доопрацювати”, але скористуватися зауваженнями В.Шевчука він вже не встиг.

„Поети й перекладачі освоювали цей твір або подаючи науковий переклад, як Л.Махновець, або переспіви, М.Рильський, В.Свідзинський та багато інших. Культура переспіву така ж правомірна, як і перекладу.

...І.Світличний спеціально підкреслює, що він переспівує твір, сам текст віддає не точно слово в слово, образ в образ, а іноді розширює його, робить ритмічні зміщення, деякі образи опускає, тобто йому важливо донести не букву, а дух твору.

З усього видно, що перекладач довго й багато працював над вивченням тексту; що він вивчав наукові роботи про „Слово...”, бо „темні” місця передавав, виходячи з тієї чи іншої наукової кон’юктури; часом рима його сковувала і примушувала вдаватися до певних текстуальних відхилень, але на загал він блискуче володіє віршем, його рядок сильний, б’ючкий, вимірений.

...Якби не важка недуга, то він би при його старанності і винятково дбайливому ставленні до роботи, довів би переспів до максимальної точності при віддачі тексту.

Сам жанр переспіву робить такі відхилення припустимими. Пам’ятку перекладено динамічним віршем, який добре читається, отже має свій сенс існування,” – Валерій Шевчук, передмова до публікації „Слова...” [Сузір’я. К., Дніпро. 1990. Вип. 29.].

Переклад „Слова...” був останньою роботою І.Світличного, 20.08.1981 – інсульт, читати і писати уже не міг. Тому деякі переклади, статті, вірші, над якими він збирався ще працювати, залишилися незакінченими.