Клод Кампань прощайте, мої п'ятнадцять літ
І ВСЕ-ТАКИ ЯК Я ЙОГО ЛЮБИЛА!
жүктеу/скачать 1.92 Mb.
|
- Бұл бет үшін навигация:
- я можу згадати чарівний час, коли я був безтурботним хлопчиком!
- Перш ніж покинути Францію, Ян прожив три дні у Сонячних Дзиґарях.
- Ми блукали з ним по безлюдних булонських полях, довго мовчали, а години пролітали собі мимо, і ми тішилися терпкою ніжністю цих прощальних годин, коли ми почували себе такими близькими одне одному.
- І все-таки як я його любила!..
І ВСЕ-ТАКИ ЯК Я ЙОГО ЛЮБИЛА!.. Давно вже серпень у наших краях не був такий гарний, як нині... На землю спустився літній вечір, так дивно схожий на той вечір, коли я сиділа поруч із Яном в кабіні його машини, позолоченої промінням призахідного сонця. Це десь тут він тоді спинився, щоб дістати латинський підручник з сумки, прив'язаної до багажника мого велосипеда. Так, це було тут, на косогорі, звідки розгортається такий широкий краєвид на Булонь і на море, що погляд губиться десь у порту, на рейді... Промайнув рік, і ось я знову повернулася сюди. Тоді я сіла на цей порослий травою схил. Стояла спека, і все навколо було повите легким серпанком. Мені здавалося, що все це було тільки вчора, що Ян от-от появиться з-за повороту зі своєю глузливо-зухвалою усмішкою, що так подобалася мені,— одразу причарує мене, підкорить своїй волі... Але він поїхав, і мені нічого робити сьогодні з латинськими текстами. Я кладу собі на коліна грубий зшиток і знічев'я замріяно починаю гортати його. Ось уже кілька місяців минуло, як я згорнула його на останній сторінці нашої пригоди і відтоді ще ні разу не наважилася взяти його до рук. Бо знала, що як тільки зазирну в нього, мене огорне сум за минулим... Чи стала я тепер сильніша духом? Чимало днів спливло за водою. Час, коли Ян та Інгвільд були серед нас, здається мені воднораз і близьким і далеким. Близьким, бо я нічого не забула. І таким далеким-далеким... Та пора мого п'ятнадцятиліття — пора душевних громовиць, скінчилася, скінчилася назавжди. Ось що я маю сказати собі, якщо хочу — без гіркоти й нарікань — віднайти на сторінках списаного зшитка моїх колишніх друзів. Мені лишився на пам'ять про Яна маленький іграшковий ведмедик. Ян подарував його мені того ранку, коли від'їздив із Франції. Я саме запрягала у візок нашого коника, Стрілу Амура, щоб відвезти його на вокзал. І, пойнята сумом, знову згадувала той день у листопаді, кілька місяців тому, коли я так само запрягала коня у візок, щоб зустріти Норвежку. І в ту мить увійшов Ян. Він допоміг мені затягнути попругу. Не хотілося говорити з ним. Чи було того ранку щось таке, про що варто б говорити? Я була на диво спокійна і стомлена. «Завтра,— думала я,— з сумом згадуватиму ці хвилини, коли він був ще поруч з нами, коли я могла його бачити, коли ми, затягуючи шкіряний ремінь на голоблі візка, торкнулися пальцями одне одного». — Фанні,— тихо мовив Ян, і його лагідний голос болісним щемом озвався в моєму засмученому серці,— у Булоні, на вокзалі, ми скажемо одне одному «прощай», але там навколо нас буде гамірлива юрба... Я хотів би зараз сказати тобі «до побачення», тобі одній. Бо, напевно, це останні хвилини, коли ми з тобою самі. Тільки вдвох... Я різко повернулася до нього, відпустивши коня, і кінь з несподіванки здригнувся, ударив копитом об землю й скоса зиркнув на нас терплячими очима. — Я хочу тобі щось дати,— прошепотів Ян і подав іграшкового ведмедика.— Візьми. Я лишаю його тобі. Потім з легкою, трохи ніяковою усмішкою додав: — Не дуже розкішний подарунок, правда ж? Я нічого не відповіла. Тримаючи в руках сірий клубок, м'який і пухнастий, я ніжно гладила його. Завтра це буде все, що лишиться мені від Яна. — Це просто дитяча іграшка... Іграшка малого хлопчика, яким я був колись,— ще тихше мовив Ян.— Але це водночас і подарунок дорослої людини, мужчини! І він повторив з притиском: — Чуєш, Фан, це чоловіча рука, котру я тобі простягаю. Я підвела голову й глянула йому прямо в очі, аби він знав, що я добре все зрозуміла. — Спасибі, Яне,— прошепотіла. Ян прожив ще цілий місяць у Бове, в своєму колишньому домі, де провів дитинство й юність. Інгвільд тим часом поїхала до Норвегії, щоб підготувати батьків до радісної звістки, до величезного нежданого щастя. Коли Ян повернувся до Сонячних Дзиґарів, він признався, як краялося йому серце на саму думку про те, що доводиться покинути свою названу матір. Звичайно, він ще приїде до неї, і все-таки це скидалося на довгу розлуку — розлуку назавжди. Усі колишні незлагоди, прикрі непорозуміння віднині забулися, і він хотів зберегти в пам'яті спогади тільки про щасливі дні, про старого садівника, про цікаві іграшки і про той час, коли він любив її як свою рідну неньку. — Знаєш, Фанні,— сумно казав мені Ян,— між моєю справжньою матусею, тою, що в Норвегії, і мною завжди чогось бракуватиме: мого дитинства. Бо ж це тільки завдяки тій іншій я можу згадати чарівний час, коли я був безтурботним хлопчиком! Він признався мені в цьому, і я зрозуміла, що за цим хвилюванням і сумом заховані глибоко в серці докори сумління за те горе, що його він їй завдав. Перш ніж покинути Францію, Ян прожив три дні у Сонячних Дзиґарях. То були три дні щастя, справжнього, простого щастя, яке тільки можна собі уявити в п'ятнадцять років. Він багато говорив зо мною про себе, про мене, але ніколи не говорив про те, що, можливо, колись, одного чудового дня стосуватиметься нас обох... Ми блукали з ним по безлюдних булонських полях, довго мовчали, а години пролітали собі мимо, і ми тішилися терпкою ніжністю цих прощальних годин, коли ми почували себе такими близькими одне одному. Скільки разів у минулому ми завдавали собі болю, заковуючи свої душі в броню юнацької сором'язливості. Вона все ще витала над нами, ця непереборна соромливість юності, але то було добре, бо вона захищала нашу чисту дружбу від легковажних утіх нашого віку. Як я зневажала тих хлопців і дівчат, котрі гралися в любов! Як пишалася я тим, що можу спокійно йти поруч Яна, такого цільного і чистого, і він не пробує навіть покласти руку мені на плече... І все-таки як я його любила!.. Якою чистою невинністю, яким палким завзяттям було пройнято ті золоті неповторні години, з усією їхньою непримиренною прямотою і полохливою скромністю! Ось чому я гадаю, що ті дні були справді чудові!.. Від'їжджаючи, Ян сказав мені: — Не сумуй, Фан!.. Ми удвох з Гійомом проводжали його до станції. Він мав їхати через Лілль, Брюссель, Копенгаген, Осло... Я сіла під відкидний верх нашого кабріолета позаду. Переді мною, тримаючи в руках віжки, сидів Гійом, а поруч із ним — Ян. Капітан стояв біля будинку, загорнувшись у свій незмінний старий кожух з високим хутряним коміром, і прощально махав рукою... Ян за всю дорогу ні разу не обернувся до мене, і ми не перекинулися й кількома словами, та я почувала його таким близьким мені, як ніколи. Тільки проходячи вже по вокзалу, в юрбі, котра раз у раз розділяла нас, він стиха мовив мені оту фразу: «Не сумуй, Фан!..» Перш ніж зайти до вагона, він довго й міцно тиснув мені руку, дивлячись на мене з чарівною, доброю усмішкою. А потім ми самі повернулися до свого візка, Гійом і я. Холодний вітер щипав мені щоки. Була така сама погода, як і того вечора, коли приїхала Інгвільд; тільки тоді були перші зимові морози, а тепер — останні... Ніхто не знайде в моєму щоденнику, де я розповідаю про цю пригоду, й сліду тих таємних і таких дорогих для мене годин... Справді, треба бути надто самовпевненим і гордим, щоб наважитися висловити невимовне, те, що так глибоко увійшло в серце! Та й що дали б мені ще з півсотні сторінок мрій і признань? Я ж не була закоханою і не була коханою. Адже я була ще тільки дівчам. Ян добре сказав мені про це в день своєї втечі в Зудауске, а я не могла не вірити Янові. Особливо тоді, коли в глибині душі почувала себе в такій мирній злагоді з ним, коли в своєму серці я чула спокійний і ясний голос, котрий утримував мене в мої п'ятнадцять років від необачних вчинків і дурниць на запаморочливих стежках кохання, утримував навіть у мріях... Так, під кінець нашої пригоди я вже майже не чула цього знайомого голосу, та чи тільки моя провина була в тому? Два чи три тижні я не могла знайти собі місця. Куди й поділася моя звична душевна рівновага і всі ті добрі почуття, котрі я так наївно вважала за гордість,— я була наче беззахисний, вирваний штормом з тихої гавані вітрильник, що без стерна й без вітрил плив у бурхливому морі. Бо це й справді була буря; вона пронеслася наді мною, над нами всіма, шпурляючи в нас важкими краплинами дощу неспокою й тривоги, шквалом запитань, на які ми не знаходили відповіді, і таємницями, в яких були і бурі, й грози. І то тут, то там час від часу — ніби спалахи блискавки — в пам'яті оживає, зринає якесь слово, погляд, фраза... Переживши цю бурю, як я могла лишатися тою ж безтурботною і простою Фанні колишніх днів? Ян поїхав. Розвіявся, ущух вихор, піднятий його появою, а мені потрібен був не один тиждень, щоб віднайти свій душевний спокій. Щоранку по дорозі до колежу, щовечора, перед сном, я думала про нього. Воскрешала в пам'яті його усмішку, його очі, постать. У надвечірній тиші мені не раз вчувалися його лункі кроки на вимощеному плитками подвір'ї Сонячних Дзиґарів. Та минав час, і з кожним вечором луна цих кроків слабшала. І з кожним днем я почувала, що Ян стає таким далеким, нереальним. Його образ тікав од мене, і я нічого не могла вдіяти. Довго я опиралася, впадала в розпач, перш ніж зрозуміла... Я довго не зважувалася навіть розгорнути свій щоденник, де так докладно описала всю нашу пригоду, знаючи, що на його сторінках я натраплю на болючі спогади... Тепер я можу без остраху гортати сторінки цього зошита. Фанні п'ятнадцяти літ не вернеться більш ніколи. Прощай, моє дитинство... Але й інша Фанні, та Фанні, котра прямувала з Яном до Бове, Фанні у лісі біля Віске і в стодолі в Зудауске, ця Фанні, піднесена, завзята, войовнича, теж віддалялась од мене дорогами минулого... А яка ж Фанні лишилася? Та, що мріє цього серпневого вечора, сидячи на косогорі, милуючись далеким краєвидом Булоні, його безмежним рейдом на обрії, і тримає на колінах розгорнутий заповітний зшиток?.. Час від часу я одержую листи з Нарвіка. Пише то Інгвільд, то Ян. Хороші дружні листи, вони випромінюють аромат їхнього щасливого повсякденного життя,— у них ви не знайдете й сліду тієї лихоманки, що трусила й палила нас од листопада до березня. І якщо інколи я й знаходжу поміж аркушиками листа кілька сплющених пелюсток ранніх квітів, котрі пробиваються з грунту під час короткого скандинавського літа, я розумію, що вони призначаються просто сільській жительці, цікавій до всіх рослин, а зовсім не коханій дівчині — я й не хочу нею бути, точніше, не хочу стати нею передчасно. Донька ланів і моря, я надто добре знаю, що маленький човен, який сміливо попливе у відкрите море, заздалегідь приречений на загибель і що зелені хліба, скошені завчасно, ніколи не дадуть жодного колоска... Подумки я звертаюся до тебе, Яне. Ти вперше, коли мені було п'ятнадцять літ, змусив моє серце забитися дужче і, можливо, можливо... колись, одного чудового дня, ти прийдеш... і примусиш його забитися ще дужче, несамовитіше... Чи не цього і ти ждеш від мене: хочеш зустріти Фанні водночас веселу і серйозну, скромну і горду, що в простоті душевній сприймає кожну мить життя і спокійно стає на дорогу всіх молодих дівчат — дорогу довгого й терпеливого чекання, аж поки не діждеться тебе, Яне, якщо того захоче наша доля... Я підводжуся, беру під пахву свій зшиток і рушаю додому, до наших Сонячних Дзиґарів. Вже досить пізно. Далекі горби стають фіолетовими, трава виблискує, мов усипана діамантами, і море міниться, леліє там, унизу, біля прибережних скель, ніби величезне попелясто-пурпурове озеро, а вдалині ледь-ледь мріють три кораблі... Очі мої туманяться, і серце сповнюється безмежною ніжністю до цієї величної й суворої країни, чиєю дитиною я себе з гордістю почуваю. жүктеу/скачать 1.92 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|