ОКЕАНІЯ ЗАГАЛЬНА ФІЗИКО-ГЕОГРАФІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА

До складу Океанії входить сукупність островів, розташованих у центральній і південно-західній частинах Тихого океану (між 28°25' пн. ш. і 52°30' пд. ш., 130° сх. д. і 105°20' зх. д.). Острови Океанії займають площу близько 1,26 млн. кв. км. Вони переважно згруповані в архіпелаги, зосереджені здебільшого в субекваторіальних поясах.

Будова островів Океанії зв'язана з геологічною будовою дна Тихого океану. Більшість островів — коралового або вулканічного походження, вулканічні острови часто є вершинами підводних хребтів, що сформувалися в результаті потужних виливів базальтових лав наприкінці неогену і и антропогеновий час. Утворення коралових островів зв'язано з життєдіяльністю коралових поліпів, що живуть у теплих морях. Формуванню цих островів сприяли евстатичні коливання рівня Тихого океану і прогинання деяких ділянок його дна. Острови, зосереджені на західній окраїні Океанії, за В. В. Білоусовим, можна розглядати як передові споруди геосинклінальних зон. На островах Океанії, особливо в зоні периферійних, тихоокеанських геосинкліналей, горотворні рухи ще не закінчились, — тут і нараз часто бувають землетруси значної сили і діють вулкани. 80% площі суші Океанії займають великі і гористі острови Нова Зеландія і Нова Гвінея.

Океанія перебуває під впливом теплих екваторіальних течій Тихого океану. У західній частині Тихого океану, поблизу Соломонових островів, спостерігається найвища для поверхні всього Світового океану температура — до +32". Для всіх островів Океанії, крім Нової Зеландії, характерний тропічний клімат із середніми річними температурами +25, +27° і в найвіддаленіших від екватора місцях +20, +23°. Океанія, особливо західна її частина, багата на опади, проте розподіл їх значною мірою залежить від експозиції гірських схилів.

На островах Океанії переважають ландшафти вологих тропічних лісів і океанічних саван.

Острови Океанії розвивалися в умовах тривалої ізоляції від материків, що і зумовило високий ендемізм і бідність видового складу флори І фауни, а також значну своєрідність її ландшафтів. Центри формування флори були на великих островах, проте більшість рослинних видів мігрувала на острови Океанії з Малайського архіпелагу, з Південно-Східної Азії і почасти з Австралії. Найбільший ендемізм характерний для флори Нової Зеландії і Гавайських островів. Дуже ціниться поширене І; лісах Океанії сандалове дерево. Велике значення для людини мають характерні для Океанії кокосова і сагова пальми, хлібне дерево, панда-нус, ямс. Тут культивують також банани, ананаси, цукрову тростину, каучуконоси, бавовник, какао, кофе.

Більша частина Океанії належить до Полінезійської зоогеографічної підобласті, фауна якої дуже бідна і має різко виявлений острівний характер, з ендемічними формами на окремих островах, а також з великою кількістю таких тваринних форм, які могли подолати значні морські простори. Фауна західної частини Океанії відносно багатша і різноманітніша, ніж па сході області. У Полінезійській підобласті поширені летючі собаки, кажани, ящірки. Відносно багата фауна птахів. Серед них численні голуби (особливо м'ясоїдні), стрижі салангани, водоплавні птахи. Трапляються також папуги, смітні кури, зимородки, зозулі та ін. Людина завезла на острови дрібних гризунів, а також свійських тварин.

Фауна Папуаської, або Новогвінейської, підобласті має спільні риси з фауною Полінезійської і Австралійської зоогеографічних підобластей.

Папуаська фауна — найдавніша з усіх сучасних фаун — зберігає ще значною мірою мезозойський характер. Вона характеризується бідністю іі різко виявленим ендемізмом і є типовою острівною фауною.

Океанія поділяється на чотири частини: Меланезію, Мікронезію, Полінезію і Нову Зеландію.

До складу Меланезії входять архіпелаг Бісмарка, острови Нова Гвінея, Соломонові, Нові Гебріди, Нова Каледонія, Фіджі.

Великі острови Меланезії — материкового походження. Вони зайняті молодими гірськими спорудами, що е продовженням малайського орогену. По окраїнах материкових островів розташовані незначні низовинні рівнини. Великі низовини є тільки на півдні острова Нової Гвінеї.

Нова Гвінея — найбільший у світі після Гренландії острів. Його площа 829 тис. кв. км. В основі південної, низовинної, частини острова залягає північна частина Австралійської платформи. Тут є ознаки сучасного підняття суші. Внутрішню частину острова займають Центральні гори, що складаються з гранітів і гнейсів, перекритих потужною товщею дислокованих палеозойських, мезозойських і неогенових пісковиків, вапняків і сланців. До складу Центральних гір входить кілька хребтів (Сніжні гори, Оуен-Стенлі). У Сніжних горах височить найвища вершина Океанії — г. Карстенс (5030 м). У верхній частині Центральних гір переважають альпійські форми рельєфу. На північ від Центральних гір знаходиться міжгірна смуга поздовжніх долин і низовин, за якою простягаються нижчі Північні, або Берегові, гори. На північ від них у східній частині розташована зона вулканічних островів, до яких прилягають численні коралові рифи і острівки. Складчасті споруди Нової Гвінеї продовжуються в гірських масивах і хребтах на архіпелазі Бісмарка і Соломонових островах, де багато згаслих і діючих вулканів. До цих острівних груп примикають глибоководні западини і багато дрібних островів вулканічного і коралового походження.

Область характеризується екваторіальним кліматом з незначними коливаннями температур протягом року (від +25" до +28°), з великою кількістю опадів (від 4000 до 6000 мм), які випадають більш-менш рівномірно протягом року. Південна частина Нової Гвінеї належить до поясу екваторіальних мусонів південної півкулі. Сухий південно-східний пасат узимку зумовлює посуху, внаслідок чого на півдні острова кількість опадів зменшується до 1000 мм. Вище від 4500 м на Новій Гвінеї є багаторічні сніги і невеликі льодовики.

Велика заболочена низовина на півдні Нової Гвінеї перетинається численними річками (Флай, Сепік, Дігул і Пурарі), найбільша з яких — Флай (800 км). У верхів'ях річки мають гірський характер, на низовинах часто розливаються і поділяються на численні рукави.

В області переважають ландшафти вологих багатоярусних тропічних лі сіп (на червоноземних грунтах). Ці ліси вкривають більшу частину низовини і гірські схили до висоти 1500 м. У лісах багато пальм, ростуть панданус, хлібне, камфорне і сандалове дерева, каучуконоси, деревовидні

папороті, багато ліан. На висоті від 1500 до 3000 м розташований пояс пологого гірського лісу. Вище від 3000 м поширені мішані хвойнолистяні ліси. Високі вершини гір зайняті альпійськими луками. Для південної частини острова характерні ландшафти саван з евкаліптами і акаціями. • і трав тут поширений злак аланг-аланг. Мулисті, затоплювані припливами узбережжя вкриті мангровою рослинністю. Ліси займають 70% всієї площі острова.

Найбагатшу в області фауну і близьку до австралійської має Нова Гвінея. Тут водяться: кенгуру, сумчастий борсук, деревний кускус, опосум, єхидна. Багато кажанів, летючих собак. Численні й різноманітні птахи, серед яких є багато видів і родів, спільних з Австралією: казуари, чорний і білий какаду, голуби вінценосні, смітна курка та ін. З рептилій є крокодили і черепахи.

Корінне населення області — папуаси і меланезійці — вирощує ямс, таро, маніок, кукурудзу, батат, цукрову тростину, сагову пальму і банани.

На низовинах широко культивують кокосову пальму, каучуконоси, какао, кофе.

Нова Каледонія, Нові Гебріди і Фіджі (Меланезія)

До складу архіпелагів входить багато островів загальною площею понад 51 тис. кв. км. Острови належать до молодих складчастих споруд. Найбільші острови— материкові, які складаються з кристалічних і метаморфічних порід—гнейсів, сланців тощо,—перекритих молодими вулканічними породами. О багато вулканічних островів і діючих вулканів, а також безліч дрібних коралових островів, здебільшого низовинних, частково піднятих на значну висоту. Майже всі острови оточені бар'єрними кораловими рифами. Найбільшої висоти досягають острів Еспіріту-Санто (1811 м) у групі Нових Гебрідів, г. Панье (1650 м) на Новій Каледонії, г. Вікторія (1324 м) на острові Віті-Леву (архіпелаг Фіджі).

Середні температури найхолоднішого місяця коливаються від +21 до І 23°, найтеплішого — від +25 до +27°. Область перебуває під впливом південно-східних пасатів. На навітряних схилах місцями випадає до •1000—4500 мм опадів, а на підвітряних — 1000—1500 мм. Максимум спадів випадає влітку. На островах переважають ландшафти вологих тропічних лісів і саван, причому савани поширені більше на півдні області займають внутрішні, найсухіші, ділянки на північних островах. На островах ростуть кокосова пальма, банани, пандануси, сандалове дерево, пальми; багато ліан і епіфітів. У лісах місцями трапляються акації, араукарії, казуарини, дамари, подокарпуси. На острові культи-пуються такі рослини, як бавовник, каучуконоси, рис, цукрова тростина, кофе, какао і цитрусові. Лісистість островів Фіджі становить 52%, Нової Каледонії —тільки 6%.

Мікронезія

До складу Мікронезії входить велика група дрібних островів у західній частині Тихого океану (Маріанські, Каролінські, Маршаллові, Ансон, Палау, Гілберта, Науру, Ошен та ін., всього близько 1500 островів загальною площею 3420 кв. км). Більшість островів Мікронезії — коралові атоли, а решта —вулканічного походження. Останні гористіші й оточені кораловими рифами. На Маріанських островах, до яких підходить найглибша океанічна глибоководна западина, є діючі вулкани. Клімат островів вологий, тропічний. Середні річні температури +25, + 263, коливання температури протягом року незначні. Опадів випадав багато (від 2000 до 4000 мм, а місцями і до 6500 мм). Переважають ландшафти вологих тропічних лісів. Особливо поширені вони на схилах вулканічних островів. Менше поширені савани. Найхарактерніша рослина багатьох коралових островів — кокосова пальма. Вирощують цукрову тростину. В області значно розвинене рибальство. На естронах Науру і Ошео добувають багато фосфатів.

До складу області входять острови Самоа, Кука, Товариства, Маркізькі, Туамоту, Тонга та ін. Найбільші за площею острови Самоа (2900 кв. км). Острови витягуються вздовж ліній розломів, більшість їх —вулканічного походження. Ці острови оточені кораловими рифами. Є багато дрібних коралових островів. Острови групи Туамоту — всі коралового походження. Найвища вершина —г. Орохена (2237 м) на острові Таїті. В області є діючі вулкани.

Середня річна температура в області +24, +25". У міру віддаляння від екватора коливання температур протягом року зростають. Опадів випадає багато — від 1500 до 2500мм на рік. На півночі області на навітряних схилах кількість опадів досягає 4500—5000 мм. Максимум опадів випадає в період від листопада до березня (влітку.)

Для навітряних схилів вулканічних островів характерні ландшафти збіднених вологих тропічних лісів з великою кількістю пальм і деревовидних папоротей. На підвітряних схилах трапляються ділянки чагарникової савани. Значно бідніша рослинність коралових островів. Для них особливо характерна кокосова пальма; ростуть тут пандапуси, пізонія, гібіскус. Найхарактерніші культурні рослини області — банани, таро, ямс, кофе, апельсини, бавовник. Добре розвинуте рибальство.

Архіпелаг Гаванських островів (16,7 тис. кв. км), що простягається більш як на 3,6 тис. км, розглядають як вершини підводного гірського хребта, який піднімається з великих глибин (4—5 тис. м). Найбільші острови знаходяться в південно-східній частині архіпелагу (Гавайї — 10 399 кв. км, Мауї, Оаху, Кауаї). Береги островів (за винятком Гавайї і Мауї) оточені кораловими рифами. Поверхня великих Гаванських островів складена переважно базальтовою лавою, що виливалась з кратерів численних вулканів. На островах Гавайї знаходяться найвища вершина архіпелагу Мауна-Кеа (4210 м) і діючі вулкани — Мауна-Лоа (4170 м) і Кілауеа (1231 м), які належать до щитових вулканів, або вулканів гаванського типу.

Середні температури найхолоднішого місяця — від +18 до +21", найтеплішого — від +21 до +25°. У горах значно холодніше; вершина Мауна-Кеа майже цілий рік укрита снігом. З березня по грудень область перебуває під впливом північно-східного пасату, який залишає на навітряних схилах 3500—4000 мм опадів, а місцями до 10 000 — 12 500 мм (острів Кауаї, на висоті 1740 м). На навітряних схилах ростуть дуже розріджені людиною ліси (охія, акація коа, халеп, папороті). Сухі західні схили гір і значні площі внутрішніх районів вкриті чагарниковою саваною, 96% усієї обробленої площі займають плантації цукрової тростини і ананасів. Тваринний світ бідний на ссавців, але багатий на птахів і комах .

Нова Зеландія

До складу Нової Зеландії входять два великих острови — Північний і Південний, які розділяються протокою Кука, а також кілька дрібних островів. Площа Нової Зеландії — близько 270 тис. кв. км. Чисельність її населення — близько 2,7млн. чол., з них корінного населення — маорі — лише 162,7 тис. чол. У Новій Зеландії закінчується острівна дуга австралонезійського орогенезу, якою оточена Австралія з півночі й сходу. Складчасті структури області сформувались протягом мезозойської і кайнозойської ер. Сучасний гірський рельєф утворився в результаті інтенсивних вертикальних рухів неогенового і початку антропогенового періодів. На хребтах є залишки давньої реліктової поверхні. Уздовж численних розломів відбувалась інтенсивна вулканічна діяльність. Для островів і тепер характерна активна сейсмічна і вулканічна діяльність.

Уздовж західної окраїни Південного острова простягаються найвищі гори області — Південні, або Новозеландські, Альпи з вершинами Кука (3764 лі), Тасмана (3500 м) та ін. Для цих гір, які складаються з гнейсів, кристалічних сланців, палеозойських, мезозойських вапняків і пісковиків, характерний високогірний рельєф із слідами давнього зледеніння, із значною площею сучасних льодовиків (понад 1000 кв. км). Висота снігової лінії на вологій північно-західній стороні досягає 1850 м, на сухій південно-східній — 2200—2400 м. На острові налічується понад 50 долинних льодовиків, найбільші з яких — льодовик Тасмана (28,9 км завдовжки) і льодовик Мурчісона (17,4 км}. Значні площі на острові займають інші гірські масиви, а також горбисті кристалічні плато. На сході острова знаходиться складена алювіальними відкладами Кентерберійська рівнина, до якої наносною перемичкою причленовуеться півострів Банко — давній вулканічний масив з рядом зруйнованих і затоплених морем кратерів.

Північний острів складається переважно з товщ мезозойських і неогенових відкладів. Уздовж східної окраїни острова піднімаються гірські хребти понад 1000 м заввишки. Центральну частину півострова займає вкрите лавами і пемзою невисоке вулканічне плато, над яким піднімаються величезні конуси діючих (Руапеху—2797 м) і згаслих (Егмонт) вулканів. Для цієї вулканічної області характерне поширення гейзерів, сольфатарів, фумаролів, грязьових вулканів, різних термальних і мінеральних джерел. Північно-західну частину Північного острова займає, півострів Окленд, що являє собою дуже розчленовану горбисту місцевість з численними згаслими вулканічними конусами (до 700 м заввишки).

У Новій Зеландії знайдено порівняно незначні запаси кам'яного і бурого вугілля, нафти, горючих сланців, фосфоритів, золота, срібла, руд заліза, міді, марганцю, вольфраму, ртуті та ін.

Область перебуває під постійним впливом західної циркуляції повітряних мас. Клімат Нової Зеландії вологий, океанічний. Середні липневі температури змінюються з півдня на північ від +5 до +12°, січневі — від +14 до -(-19°. Особливо багато опадів дістають західні частини області (2000—2500 мм), проте місцями на гірських схилах кількість опадів досягає 4000—5000 мм і навіть більше. Па сході області випадає від 500 до 700 мм опадів, а в басейні річки Клути — навіть менш як 400 мм. Західні вологі вітри, перевалюючи через гірські хребти, на сході області набувають характеру фенів. Тільки на півострові Окленд, під впливом південно-східного пасату, літо буває сухе і клімат близький до середземноморського. На південній окраїні Південного острова нерідко бувають зимові бурі; температура на узбережжі може опускатись до —5", а в горах і до —12".

Область має густу річкову сітку. Майже всі річки беруть початок у горах і у верхній течії мають гірський характер. Найбільша річка на Північному острові — Уайкато (довжина 350 км), на Південному —Клута (336 км). Режим річок Нової Зеландії дощовий, на півдні ускладнюється танучими льодовиками. Швидке танення снігу і льодовиків на східних схилах під час фенів спричиняє на Кентерберійській рівнині грандіозні повені.

Для Південного острова характерні численні глибокі озера, що займають оброблені льодовиками долини (озеро Манатурі — 445 м завглибшки, озеро Уакатіпу — 374 м). На північному острові є озера тектонічні (озеро Таупо площею 626 кв. км) і вулканічні.

На Новій Зеландії зберігся мезозойський характер флори. У ній 74 % становлять ендеміки (новозеландський льон, сосна каурі та ін.), багато представників австралійської і антарктичної (південний бук) флори. 1>ільша частина області в минулому була вкрита лісами, а тепер ліси займають близько 25% всієї площі. Значні площі в області займають луки, природні і сіяні пасовища. На рівнинах у рослинному покриві переважають злаки, а ближче до гір — чагарники.

Вічнозелені ліси Нової Зеландії можна віднести до подокарпово-букових, хоч у деяких місцях переважають хвойні. Ліси з ендемічної новозеландської сосни каурі, яка досягає висоти 60 м і товщини 3 м, займають тепер незначні площі на північній окраїні області. В лісах багато папоротей, ліан і епіфітів.

З деревних порід найбільше значення мають: тотара, кахікатея, матаї, південний бук. Останнім часом тут широко насаджують сосну променисту та ін. На висотах понад 1400м поширені альпійські луки, для яких характерні жовтці, вероніки, генціани, лілії, вереси, а на кам'янистих схилах — подушкоподібні гастії. На островах є значні зарості новозеландського льону, що дає цінне волокно, а також капустяного дерева.

Фауна Нової Зеландії острівна і дуже бідна на диких ссавців (маорійський щур — Миз таопші і два види кажанів). Водяться здичавілі кролі і коти. Найхарактерніші для Нової Зеландії птахи — безкрилі ківі, які незабаром зовсім зникнуть: їх винищують здичавілі коти. Характерні також папуги кеа, з яких один вид — шкідливий хижак; він розкльовує в овець спину, щоб добути нирки. В області водяться також нелітаюча совина папуга, султанська курка; зовсім недавно тут водились велетенські, до 4 ж заввишки, бігаючі птахи моа, яйця яких у 140 раз більші за курячі. Місцями зустрічається релікт мезозойської ери — ящірка гетерія. Змій і черепах в області немає.

Південні полярні країни, що займають антиподальне положення щодо Арктики, називаються Антарктикою. Якщо центральну частину Арктики займає океан і до складу її входять північні окраїни материків Північної Америки і Євразії, то до складу Антарктики входить Південний полярний материк Антарктида, що знаходиться в центрі, а також прилеглі до нього південні частини Світового океану з розкиданими на них островами (Земля Олександра І, острови Південні Шотландські, Південні Оркнейські, Південні Сандвічеві, Південна Георгія, Валлоні та ш.).

Північна межа Антарктики збігається з північною границею поширення холодних антарктичних вод, які доходять до 48°—60° пд. ш. У цих межах площа Антарктики становить близько 60 мли. кв. км. Прилегла до Антарктиди частина Світового океану, де взимку переважають маси антарктичного морського повітря, а на поверхні води — морський лід, а влітку — маси повітря помірних широт і холодні антарктичні води, називається Субантарктикою.

Материкова мілина простягається навколо Антарктиди вузенькою смугою і має значно більші глибини (500—700 лі), ніж звичайний шельф. Температура поверхневих вод біля узбережжя влітку становить +2, +3°, взимку —2°.

На певній глибині системою компенсаційних течій в Антарктику приносяться відносно теплі води, внаслідок чого утворюється середній шар води (з постійною температурою близько 4 2,5°), нижче від якого до самого дна поширені холодні води з температурою не вищою від 0°. У водах Антарктики дуже заважають навігації високі хвилі, часті шторми, снігопади і плавучий лід — морського і континентального походження. Найбільше льоду буває у вересні — жовтні. У цей час він доходить майже до 55" пд. ш. Дуже поширені тут айсберги. Вони бувають двох типів — столові й пірамідальні. Столові айсберги мають незначну висоту (кілька десятків метрів) при великій довжині (до 100 м і більше). Пірамідальні айсберги мають незначну довжину, зате бувають дуже високі (до 400—500 м). Деякі айсберги можуть існувати до 10 років і більше.

Честь відкриття Антарктиди належить видатним російським мореплавцям Ф. Ф. Беллінсгаузену і М. П. Лазарєву. Вони відкрили південний полярний материк, подорожуючи на суднах «Восток» і «Мирний» у 1811) — 1821 рр. У першій половині XIX ст. до берегів Антарктиди подорожували: Д. Веддель — у 1823 р., Д. ДІорвіль — у 1838 р., Ч. Уілкс — у 1840 р., Д. Росс - у 1840-1843 рр.

У 1898—1899 рр. до Антарктиди подорожував А. Жєрлаш, а в 1899 р. норвежець К. Борхгревінк організував першу зимівлю на мисі Адар. І [а початку XX ст. до Антарктиди були організовані подорожі: Е. Дригальського — в 1901^-1903 рр., Р. Скотта — у 1901 — 1904 р., О. Нор-дсншельда — в 1901—1903, В. Брюса — у 1902—1904 і Ж. Шарію — у 1903—1905 рр. Влітку 1908 р. Е. Шеклтон досяг 88° 23' пд. ш., а 14 грудня 1911 р. Руаль Амундсен досяг Південного полюса. 18 січня 1912 р. Південного полюса досяг Р. Скотт. Значний вклад у дослідження Антарктиди внесли Дуглас Моусон (1911—1914 рр.) і Річард Берд, який протягом багатьох років (з 1929 по 1947 р.) очолював кілька експедицій до Антарктиди.

Здійснюючи плани III Міжнародного Геофізичного року, різні країни розпочали комплексні дослідження в Антарктиці і на материку Антарктида. У лютому 1956 р. на узбережжі Антарктиди було збудовано геофізичну обсерваторію і основну базу Радянської комплексної антарктичної експедиції — Мирний. Пізніше в Антарктиді було створено ще ряд нових наукових станцій: Піонерську, Оазис, Комсомольську, Восток, Советську, Полюс недоступності, Новолазаревську та ін. Велику науково-дослідну роботу в Антарктиці проводять також радянські китобійні флотилії — «Слава» з 1946 р.. а пізніше — «Радянська Україна». У наукових дослідженнях Антарктики за планами III Міжнародного Геофізичного року брали участь, крім СРСР: США, Англія, Австралія, Нова Зеландія, Франція, Чілі, Аргентина, Японія, Бельгія, Норвегія і Південно-Африканська Республіка. США створили кілька станцій в Антарктиді, в тому числі одну на Південному географічному полюсі і одну на Землі Мері Берд.

Антарктида — материк, вкритий льодовиковим панциром, який нагадує антропогенове зледеніння Євразії і Північної Америки. Материковий лід вкриває майже весь материк, а також прилеглі до Антарктиди острови і моря, утворюючі шельфові льодовики. Площа материка становить приблизно 13,9 млн. кв. км, а площа материкового льоду разом з шельфовими льодовиками — близько 15 млн. кв. км. На простори, вільні від льоду, припадає тільки 2500 кв. км. Середня потужність льодовикового покриву Антарктиди становить 1500 м, у Центральній Антарктиді — 2770 м, максимальна товща льоду — близько 4000 м. Об'єм льоду Антарктиди досягає близько 19 мли. куб. км. Якби цей лід розтав, то рівень Світового океану піднявся б на 70 м. Різке ущільнення снігу, тобто початок переходу снігу у фірн, відбувається приблизно на глибині 6 м, а фірну в лід — на глибині 120—160 м. На окраїнах Центральної Антарктиди льодовик рухається з швидкістю близько 9 м на рік, а на прилеглих до морів ділянках материка — з швидкістю близько 100 м на рік. На території Антарктиди льодовикові маси постійно повільно відпливають від центра до периферії. Поверхня льодовикового щита Антарктиди розсічена великою кількістю тріщин, звичайно вкритих мостами з ущільненого снігу. Найбільший шельфовий льодовик займає ІІІндонпу частину моря Росса (488 тис. кв. км). Довжина північного краю цього льодовика становить 950 км, а висота крутого льодового уступу — бар'єра Росса — місцями понад 70 м. Від шельфових льодовиків утворюються найбільші в світі столові айсберги.

Середня висота корінної поверхні Антарктиди близько 700 м. Земна кора Антарктиди прогнулась під вагою льоду. Деякі давні низовини опинилися нижче від рівня океану. Якщо зникне льодовиковий покрив, для встановлення ізостатичної рівноваги рівень спальних порід має піднятися на 600—700 м.

Як показали дослідження радянських учених, відсутність льоду в оазисах пояснюється особливостями підльодового рельєфу, він створює сприятливі умови для відпливання льоду в прилеглі підльодові улоговини.

Антарктида — це гігантська давня платформа, облямована порівняно молодими гірськими спорудами. Площа її — понад 10 млн. кв. км. Вона в кілька разів більша за такі великі платформи, як Руська або Сибірська. Вважають, що западина (депресія) Росса-Уедделла є прогином антарктичної платформи. Найвищі гори Антарктиди — Антарктичні Анди, що є продовженням Південно-Американських Анд і складаються з метаморфізованих мезозойських і вулканічних порід. Антарктичні Анди простягаються через півострів Земля Грейама до Землі Мері Берд і на півдні обриваються до западини Росса-Уедделла. Найвищі вершини гір, що досягають 4000—6000 м, виступають у вигляді поодиноких нунатаків.

Звичайно простежується триярусна геологічна будова Антарктичної платформи: 1) нижній структурний ярус — кристалічний фундамент платформи завтовшки близько 20 км; 2) середній структурний ярус, який не утворює суцільного покриву і складається з уламкових відкладів і туфолнпопих утворень, перетворених у сланці, пісковики, конгломерати; в верхній структурний ярус товщиною 1,5—2 км, складений переважно слабко зміненими осадочними породами. У підошві цього ярусу знайдено рештки найдавніших на Землі девонських панцирних риб. У верхній нолошші ярусу багата на кам'яне вугілля товща палеозойських і мезозойських кам'яновугільних відкладів містить рештки деревовидних папоротей — «глосоптерис», а також хвойних дерев, нащадки яких ростуть тепер у лісах Патагонії.

За геологічною будовою Антарктида дуже подібна до Бразілії, Екваторіальної і Південної Африки, Індостану і Австралії. Зледеніння материка почалось не пізніше як у палеогеновий період. Перед початком зледеніння в межах Землі Грейама росли букові й хвойні ліси, аналогічні до лісів Західної Патагонії або Вогняної Землі.

Роздроблення Антарктичної платформи супроводжується вулканічною діяльністю по лініях розломів (вулкан Еребус на острові Росса в морі Росса).

Антарктиду часто називають «гігантською шкатулкою скарбів». У Східній Антарктиді знайдено багато родовищ кам'яного вугілля і залізних руд, є рудопрояви марганцю, титану, молібдену, урану, свинцю, цинку, срібла іолова, а також хрусталеносні пегматитові й кварцові жили, пегматитові жили з берилом і топазом, слюду, графіт та ін. Особливо великі кам'яновугільні пласти в горах Земля Вікторії (близько 20 вугільних пластів завтовшки близько 2 м кожний). На території Західної Антарктиди є великі родовища залізного колчедану (піриту), родовища міді, свинцю, цинку, молібдену, хрому, нікелю, кобальту і марганцю. Знайдено золото. Заслуговують на увагу жили мідних руд на Землі Грейама і свинцево-цинкові рудопрояви на Землі Мері Берд.

Найбільше в світі зледеніння Антарктиди значною мірою зобов'язане своїм існуванням полярному клімату. Льодовиковий покрив у свою чергу сприяє суворості клімату Центральної Антарктиди.

У Центральній Антарктиді переважає антициклональна циркуляція атмосфери, причому маси холодного повітря стікають від високих центральних плато до периферії і прилеглих частин океану, де переважає відносно низький тиск західних вітрів і відбувається активна циклонічна діяльність. Останнім часом установлено, що прибережні циклони впливають і на центральні райони, що вони нерідко вторгаються на материк. Для окраїн материка характерні виняткової сили «падаючі» вітри. В прилеглих до материка частинах Антарктики переважають сильні, здебільшого західні, вітри, низька хмарність, часті тумани і снігопади.

Радіаційний баланс сніжної поверхні майже протягом усього року негативний і дорівнює 4—7 ккал/см2. Головна риса клімату Центральної Антарктиди — найнижчі на Землі температури повітря в усі пори року. Найбільші морози бувають наприкінці полярної ночі, коли абсолютний мінімум може впасти навіть до —90°. Середня температура найхолоднішого місяця — серпня — опускається нижче від —70°. Середня температура найтеплішого місяця — грудня — рідко піднімається до —30°. Середня річна температура для будь-якого пункту антарктичного плато становить —45, —60°.

У районі південного геомагнітного полюса розташована станція Восток (висота її над рівнем моря 3488 м). Це місце вважають зараз полюсом холоду Землі. Тут реєструються найнижчі температури: абсолютний мінімум —88,3° зареєстровано в серпні 1960 р., максимальну температуру —21° спостерігали тут у грудні 1959 р. Середньорічна температура повітря на станції Восток —54°, —56°. Вона на 40° нижча, ніж середньорічна температура в районі Верхоянська.

Середня липнева і серпнева температури в районі станції Піонерської — 50°, а нерідко і нижча; середня річна температура тут —37°, —39. Середня температура найтеплішого місяця на Землі Вікторія (77°30' пд. ш.) становить —3,2°, тоді як в Арктиці на цій широті +2,5°.

Через те, що материк має велику висоту, атмосферний тиск тут незначний — лише 60% його звичайної величини на рівні моря. Часто найнижчий тиск реєструється в періоди переважання антициклональної погоди а мінімальними температурами повітря і, навпаки, з підвищенням температури і збільшенням швидкості вітру, що характерне і для циклонічної погоди, підвищується тиск.

Характерною особливістю природи Антарктиди є зона стокових вітрів, що простягається 400—600-кілометроним поясом уздовж усього материка. У цій зоні протягом усього року переважають стокові вітри, що зумовлюються наявністю над поверхнею льодовикового покриву наддіабатичних температурних градієнтів, а також похилом поверхні в бік моря. У багатьох місцях на окраїнах Антарктиди швидкість вітру дуже велика — 30—50 і навіть 90 м/сек. На Землі А долі знаходиться полюс вітрів, тут середня річна швидкість вітру 19,2 м/сек. Найбільшої сили досягає вітер восени і навесні. Коли вторгаються циклони, часто бувають снігопади. Для Антарктиди характерні снігові вихори тину смерчів.

Важливою особливістю клімату високогірного антарктичного плато є надзвичайна сухість повітря. Часто в Антарктиді спостерігаються полярні сяйва. Кисню і вуглекислого газу в повітрі тут менше ніж звичайно. Видимість погана.

Найбільше опадів буває в прибережній 4—5-кілометровій смузі, у внутрішніх районах материка випадає 100—150 мм опадів на рік.

Протягом пермо-карбону в Антарктиді, Африці й Південній Америці була розвинена глосоптерієва флора. У крейдовий період в Антарктиді росли секвойї. У мезозої і в палеогеновий період на окраїнах материка були поширені ліси, де росли секвойї, араукарії, антарктичний бук. Сучасна флора Антарктиди надзвичайно бідна. Найхарактерніші її рослини — лишайники (близько 300 видів), мохи (близько 70 видів), серед яких є ендемічні види темного забарвлення. На сніговій поверхні трапляються діатомові водорості і сферела.

На Землі Грейама знайдено двох представників вищих рослин — злак щучка 2—3 елі заввишки і колобантус (з гвоздичних). Значно багатша рослинність на островах Антарктики (Кергелен, Північна Георгія та ін.). Тут найхарактернішими рослинами є антицинготна кергеленська капуста і тонконіг тусок, що використовується на корм худобі.

Наземна фауна Антарктики дуже бідна. Зовсім нема наземних ссавців. Проте Антарктика дуже багата на морських і напівсуходільних тварин. Із ссавців особливо багато ластоногих і китів. Із справжніх тюленів водяться тюлень Уедделла до 3 лі завдовжки, тюлень-крабоїд і морський леопард, що живиться птахами й рибою і є єдиним хижим представником ластоногих. На узбережжях деяких субантарктичних островів зустрічається найбільший з тюленів — морський слон, довжина якого може досягати 6 м, вага — понад 4 т (дає до 0,5 т жиру). Для окраїн Антарктики характерний також вухастий тюлень — морський лев.

Велике промислове значення мають кити. Води Антарктики дають понад 90% продукції світових китобійних промислів. Найбільше промислове значення мають вусаті кити, особливо синій кит, блювал і фінвал. Синій кит — це найбільша із сучасних тварин. Окремі екземпляри досягають у довжину 35 м і важать до 120 т і більше. Великий кит дає до 20 т жиру. Язик великого блювала важить 3 те, серце — 0,5 т, печінка — і т, нирки — 1 т. Такни кит має крові до 8000 л, об'єм шлунка — до 3000 л. Самка кита один раз на два роки народжує маля 6—7м завдовжки. Живлячись молоком матері, воно прибавляє щодня 1 ц ваги. Китове молоко містить 40% жиру. Вусаті кити живляться зоопланктоном — дрібними ракоподібними, яких надзвичайно багато в антарктичних водах.

До зубатих китів належать кашалот, з якого дістають спермацет, і небезпечний хижак касатка, або кит-вбивця, що нападає навіть на вусатих китів.

Радянські дослідники вивчають поля живлення планктоноїдних китів. Встановлено, що фауна антарктичних вод значно багатша, ніж фауна Арктики. В антарктичних водах є губки, корали, морські лілії, морські їжаки, морські зірки, голотурії, раки-ізоподи, восьминоги. Знайдено близько 20 видів риб, до цього часу невідомих науці. На особливу увагу заслуговують риби з безбарвною кров'ю, позбавленою гемоглобіну.

Найхарактерніші птахи Антарктики — пінгвіни, яких налічується тут 17 видів. Це нелітаючі морські птахи з короткими крилами, подібними до тюленячих ластів. Пінгвіни дуже добре плавають у воді, живляться рибою, молюсками і рачками. Найбільш поширений пінгвін Аделі. Найбільшого розміру досягає імператорський пінгвін, який важить до 50 кг.

Радянські дослідники відкрили новий вид — димчатого пінгвіна. В Антарктиці налічують 1,5 млн. пінгвінів.

На літній час до Антарктики прилітають буревісники, чайки, морські ластівки, поморники, баклани, сніжні фульмари. Найдалі в глиб материка залітають дрібні буревісники. На Землі Грейама живе один наземний птах — футляроніс.