Була тоді осінь. Брали заморозки, почалися перші хур товини. Люди кидали свої домівки, тікали в ліси та гори. Один тільки Щербій відважився виступити проти страшної сили ханської орди. Задзвонили-тоді в церквах сумно й за клично, посходився весь народ, дужі й немічні. І коли сонце привітно усміхнулося людям, на буковин ців кинулися татари. Земля застогнала, наче від тяжкого болю. Стали козаки до бою на смерть, тверді, мов кремінь. - 122 —
Легенди Карпат Забряжчали шаблі. Ринули в бій татари і здивувались, по бачивши, якою грізною силою став полк славного козака Щербія. Бились довго. Вже настала ніч. Велика сила йшла на козаків. Знемагали в боях буковинці. Мало залишилося їх. Багато товаришів полягло у кривавій битві. Стали козаки назад відступати і дорогу свою трупами ворожими встели ли. Відійшли аж на скелі понад Черемошем. І вийшов тоді наперед Щербій і сказав: — Смерть неминуча нам, брати! Нехай же вона не буде нам страшною, бо страшніша неволя татарська. Сто мились ми, і руки наші безсилі далі битись. Унизу наш рідний Черемош. Нехай же він нас і прийме на вічний спо чинок. Боронили ми свій рідний край хоробро, уміймо ж і вмерти за його честь і славу. За мною йдіть, хто край свій любить! З цими словами кинув Щербій свою вояцьку зброю у холодні хвилі Черемоша, зняв шапку з голови і гордо й сміливо кинувся в бистрину. Без вагання кинулися за своїм ватажком вірні його побратими. Вражені були татари, бачачи це. Постояли, подивились у хвилі, де зникли хоробрі козаки, та й пішли назад руй
